Вічна таємниця кохання
Твір за “Книгою пісень” Франческо Петрарки. Минають роки, пролітають століття, а таїна кохання, вічна й незбагненна, завжди хвилюватиме, мучитиме й вимагатиме свого осмислення. Скільки поетів оспівували це почуття, а скільки ще будуть оспівувати! Серед тих, хто вже закінчив земний шлях, залишивши нащадкам свій творчий доробок, вирізняється видатний італійський поет епохи Відродження Франческо Петрарка.
Саме йому належить найпоетичніша і найщиріша лірична сповідь про своє кохання, яке він проніс через усе своє життя. Як не любов, то
Ці рядки одного з його сонетів ось уже понад шість століть щоразу інтригують читача, який прагне знайти власну розгадку високого людського почуття.
У цьому сонеті Петрарки відбилося сум’яття душі поета, конфлікт його із самим собою, спричинений незбагненністю щирого почуття не до Бога, а до земної жінки Лаури.
На жаль, і сьогодні нам дуже мало відомо про справжню Лауру, яка стала прекрасною легендою, надихала поета на створення чудових поезій. 23-річний Петрарка познайомився з нею у квітні 1327 року в церкві святої Клари в Авіньйоні і закохався на все життя.
Поет
Поезія Петрарки – це своєрідний щоденник почуттів і переживань люблячого серця. І хоча опис краси Лаури, в якому, за канонами того часу, переважають порівняння з квітами, зірками, перлинами тощо, робить її схожою на будь-яку іншу красуню, оспівану в поезії інших авторів. У 162-му сонеті ліричний герой споглядає “пісок, що береже сліди святі чудових ніжок…”, помічає “блиск” її очей. Усі свої помисли й переживання він зосереджує вже не на потойбічному, а на земному, реальному. Отже, в цьому сонеті Петрарка стверджує гуманістичну думку, що любов до земного життя не є гріховною.
О краю мій, о ріки голубі, Ви омиваєте Лаури очі, їх блиск перебираючи собі. Прекрасні ви в своєму непороччі! А там підводні скелі серед ночі Горять в мого закохання журбі.
У 1348 році в розквіті життя вона помирає під час епідемії чуми, яка вразила тоді не лише Флоренцію, а й багато інших міст Європи. Поет постійно думає про дівчину, шукає зустрічі з нею хоча б у мріях та снах, сподівається в її особі знайти підтримку на шляху до вічного спасіння. Ніщо поваби серцю не несе, Бо згасло сонце і померкло все, Разом із ним засипане землею. В життя моє лиш смуток увійшов. Я кличу смерть, щоб ту зустріти знов, Що краще був би не стрічався з нею. До останнього свого подиху Петрарка залишався вірним пам’яті коханої і присвятив їй 90 сонетів у другій частині “Книги пісень”. Оспівуючи високі і прекрасні почуття людини, великий італійський поет утверджує думку про те, що справжня любов у житті людини буває лише один єдиний раз.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)