Вічності на аршині простору в романах Достоєвського
У цьому ракурсі цікавий образ “вічності на аршині простору”, що не раз осмислюється автором і героями роману. Так, наприклад, Розкольників, зізнавшись Соні в убивстві процентщици, бродить без мети: “Якась особлива туга початку позначатися йому останнім часом… передчувалася якась вічність на аршині простору”.
Цей образ має характер не просто повторюваної деталі, але й своєрідного символу, що пояснює зміст роману в цілому. Він виникає у свідомості Раскольникова після вбивства баби, коли герой бродить по місту: “Де це я читав,
Образ цей пов’язаний з виходом зі складних життєвих тупиків, у яких виявляються герої Достоєвського. Саме в такому духовному тупику перебуває Розкольників: збираючись уже піти від баби-процентщици, він “негайно ж одумався, згадавши, що йти більше нікуди…”. Це “нікуди” зв’язано не тільки з побутовим, життєвим планом, але й передає стан безвихідності, безвихідності положення Раскольникова,
Тут пригадуються слова іншого героя роману – Мармеладова: “адже потрібно ж, щоб усякій людині хоч куди-небудь можна було піти”. Ця проста на вид фраза містить у собі певну життєву мудрість, тому що не тільки Розкольників, але й інші герої роману шукають вихід з тупика, у який їх заганяє життя. Це також і більше узагальнений символ, пов’язаний з надією будь-якої людини на знаходження щиросердечного спокою й щастя. Отже, багато героїв роману Достоєвського розуміють безвихідність свого положення. Нікуди було йти Соні, і вона виявляється на вулиці. Нікуди піти Свидригайлову, і він кінчає із собою, і в такий спосіб знаходить свої результат на своєму “аршині простору”. У певному змісті нікуди йти й бабі-процентщице – її доля також вирішена
Образ-Символ “аршина простору” варіюється протягом усього оповідання. Невипадково квартира Раскольникова “походила більше на шафу, чим на квартиру”. Тут, у тісноті й духоті, проходить більша частина його життя, тут у його мозку народжується ідея злочину. І письменник дійсно вказує на зв’язок духовних устремлінь свого героя й того “аршина простору”, на якому він перебуває
Образ комірки-труни Раскольникова пов’язаний із зображенням комірки Соні: її “кімната походила начебто на сарай, мала вигляд досить неправильного чотирикутника, і це надавало їй щось виродливе”. Навіть Розкольників тужно зауважує: “Я б у вашій кімнаті по ночах боявся”. Комірки Соні й Раскольникова стають у романі уособленням простору всього Петербурга. Все місто стає коміркою, де задихаються люди. Так, мати Раскольникова міркує: “Нехай пройдеться, повітрям хоч подихає… а де отут повітрям дихати? Тут і на вулицях, як у кімнатах без кватирок”. Так складається символ замкнутого, бездуховного простору всього миру, що відділений стіною від живого життя
ЧиІснує результат з подібного тупика? От, приміром, герой бачить, як витягають із води жінку. “Що ж це за результат! – думає він. – …Чи результат, однак? А однаково! Аршинів простору буде!” Як ні сумно, але для багатьох героїв роману подібний вихід стає єдино можливим. Правда, Раскольникову іноді “траплялося… іти за місто, виходити на більшу дорогу”, але “він скоріше вертався в місто”. Герой почуває внутрішню необхідність у волі думки й духу, але в чомусь він уже зжився зі своїм “аршином простору”. Характерно, однак, що в розвитку цього образа-символу простежується й Воскресіння Раскольникова. Воно відбувається на відкритому місці, залитому сонцем. Це ще раз, видимо, підтверджує, що мир образів Достоєвського надзвичайно багатий і ємний. Звідси значеннєва й художня цілісність його романів
Відповідно до християнського світорозуміння, верховне зло є гордість. У чистому виді гордість виявляється на вищому рівні особистості, що володіє значительною силою й богатими дарунками духу. Звільнення від цього зла – завдання сама важка, що дозволяється звичайно лише після подолання інших видів зла. Звідси стає ясним, чому у Творчості Достоєвського так багато уваги приділено різним проявам гордості й усіляких перекручувань життя, виробленим нею. Навіть і поверхневий огляд його найважливіших добутків переконує в цьому. Ставрогин, Розкольників, Іван Карамазов – все це особи, у характері й долі яких головну роль грає гордість. Розглянемо цих героїв, щоб усвідомити тім, які перекручування вносить гордість у стан особистості
Обмірковуючи образ Ставрогина, Достоєвський писав у своїх зошитах: “Це просто тип з корінника, несвідомо неспокійний собственною типическою своею силою, зовсім непосредственною й не знающею, на чому заснуватися. Такі типи з корінника бувають часто – або Стеньки Разіни, або Данили Филипповичи, або доходять до всієї хлистовщини або скопчества. Це надзвичайна, для них самих важка безпосередня сила, що вимагає й ится, на чому встоятися й що взяти в керівництво, що вимагає до страждання спокою від бур і нездатна поки не буревать до часу заспокоєння. Такі люди кидаються в дивовижні відхилення й експерименти доти, поки не встановляться на такій сильній ідеї, що цілком пропорційна їх безпосередній тваринній силі – ідеї, що до того сильна, що може нарешті організувати цю силу й заспокоїти її до єлейної істини
Але Достоєвського цікавить не просто могутня сила, увага його зосереджена на силі особистості, що відірвалася від бога й людей внаслідок безмірної гордості. Його герой, “великий грішник” – гордейший із всіх гордіїв і з величайшею гордовитістю ставиться до людей. У ранній молодості “він упевнений, що буде найбільшим з людей”. “Надзвичайна гордість хлопчика робить те, що він не може не жалувати, не нехтувати людей”, серед яких він живе, будучи свідком їх порочних і болісних відносин друг до друга. Пройшовши через розпусту, через “подвиг і страждання лиходійства”, герой Достоєвського від гордості й від безмірної гордовитості до людей стає до всіх лагідний і милостивий – саме тому, що вже безмірно вище всіх
(1 votes, average: 5.00 out of 5)