Василь Стефаник Вона – Земля

То як Семен із заходом сонця вернув додому, то застав на своїм подвірї пять

Кованих возів, набитих всіляким добром, ще й колиска наверху була. Коні коло

Возів добрі. А на приспі сиділи старі й молоді, самі незнайомі. То Семен старий

І босий, з черевиками через плечі, сказав:

– Славайсу Христу, люди добрі! Відки ви і як вас маю звати?

– Ми буковинські, война вігнала нас із дому; я є Данило, а це коло мене моя

Жінка Марія, стара вже; а це мої дві невістці з дітьми, та донька, також з

Дітьми; та хочемо у вас переночувати, як приймете.

Ночуйте, та будьте гостями. Сяду я коло вас, та побалакаю з вами, а жінка най

Варить вечерю. Вона в мене друга, молода і годна, як схоче.

– А це в мене перша, уже пятдесят років, як за мною, та тепер здуріла, та

Поховаю я єї десь на роздорожу, бо розум свій загубила під колесами. Доки ще з

Фіри виділа наше Село, то плакала та з воза тікала, та невістки здоганяли, а як

Не вздріла вже свого села, та заніміла. Та сидить отут німа межи внуками…

– Бадю Даниле, не дивуйте! Вона лишила слова свої на вікнах та на золотих

Образах в свої хаті, то вони, як пташечки, бютьси по порожні хаті, як сироти.

Молитви

щебечуть по вуглах, а баба без них німа буде… А підіть ви до великої

Хати та перед святим Николаєм проведіть єї молитву; може, народитьси в ні слово.

То оба старі затягнули бабу перед образи й голосно говорили молитву. Та баба

Мовчала.

– Загубила вона свої слова коло своїх свєтих та й там їх відшукає.

Знов на приспі.

– Не моє діло питати, але чого ви кованими возами та вороними кіньми та з дітьми

Молодими землю свою покинули?

– Бадю Семене, на вороні коні та на вози ковані я склав свої діти, аби їх на

Наругу не подати. Як попа з попадею скували та повезли в гори, як професора

Взєли вночі бог вість куда, а віта повісили серед села і поклали жовніря, аби

Хто не поховав, то я відрікси землі та й кров свою наклав на ковані вози, аби

Ніхто єї не споганив. Цар православний, а ми православні, та й зрада. Це раз; а

Другий раз – москаль іде і сонце залягає. І Хина, і Сибір, та дикий нарід з

Цілого світа; старих ріжуть, молоді жінки гвавтують та цицки відрубують, а малі

Діти ведуть у колію та розкидають по пустих землях у далекім царстві… Та вікна

В селі посліпли, а дзвони заніміли. Кара божа спустиласи на нас за гріхи цілого

Світа. І від тєжкої руки господа милосердного я пробував кров свою, діти мої,

Забрати в мир хрещений.

– Кличуть вечєріти, Даниле, а бога не гнівіть своїм нерозумним жалем.

* * *

Їжте та досєгайте ви, птахи, що летите, не знати куди. А ми, Даниле, оба

Покушіймо цеї гіркої, та, може, старі наші плечі від землі відвернутьси вгору.

Вечеря не була нікому мила, лиш оба діди попивали горівку та також страви не

Брали в рот.

– Ідіть ви, діти, спати зі своїми дітьми, най вам бог ясні сни намалює, а ми,

Старі, ще побудемо.

– Даниле, коби-сте не гнівалиси, то я би щось сказав вам.

– Я розум і гнів лишив на своїм подвірї; можете мене і вібити, бо я, видите,

Старий птах, та без гнізда.

– Старий птах най гнізда старого не покидає, бо нове збудувати вже не годен. Бо

Ліпше, аби єго голова у старім гнізді застигла, як у яру при чужій дорозі.

– Правда, Семене, правда, за це слово я вам дєкую…

– Та куда ви си вібрали? За панами і за жидами? Цісар має для них касу отворену,

А вам каса заперта. Як увідете у чужий язик, у великі студені мури, то доля

Розфурєє вас по каміню, і лиш снитиси вам буде наша красна земля, а руки

Закостенілі будуть з непамєті сіяти на сміх панам, що спацірують, яру пшеницю

По каміню. Бог не прийме вас до себе з того каміня, але віде перед свої ворота,

Як вас убють на ваші землі. Вертайтиси на свою мнєконьку землю, а там буде вас

Бог благословити і на шибениці…

– Грішний я, Семенку, грішний перед богом і перед вами. А то в мене ниви, як

Вівці добре годовані, чорні та кучеряві. Я зараз завертаю вози до схід сонця,

Аби бога не гнівити…

– Наше діло з землею; пустиш єї, то пропадеш, тримаєш єї, вона всю силу з тебе

Вігортає, вічерпує долонями твою душу; ти припадаєш до неї, горбишси, вона з

Тебе жили вісотує, а за то у тебе отари, та стада, та стоги. І вона за твою силу

Дає тобі повну хату дітий і внуків, що регочутьси, як срібні дзвінки, і

Червоніють, як калина… Не йди, Даниле, з панами та з жидами, не шукай царя, бо

Тобі царя не треба; все якийсь прийде до мужика, аби податок брати…

– За ваше слово, Семене, най вам бог дасть усе найліпше; я вертаю додому, най си

Діє божа воля.

Та й баба Марія заговорила:

– Ідім, Даниле, додому, ідім.

– Ат сука баба, як вішло на єї, то зараз заговорила!

– А тепер пиймо на “будьте здорові”; дай боже, аби-м лиху годину перебули, а як

Пімремо, аби наші кості зогнивали в наші землі.

І пили оба діди, та й стара баба з ними, та співали. Баба сиділа в середині, та

Кріпко обіймала обох руками, та проводила пісні:

Лишень моя мила,

Як голубка, сива,

Вона спати не лягає!

Дитину колише,

Дрібне листя пише,

З буйним вітром розмовляє…

Та так вони співали до зорів, а на зорях ковані вози заклекотіли, і Данило

Вертав додому.

А як сонце сходило, то оба діди прощалися, цілували себе в чорні руки, а червоне

Сонце кинуло їх тіні через межі, далеко по землі.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Василь Стефаник Вона – Земля

Categories: Нові твори

Links