Василь Стефаник Вона – Земля
То як Семен із заходом сонця вернув додому, то застав на своїм подвірї пять
Кованих возів, набитих всіляким добром, ще й колиска наверху була. Коні коло
Возів добрі. А на приспі сиділи старі й молоді, самі незнайомі. То Семен старий
І босий, з черевиками через плечі, сказав:
– Славайсу Христу, люди добрі! Відки ви і як вас маю звати?
– Ми буковинські, война вігнала нас із дому; я є Данило, а це коло мене моя
Жінка Марія, стара вже; а це мої дві невістці з дітьми, та донька, також з
Дітьми; та хочемо у вас переночувати, як приймете.
–
Варить вечерю. Вона в мене друга, молода і годна, як схоче.
– А це в мене перша, уже пятдесят років, як за мною, та тепер здуріла, та
Поховаю я єї десь на роздорожу, бо розум свій загубила під колесами. Доки ще з
Фіри виділа наше Село, то плакала та з воза тікала, та невістки здоганяли, а як
Не вздріла вже свого села, та заніміла. Та сидить отут німа межи внуками…
– Бадю Даниле, не дивуйте! Вона лишила слова свої на вікнах та на золотих
Образах в свої хаті, то вони, як пташечки, бютьси по порожні хаті,
Молитви щебечуть по вуглах, а баба без них німа буде… А підіть ви до великої
Хати та перед святим Николаєм проведіть єї молитву; може, народитьси в ні слово.
То оба старі затягнули бабу перед образи й голосно говорили молитву. Та баба
Мовчала.
– Загубила вона свої слова коло своїх свєтих та й там їх відшукає.
Знов на приспі.
– Не моє діло питати, але чого ви кованими возами та вороними кіньми та з дітьми
Молодими землю свою покинули?
– Бадю Семене, на вороні коні та на вози ковані я склав свої діти, аби їх на
Наругу не подати. Як попа з попадею скували та повезли в гори, як професора
Взєли вночі бог вість куда, а віта повісили серед села і поклали жовніря, аби
Хто не поховав, то я відрікси землі та й кров свою наклав на ковані вози, аби
Ніхто єї не споганив. Цар православний, а ми православні, та й зрада. Це раз; а
Другий раз – москаль іде і сонце залягає. І Хина, і Сибір, та дикий нарід з
Цілого світа; старих ріжуть, молоді жінки гвавтують та цицки відрубують, а малі
Діти ведуть у колію та розкидають по пустих землях у далекім царстві… Та вікна
В селі посліпли, а дзвони заніміли. Кара божа спустиласи на нас за гріхи цілого
Світа. І від тєжкої руки господа милосердного я пробував кров свою, діти мої,
Забрати в мир хрещений.
– Кличуть вечєріти, Даниле, а бога не гнівіть своїм нерозумним жалем.
* * *
Їжте та досєгайте ви, птахи, що летите, не знати куди. А ми, Даниле, оба
Покушіймо цеї гіркої, та, може, старі наші плечі від землі відвернутьси вгору.
Вечеря не була нікому мила, лиш оба діди попивали горівку та також страви не
Брали в рот.
– Ідіть ви, діти, спати зі своїми дітьми, най вам бог ясні сни намалює, а ми,
Старі, ще побудемо.
– Даниле, коби-сте не гнівалиси, то я би щось сказав вам.
– Я розум і гнів лишив на своїм подвірї; можете мене і вібити, бо я, видите,
Старий птах, та без гнізда.
– Старий птах най гнізда старого не покидає, бо нове збудувати вже не годен. Бо
Ліпше, аби єго голова у старім гнізді застигла, як у яру при чужій дорозі.
– Правда, Семене, правда, за це слово я вам дєкую…
– Та куда ви си вібрали? За панами і за жидами? Цісар має для них касу отворену,
А вам каса заперта. Як увідете у чужий язик, у великі студені мури, то доля
Розфурєє вас по каміню, і лиш снитиси вам буде наша красна земля, а руки
Закостенілі будуть з непамєті сіяти на сміх панам, що спацірують, яру пшеницю
По каміню. Бог не прийме вас до себе з того каміня, але віде перед свої ворота,
Як вас убють на ваші землі. Вертайтиси на свою мнєконьку землю, а там буде вас
Бог благословити і на шибениці…
– Грішний я, Семенку, грішний перед богом і перед вами. А то в мене ниви, як
Вівці добре годовані, чорні та кучеряві. Я зараз завертаю вози до схід сонця,
Аби бога не гнівити…
– Наше діло з землею; пустиш єї, то пропадеш, тримаєш єї, вона всю силу з тебе
Вігортає, вічерпує долонями твою душу; ти припадаєш до неї, горбишси, вона з
Тебе жили вісотує, а за то у тебе отари, та стада, та стоги. І вона за твою силу
Дає тобі повну хату дітий і внуків, що регочутьси, як срібні дзвінки, і
Червоніють, як калина… Не йди, Даниле, з панами та з жидами, не шукай царя, бо
Тобі царя не треба; все якийсь прийде до мужика, аби податок брати…
– За ваше слово, Семене, най вам бог дасть усе найліпше; я вертаю додому, най си
Діє божа воля.
Та й баба Марія заговорила:
– Ідім, Даниле, додому, ідім.
– Ат сука баба, як вішло на єї, то зараз заговорила!
– А тепер пиймо на “будьте здорові”; дай боже, аби-м лиху годину перебули, а як
Пімремо, аби наші кості зогнивали в наші землі.
І пили оба діди, та й стара баба з ними, та співали. Баба сиділа в середині, та
Кріпко обіймала обох руками, та проводила пісні:
Лишень моя мила,
Як голубка, сива,
Вона спати не лягає!
Дитину колише,
Дрібне листя пише,
З буйним вітром розмовляє…
Та так вони співали до зорів, а на зорях ковані вози заклекотіли, і Данило
Вертав додому.
А як сонце сходило, то оба діди прощалися, цілували себе в чорні руки, а червоне
Сонце кинуло їх тіні через межі, далеко по землі.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)