УКРАЇНСЬКЕ СЕЛО – ЖЕРТВА КРІПАЧЧИНИ
Шкільний твір за повістю І. С. Нечуя-Левицького “Микола Джеря”.
У повісті І. С. Нечуя-Левицького “Микола Джеря” перед читачем постає галерея образів: Микола – головний герой, його батьки, дружина, односельці. Усі вони живуть в кріпацькій неволі, і ця обставина обумовлює їхні долі. Це справжні трудівники землі, але вони змирилися із неволею і не бачать ніякого виходу. Один із них – Петро Джеря, батько Миколи. “Високий, тонкий” чоловік, “з нужденним блідим лицем та смутними очима…” Глибокі зморшки на щоках, на лобі,
Трагічною є і постать Нимидори. Змалечку залишилася вона сиротою, довелося їй зазнати лиха в дядьковій хаті, а потім
Передчасно помер на чужині і Кавун – товариш Миколи. Утікши разом з іншими вербівчанами на сахарні, він знайшов там свою смерть. Змучене нелюдським життям, “все його живоття висохло до решти, до останньої краплі”. Фраза автора лаконічна й змістовна: “Петро вмер на чужині між чужими людьми”.
У своїй повісті І. Нечуй-Левицький доводить, що жертва кріпаччини – все українське село, бо такі суспільні порядки не тільки не дають можливості розвиватися суспільним стосункам, а при корені знищують, руйнують людське життя, нівечать долі. Але надія є. Вогник її пломеніє в нескореній душі Миколи Джері, який усе своє життя нестримно протестує проти панів, заперечує рабство і поневолення. У повісті “Микола Джеря” зображено суперечності між закріпаче-ними селянами і поміщиками, засуджено кріпацтво та жорстоку експлуатацію. Іван Франко так сказав про головного героя повісті: “Історія всього українського селянства… написана в однім широкім образі Миколи Джері”.
Микола – працьовитий, розумний, уміє читати, малювати, грати на скрипці. Одружившись з Нимидорою, починає задумуватися над своєю долею. Йому хочеться працювати не на пана, а на себе і свою родину. Безвихідне становище підштовхнуло Миколу до відкритого протесту, за що був покараний паном. У Миколи запеклося серце, а в душі заворушилася думка помститися за себе, за батька, за Нимидору. Він не кориться поміщикові, бунтує, виступає на захист кріпаків, підбурює односельців не йти жати до пана, мстить осавулу за наклеп. В особі Миколи Джері пан бачить не тільки бунтаря, а й свого особистого ворога. І Микола вирішує тікати з села: “Піду… Бо тяжко мені жити, піду, а панщини таки робити не буду і в москалі не піду”. Втеча від поміщика – своєрідний протест проти кріпосницької системи. В образі Миколи втілено риси національного характеру: волелюбність, нескореність, безстрашність. “Микола хоч кріпаком родився,- писав І. Франко,- був, однако, з тих людей, котрим ціле життя воля пахне, був з тих здорових натур, що скоріше вломляться, а зігнути не дадуться”.
Повість “Микола Джеря” називають одним із кращих творів І. С. Нечуя-Левицького. І одна з причин такого визнання – неперевершені описи природи. Академік О. Білецький зазначав, що “у нього “Нечуя-Левицького” майже немає творів, куди пейзаж не входив би як обов’язковий елемент”. Уже на першій сторінці повісті нас зустрічає Краса: “Серед долини зеленіють розкішні густі та високі верби”, скрізь бачиш море садків. Звідусіль, з усіх куточків села плине багатство природи: “село наче в розкішних алеях”. Природні барви буяють, полонять око читача: “левади розложисті й зелені”, береги “оксамитові”, “соняшники жовті”, і над усим цим – сонце “несе золоте й срібне марево”. Розкішні, соковиті епітети, сміливі, часом несподівані метафори створюють враження, що природа – ще один герой повісті. (Трава й осока “доходять” до самої води, Роставиця “в’ється гадюкою, передражнюючи здорові річки”, ховається в дубовому лісі й утікає в Рось. Верби “одступи-лись” од берега, там стара груша “вгніздилася” серед города і соняшники зовсім “заплуталися своїми жовтими головами в гіллі”.)
На початку повісті перед нами постає небаченої краси природа, молодий гарний парубок, кругловида дівчина, що зачаровує хлопця своїми співами. Але дуже швидко читач відчуває задушливу атмосферу кріпацтва, нестерпний людський біль. На лоні такої краси ще жахливішими здаються всі біди селян, їхні нелюдські страждання. Але природа не залишається байдужою до людського горя. Вона і радіє, і співчуває, і обурюється разом із героями повісті. Як це часто буває в житті, природа набуває у повісті символічного значення. Повернувшись у рідне село після двадцяти років поневірянь, Микола приходить на ті місця, де вперше побачив Нимидору, розшукує стару грушу, пригадує всі подробиці: і кришталеве листя, і жар-птицю, що ніби співала голосом дівчини.
Повість завершується, як і розпочинається, дивовижним пейзажем, який зігріває душу і залишає надію на краще.
Дослідники свідчать, що “небагато знайдеться письменників, які могли б змагатися з Нечуєм-Левицьким у “почутті природи”, в умінні її бачити й описувати. І завдання читача при цьому – вдумливо читати і насолоджуватися красою, розсипаною на сторінках Нечуєвих творів.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)