ВЕЖИНОВ, Павел
(1914 – 1983)
ВЕЖИНОВ, Павел (Вежинов, Павел; автонім: Гугов, Никола Делчев – 9.11.1914, Софія – 19.11.1983, там само) – болгарський письменник.
Закінчив філософський факультет Софійського університету. Літературну діяльність розпочав ще в довоєнні роки. Перша книга – збірка оповідань “Вулиця без бруківки” (“Улица без паваж”, 1938), герої якої – “маленькі люди” софійського передмістя. Уже тут відчувається його талант оповідача, вміння проникати за межі звичного і банального. Дві наступні книги: збірка “Дні то вечори”
Наприкінці 1944 р. Вежинов пішов в армію, був фронтовим кореспондентом, редактором армійської газети. На воєнному матеріалі написана повість “Друга рота” (1949). Людям активної життєвої позиції присвячені багато його книг наступних років: повісті “В долині” (1950), “Наша сила” (1957), “Далеко від берегів”(1958), роман “Сухарівнина”(“Сукаларавнина”, 1952).
Від початку 60-х років Вежинов, який приніс із собою в болгарську літературу міську тематику, приваблює життя молодого покоління, сучасна
Великий успіх приніс Вежинову роман “Зірки над нами”(“Звездите над нас”, 1966). Відтворюючи сторінку антифашистської боротьби в Болгарії в роки Другої світової війни, автор розповідає про драматичну історію втечі з царської тюрми групи в’язнів. Проте головним тут є не сюжет, а порушення морально-філософських проблем, що дозволяє висунути в центр зображення цікавий, багатогранний характер діда Штиляна з його болісними роздумами “про безодню світів всередині нас”.
Роман “Вночі на білих конях” (“Нощем с белите коне”, 1975) ознаменував початок “пізнього” Вежинова, одноголосно поцінований критикою як видатний твір болгарської прози 70-х pp. Б. Ничев вважає цю книгу базовою в розвитку національного роману, маючи на увазі “не тільки її досвід синтезу в галузі поетики, а й перш за все те, що вона проводить нас якщо не через усі, то принаймні через багато з тих моральних і філософських проблем, через які проходить болгарський роман в найзначніших своїх взірцях протягом десятиліть”. Пояснюючи свою думку, критик пише: “Це книга про людську взаємність і самотність в умовах нашого життя, про зв’язок між поколіннями – співробітництво і боротьбу поміж ними; про силу розуму і його обмеженість; про невтоленне і вічне прагнення людини до краси та досконалості і про несправедливу та прикру тлінність, якою обмежений кожен людський порух. Це книга про смерть, осмислювану як одну з найважливіших проблем життя”.
У центрі роману – образ академіка Урумова, біолога, вченого зі світовим ім’ям, який працює над структурою антитіл і намагається визначити природу раку. Автор знайомить нас з ним в останній рік його життя, коли, підсумовуючи прожиті літа, він приходить до думки про красу і силу буття, переживаючи своєрідний ренесанс.
Заголовний образ у своєму русі романним простором повертається різними, інколи протилежними гранями, насичується роздумами письменника про життя і смерть, щастя, смисл буття. Мотиву, пов’язаному зі спогадами про коней, письменник надасть легендарного міфологічного забарвлення, з’явиться тема польоту, свободи. Водночас уведення образу замученого, самотнього коня (своєрідна цитата зі “Злочину і кари” Ф. Достоєвського) підкреслить драм] життя героя, його неповноту. Структурні;’ принципом роману є повтор-посилення, колі спогади героя проходять декілька стадій, а повторюваний мотив емоційно різко посилюється, варіюється. Так, білі коні в густій синяві ночі – поетичний образ, який побачив Урумов на полотні молодого художника, збагачується новим розумінням смислу явищ, наповнюється драматизмом. Заголовний образ не підкоряється залізній логіці сюжету, він не лише багатозначний, а й багатозначимий; в романі йому наданий простір. Він залишає почуття прекрасної недомовленості, вимагаючи праці розуму і серця як і інших героїв, котрі є духовними спадкоємцями Урумова, так і читача.
Услід за цим романом вийшли друком одна за другою декілька повістей, близьких до нього за проблематикою, манерою письма. У них письменник розмірковує про своєрідне емоційне зубожіння людини в епоху науково-технічне: революції. Елементи умовності та фантастики уможливлюють постановку гострих моральних проблем. У “Білому ящурі” (“Белият гущер”. 1977) – історія вундеркінда, мутанта з гіпертрофованим апаратом розуму і абсолютною відсутністю емоційного, духовного досвіду. Вимовившись від совісті та моралі, він стає небезпечним для навколишніх. У повісті “Озерний хлопчик” (“Езерно момче”, 1978) – доля Валентина Радева, трагічно обдарованої дитини, наділеної уявою, яка схожа на долю хлопчика з “Білого пароплава” Ч. Айтматова. Вік самотній поміж практичних, грубо розважливих людей.
У центрі найзначніших творів Вежинова 70-х – поч. 80-хpp. (повісті “Бар’єр” – “Бариерата”, 1976; “Виміри”, 1979; роман Терези” – “Везни”, 1982 – своєрідної трилогії, за зізнанням самого письменника) – інтелігент, людина творчої праці (великий учений, композитор, архітектор), якого драматичні повороти його долі, а часто і якісь трагічні обставини змушують озирнутися п власне життя, зайнятися “підбиванням підсумків”, заново відкрити для себе смисл життя.
У “Бар’єрі” Вежинов ставить питання ціни людського життя, смаку щастя, морального смислу людського досвіду. У критиці склалася своєрідна традиція трактувати композитора Манева. який розповідає про виняткові події і почуття що увірвалися в його життя, і незвичайну дівчину Доротею, лише у протиставленні, на контрапункті. Доротеї в критиці заслужено “поталанило”, щодо неї ми знаходимо яскраві, одухотворені оцінки. Що ж стосується Антонія Манева, то в численних статтях міститься одноголосний докір йому, більше того – суд над ним. Критики пишуть про його “математичний склад розуму та емоційну недорозвиненість”, про те, що він “позбавлений чогось життєво необхідного – того емоційного начала, яке допомагає нам розуміти інших”, що він позбавлений уяви, відданий сухій логіці фактів, перевірених і доведених істин.
Складність полягає в тому, що характер Манева заявлений як неоднозначний, найважливішим його началом є поетичне світосприйняття, здатність віддатися сильному почуттю. Поява Доротеї відкриває в душі Манева світ почуттів; її образ, як доторк смичка, змушує звучати струни його душі. Вже з перших рядків розповідь Манева про неї буде ритмічно-інтонаційно, стилістично разюче різнитися від його міркувань про себе і життя, буде насиченою образами зі світу простору, природи, польоту, гармонії. Найважливіша просторова антитеза повісті: замкнутий простір – і простір розімкнутий. Політ героїв у повісті стає не лише метафорою довір’я, духовної близькості. У польоті-ширянні герої відчувають себе частиною Всесвіту, світобудови. Поетичність натури Манева присутня у своєрідному внутрішньому прожекторі, який він спрямовує на Доротею і який є визначальним для відтворення образу героїні. Вона не подається об’єктивовано, від автора; в розповіді Доротеї про себе немає саморозкриття і поетичної стихії. Художня натура героїні не розкривається в слові, а швидше вгадується в самому відтворенні світу жорстокості, страхітливого бруду тих жахливих обставин, у яких вона багато років жила.
Виявлення в Маневі “внутрішньої людини” забувається поступово, він зображений у поєдинку із самим собою. Точкою відліку в його самооцінці тепер є усвідомлення непоправної вини перед Доротеєю, життям, світом, Всесвітом, зірками, птахами. Наприкінці повісті Манев постає особистістю, яка страждає, яка багато чого пережила і винесла із зони відчаю безцінну здатність – сумніватися, страждати за іншого, переступити бар’єр байдужості, усвідомити себе відповідальним за свою соціальну й інтимну поведінку.
Жанрова структура повісті “Виміри” визначається самим оповідачем, коли він говорить про те, що йому “прийшла в голову ця щаслива (чи не щаслива) думка – написати спогади. Зв’язати їх єдиним викладом і в живих образах пошукати вирішення всіх питань… Якщо я зможу осмислити свою розповідь, це буде те саме, що осягнути істину. Ту істину про себе, яку я шукав усе життя”. У цій повісті, як і в інших своїх творах, Вежинов не приховує тривоги: “під натиском знань потаємне, емоційно-душевне в пні починає відступати, все більше дається взнаки моральна недостатність сучасної людини, втрата нею зв’язку з ритмом життя природи, випадання з нього”.
У легкоплинну течію життя оповідача, коли ніщо не приносить радості, в тому числі і наука (він – член-кореспондент Академії наук, біохімік), у стосунках з близькими – відчуження, “жорстока холоднеча”, відсутність тепла і радості, входить несподіване. Він, як колись його баба Петра, з жахом відчуває наближення землетрусу. Він – учений, котрий звик “до точності логічного мислення, до гранично зрозумілих категорій і понять!”.
Фантастичний елемент, як правило, присутній у більшості пізніх творів письменника, він органічно живе у творчості реаліста, слугуючи засобом постановки і дослідження моральних проблем, емоційної природи людини. Мотив передчуття землетрусу, майбутньої катастрофи набуває символічного значення. Герой розуміє, що не менш важливою, аніж землетрус, стає для нього інша проблема: його власна поведінка, структура його особистості, яка не задовольняє, лякає, загрожує небезпекою йому і навколишнім. Стан душі, який він у собі виявляє, здається йому не меншою катастрофою. Виявляється, людина може успадкувати (автор не приховує тут своєї усмішки) навіть таку унікальну здатність, як передчуття землетрусу. Але не успадковується, не передається, а щоразу добувається самою людиною з надр душі здатність любити, співпереживати, цікавість до життя, людей. Герой потрапляє під автобус, перебуває в коматозному стані, насильно руйнується його психологічна структура, що формувалася роками. Ціною життя він пориває з егоцентризмом, “збирає” себе заново. Лише тепер оповідач може вважати, що він “виловив частинку бабусиної істини”. Так для нього відновлюється зв’язок часів, моральний досвід попередніх поколінь стає і його надбанням, спадкоємець виявляється гідним “спадку”.
Герой роману “Терези” – відомий архітектор. Він упав з новобудови, втратив пам’ять, і тепер змушений по частинах відновлювати історію свого життя, збирати себе заново. Процес повернення моральної пам’яті виявляється єдино необхідним, щоб подолати власну байдужість і душевну глухоту.
Українською мовою окремі твори Вежинова перекладали І. Мавроді, І. Буше, І. Білик, О. Кетков, Ю. Чикирисов, В. Захаржевська, Н. Зуб та ін.
Л. Шахова
(2 votes, average: 4.00 out of 5)