Вічний революціонер (За поезією Івана Франка)
Іван Якович Франко є одним з корифеїв української літератури. Його творча спадщина не просто велика, а величезна: лише частина її займає п’ятдесят томів. Поетичний доробок Івана Франка – це дуже важлива частина його творчості.
Вічний революцьонер –
Дух, що тіло рве до бою,
Рве за поступ, щастя й волю,
Він живе, він ще не вмер.
Ці рядки відомі багатьом поколінням українців, адже славнозвісний “Гімн” Франка був написаний ще в 1880 році. Здається, про яку боротьбу, про які бої йдеться? Адже всі революції ще далеко попереду.
Вічний революцьонер –
Дух, наука, думка, воля.
“Гімн” вважається одним із найкращих творів революційно-патріотичної лірики. Ця поезія набула популярності в народі як пісня, музику до якої написав славетний Микола Лисенко. Узагалі “Гімн” можна вважати чудовим взірцем непідробного громадянського пафосу, а майже маршовий ритм цих рядків притягує до себе увагу читача, підносить його духовні сили. Іван Франко бачить дійсність такою, якою вона є насправді. Тільки збройна боротьба мільйонів
Поезія “Гріє сонечко” продовжує розвивати основну думку “Гімну”. Картина, змальована в цьому творі, і ідеї, у ньому проголошені, є світлими, навіяними оптимістичною вірою в майбутнє:
Встань, орачу, встань!
Сій в щасливий час
Золоте зерно! –
Звертається Іван Франко до українців. Згідно з євангельською мудрістю, зерно, яке впаде на камінь, умре, а те, яке потрапить у родючий грунт, проросте й дасть добрий урожай:
Сійте в головах
Думи вольті,
В серцях жадобу
Братолюбія… –
Такі рекомендації дає Іван Франко найбільш освіченим українцям, які мусять нести в народ “розумне, добре, вічне”. Цей святий труд не пропаде марно:
Сійте! На пухку,
На живу ріллю
Впадуть сімена
Думки вашої!
Франкові слова виявилися пророчими: українська революційно-демократична думка почала набувати своїх форм саме в останній чверті XIX століття, щоб вибухнути сплеском щирого всеукраїнського ентузіазму за кілька десятків років, коли було проголошено УНР і ЗУНР.
Трагічний портрет народу України змалював Іван Франко в пролозі до поеми “Мойсей”. З болем у серці поет бачить, як народ, “мов паралітик той на роздорожжу”, залишається ніби осторонь життя. Саме “паралітик” – бо імперії робили все заради якщо не винищення українського народу, то придушення його національної самосвідомості. Причому в Австро-Угорщині стан речей для так званих “національних меншин” був ще не найгіршим.
“Укрита злість, облудлива покірність” стали долею українців. Кров тисяч борців пролито даремно. Сором – ось що відчуває поет, пильно вдивляючись у сучасність.
Пролог до поеми “Мойсей” можна умовно поділити на три частини. У першій Іван Франко з гнівом запитує свій народ, а втім, і себе також, до яких меж простягається одвічна покора української нації та де її край? Усе найкраще сплюндровано, поспродано, піддано блюзнірському глуму, зневазі. Друга частина прологу – це заперечення вищесказаному:
О, ні! Не самі сльози і зітхання
Тобі судились!
Вірю в силу духа
І в день воскресний твойого повстання.
Слово “повстання” вжите тут поетом у значенні “повстання з мертвих”. Але припущення “якби” показує сумніви Івана Франка щодо можливості сучасної йому інтелігенції “провадити до бою” український народ. Третя частина прологу до поеми “Мойсей” є урочистим гімном, присвяченим майбутньому України. Прийде час, і все зміниться:
Покотиш Чорним морем гомін волі
І глянеш, як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїм полі.
Це буде гідним підсумком багатосотрічної боротьби, добрим знаком для прийдешніх поколінь,
Пролог до поеми “Мойсей” – наче своєрідна схема розвитку, за якою змінювалися погляди передової української інтелігенції: від зневаги й гніву до радісного стверджування життя в найдосконалішому його прояві – національній самосвідомості.
Іван Франко проявив себе як талановитий лірик. Його збірка “Зів’яле листя” є вершинним здобутком української поезії останньої чверті XIX століття. Читач насолоджувався гармонією цих вишуканих поезій, а злостивий критик гострив перо. І ось Франкові було начеплено ярлика “декадента”, тобто представника занепадницького мистецтва:
Що в моїй пісні біль, і жаль, і туга –
Се лиш тому, що склалось так життя, –
Пояснює Франко тужливий настрій збірки “Зів’яле листя”. Поет наголошує, що його дещо песимістичний настрій є результатом осягнення сучасної реальності, а не даниною моді. “Який я декадент? Я син народа”, – зазначає Франко і згодом точно доводить свою непричетність до декадентства:
Мій поклик: праця, щастя і свобода,
Я є мужик, пролог, не епілог.
Життя для поета є святом, де він почувається хазяїном, а не гостем. Але Франко прагне спершу потрудитися задля суспільної користі, а вже потім насолоджуватися життям. “Який же я у біса декадент?” – із сарказмом запитує Іван Франко.
Поезія Івана Франка щира й відверта, вона апелює безпосередньо до розуму й почуттів читача. Ця поезія впливала й впливає на українську громадську думку. Особистість нашого славетного Каменяра захоплює: вмів думати, почувати, кликати до боротьби. Ці людські якості й сьогодні цінуються дуже високо, адже без них не лише людина, а й суспільство в цілому перетвориться на руїну.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)