Ваш ровесник у сучасній літературі (На прикладі оповідання В. П. Астафьева “Людочка”)
1. Характер Люд окуляри й етапи становлення її особистості. 2. Аморальне й відчайдушне суспільство молоді селища Вепеверзе. 3. Що ж штовхнуло Людочку на страшний безповоротний крок? “…Їй здавалося, що пам’ять її, чи душу тривають там, в ошатному заріччі, і чують її там, так відгукнутися комусь”. В. П. Астафьев Головна героїня оповідання В. П. Астафьева – Людочка народилася й виросла в селі Вичуган.
Сім’я колгоспників, у якій вона виховувалася, складалася спочатку з батька й матері, потім батько залишив дружину з дочкою, прийшов
Це підтверджують
І це Людочке було приємно навіть незважаючи на часте недосипання: “Людочка варила, мила, скребла, білила, красила, стирала, гладила й не в тягар їй було містити в повній санітарній чистоті будинок, а в задоволення, – зате, якщо заміж, бог дасть, вийде, всі вона вміє, у всім самостійною господаркою може бути, і чоловік її за це любити й цінувати стане”. Дівчина була тиха, замкнута, незлобива, витривала, терпляча й насправді дуже самотня. Її міські “подружки” (так їх називає оповідач) глузували з людочкиними невдач у перукарській справі А с занепалою молоддю селища Вепеверзе Людочка не водилася. Протягом усього добутку чітко видно, що дівчину часто відвідували такі глибокі, серйозні й дорослі думки, до яких ще не доросли багато хто її ровесники.
Що ж являла собою молодь селища Вепеверзе? Чим жили хлопці й дівчини, що живуть у цьому населеному пункті? Вони любили ходити в парк Вепеверзе, і особливо на дискотеку, що проводилася в спеціально обгородженому місці, загоні От як описує її В. П. Астафьев: “У загоні-звіринці й люди поводилися по^-звіриному…
Бісилася, неистовствало череда, творячи з танців тілесний сором і марення Змоклі, гарячі від розгнузданості, від плоті, що розперезалася, що знущаються треба всім, що було людського навколо них, що було до них, що буде після них, у дроті, за гратами мотали один одного, висіли один на іншому, душили в парі себе й партнера, кидалися на огорожу, як на амбразуру у воєнний час людиноподібні полонені, котрим нікуди було бігти…”. Була в селищі й своїй місцевій шпані, проводирем якого виступав кучерявий хлопець Артемка-Мило. Але існував і більше авторитетний для “нечистих” “паханий”, теперішній злодій у законі, Стрекач. Він кількаразова сидів у в’язниці, грабував і підпалював дачі, робив більше тяжкі злочини Всіх своїх дружків Артемка після стрижки в. Люди попередив, що її торкати не можна. Один тільки Стрекач не сприйняв це всерйоз, уважаючи, що йому все дозволено.
Людочку осягло нещастя – неї згвалтувала брудна тварина на прізвисько Стрекач. Але все-таки здається, не цей факт з’явився причиною її добровільного відходу з життя. Він міг послужити лише приводом для такого розпачливого кроку.
Головна причина самогубства – самітність Людочки, її неприкаяність Дівчині комусь було висловитися, виплакатися. Їй сильно були потрібні людське розуміння й розрада. Після страшної події її намагалася утішити Гаврилівна, мати ж, будучи вагітної новою дитиною й вирішивши не розтрачувати сил, не стала “полегшувати ношу своєї дочки”: “Оскільки з усіма своїми лихами-напастями й з життям своєї мати Людочки звикла справлятися одна, так і думати звикла: на роді жіночому навіть як би записане – терпи… Нехай сама зі своєю ношею, зі своєю часткою управляється, нехай горем і лихами испитива-ется, загартовується, а з її, з баби росіянці, і свого добра досить, донести б і не растрясти себе до тих меж, які долею иль Богом визначені…”. Тим часом Людочка гостро бідувала вподдержке.
Але мати змогла запропонувати їй лише будинок і їду, а те, що говорила дочка, не завжди до її доходило: “Усе тепер про Бога згадай-чи! Усе з упованьем, зі скаргами до нього, як у сільраду… – початку Людочка, але відчула, що слова її, навіть звуки слів, зависли в порожнечі, пилом осіли на стіни – мати не слухала й не чула її”. Мабуть, тільки в корови Олени змогла знайти розраду дівчина, її “хрещениця” змогла по-своєму, по-коров’ячі поспівчувати їй: “Людочка обійняла Олену за шию, пригорнулася до неї й заплакала. Корова злизувала її солоні сльози більшим, що позеленіла мовою й галасливо, співчутливо дихала”.
А Людочке потрібно була й людська увага, пещення й розуміння Особливо гостро вона почувала це на лузі, наодинці із собою: “…Вона раптом відчула таку гостру тугу, таку нескориму тягу до кого-небудь живому, що подумалося: побігти б у ліспромгосп, за сім верст, знайти вітчима, притулитися до нього й виплакатися на його грубих грудях. Може, він її й погладить по голові, пошкодує…”. Останньою краплею до розпачливого кроку стало людочкино спогад про перебування в районній лікарні й про нещасного хлопця-лісорубі, що вмирав від фурункула Тепер вона відчувала провину перед цією людиною за те, що не змогла принести себе йому в жертву, залишитися з ним до кінця.
Спогад підсилив у дівчині відчуття самітності: “тепер от, у Горе, у занедбаності, вона особливо гостро, зовсім відчутне відчула всю відкинутість умираючої людини, тепер і самої їй лредстояло до кінця випити чашу самітності, відкинутості, лукавого людського співчуття – простір навколо все звужувалося й звужувалося, як біля того ліжка за лікарняною облупленою піччю”. І останніми внутрішніми словами Людочки були: “…Ні хто ні про що не запитував – нікому до мене немає справи… “. Вітчимові дівчини вдалося помститися гвалтівникові, навіть убити його, тепер жителі селища “зітхнули звільнені”. Але Людочки вже не було в живих, у газетній замітці УВС про її смерть не згадали: не хотіли псувати звіт, як колись у школі.
Так і пішла з життя скромна, замкнута в собі, але господарська й рішуча Людочка, що не знайшла жалю, розради й розуміння в людські серцях
(2 votes, average: 5.00 out of 5)