Україно! Доки жити буду доти відкриватиму тебе. (Василь Симоненко)
Україно! Доки жити буду доти відкриватиму тебе. (Василь Симоненко)
Ти звеш мене, й на голос милий твій
З гарячою любов’ю я полину;
Поки живуть думки в душі моїй,
Про тебе, ненько, думати не кину.
/ В. Самійленко /
У руках тримаю улюблений томик поезій українських поетів. Перегортаю сторінку за сторінкою, читаю – і раптом бачу тендітну гілочку полину. Він висох, кришиться, вже немає того соковитого сивого блиску, а запах його зостався, тонко б’є в ніздрі, струменить, здається, просочуєшся його духом і думками-спогадами. Згадую,
Скажу одно тільки слово Україна – і в уяві постають волелюбні козаки із Запорозької Січі, тополя в полі, хрущі над вишнями, калина в лузі й у дворі, любисток-м’ята п’янкі, верба край дороги, соняшники
Україна для всіх майстрів слова – це рідна земля, жінка-мати, кохана, прості трудівники, рідна мова, славна історія нашого багатостраждального народу. Визнані світом генії: Тарас Шевченко, Леся Українка, Павло Грабовський виражали у своїх творах палку любов до рідної України, вогненне слово своє спрямовували проти тих, хто намагався знищити Україну, народ, мову – основу безмежно багатої української культури. Мене глибоко вражає велика любов Шевченка до України:
Я так люблю,
Я так люблю її,
Мою Україну убогу,
Що прокляну самого бога,
За неї душу я віддам.
Нас не існує без Шевченка. Кому не відомо: Україна – це Шевченко, Шевченко – це Україна.
XX століття принесло моїй Україні високі злети і найскладніші випробування. Україна відкрила світові талант П. Тичини і М. Рильського, В. Сосюри і А. Малишка, М. Стельмаха і О. Гончара. Але ж знає Україна і сталінський терор, коли українське слово пакувалося у спецпереселенські вагони і відривалося від рідних домівок. Почуло українське слово заполярне крайсвіття, заганяли слово Тарасове в тундру і тайгу. Потяглася смуга сфабрикованих процесів, нищення народу голодом 33-го, роки найжорстокіших наступів на національну культуру. Зникали національні школи, недоступною стала справжня історія народу.
Та прийшов час, вдарив дзвін на сполох, ми наче прокинулись із Шевченковим закликом: “Ох не однаково мені!” Так, нам не однаково: чи буде рясно родити золото пшениць і дзвеніти українське слово, чи буде вона лежати під снігами байдужості і забуття. І зробили впевнений крок із забуття – в безсмертя. Богдан Лепкий і Олександр Олесь, Володимир Самійленко і Агатангел Кримський, Василь Стус і Василь Симоненко. Мати і Батьківщина – ці поняття у Симоненка нероздільні:
Можна вибрать друга і по духу брата,
Та не можна рідну матір вибирати,
Можна все на світі вибирати сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
І хоча Симоненків небуденний талант не міг пристосуватися до складних життєвих обставин, все ж він гордий з того, що його батьківщина – Україна, що він – дзвінка струна свого народу:
Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Поетичну історію України продовжують творити поети-сучасники Б. Олійник, І. Драч, Ліна Костенко, Д. Павличко:
О рідне слово, що без тебе я?..
Тебе у спадок віддали мені.
Мої батьки і предки невідомі,
Що гинули за тебе у вогні.
Так не засни в запиленому томі,
В неткнутій коленкоровій труні –
Дзвени в моїм і правнуковім домі!
Закриваю останню сторінку збірки і чую, що саме до мене і до наступних поколінь звернені слова: “Треба вміти любити свій рідний край, свою Україну, треба вчитися любити свою землю, бо вона зберігає великі цінності і скарби історії. Це від тебе залежить, чи відродиться Україна-мати і її джерело – рідна мова не замулиться. Жива її вода на ноги зведе тебе. Не сполохай рідного слова, а захисти його, до серця притули, життям своїм переповни. Думаймо, діймо, борімося гуртом, не будьмо байдужими, сліпими, глухими до України нашої, її славної історії, слова натхненного”.
Україно моя! Бачу тебе в майбутньому. Жайворонки дзвенять у синьому небі, пшениця колосом дзвенить-шумить на полях, Дніпро-Славута котить хвилі свої через пороги. А в містах і селах людина любить людину, пошана і честь живе в сім’ї, без лицемірства і зради, без кровопролиття і розстрілів виростають діти. Я схилю голову перед тобою, моя Україно, бачу невимовну красу твою, чую мелодії нових пісень, бачу, як нові таланти, нові покоління українців мережать твою оновлену долю, відкривають твій новий день.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)