У війни не жіноче обличчя

Так хіба про це розповіси – У які ти роки жила! Яка безмірна вага на жіночі плечі лягла! М. Ісаковський. Війна… Огидна її особа ніколи не зітреться з пам’яті народної. Холодні й безжалісні очі дивилися стовбурами знарядь на бійців, що йдуть в атаку, страшними кривавими ранами – на медсестер, санітарок, хірургів, дивилися на голодних робітниках, що знемагали, у верстатів, несучи горе й смерть. Грубі її руки виривали жертви з кожного будинку, кожної сім’ї. “

Так, не жіноча, але долі жінки в роки війни не позаздриш. Жінка, ніжна, прекрасна,

самою природою створена для любові, для виконання великої місії матері, жінка, що з’єднала в собі “і багатство, і життя, і сльози, і любов”, була змушена взяти в руки зброю! Дівчата, учорашні школярки, на тендітних плічках своїх серед розривів снарядів виносили з бою поранених бійців. Дівчатка цілодобово простоювали у верстатів і не розгинали спини на колгоспних полях. Не могли, не мали права “інженери людських душ” пройти повз ці події. Всі наші відомі письменники торкнулися у своїй творчості Теми війни, але кращі зі створених добутків належать письменникам-фронтовикам, не з чуток знають про війну.

…Пішла з дитинства в брудну теплушку, в ешелон піхоти, у санітарний взвод. Ю. Друніна

Тема війни дійсно близька поетесі, хвилює її. Вона говорить: “Пишу про це тому, що не можу не писати. Пам’ять серця…” А як хотілося б забути!

Серце, серце, Забудь скоріше Виття сирени, Вибухи, димний вітер, Сльози посивілих матерів… Відповідає серце мені суворо: “Ні, про це забути не можна”.

В 1941 році добровільно пішла Ю. Друніна на фронт і до кінця війни служила батальйонним санінструктором. Які важкі випробування вона пройшла, але звикнути до жахів, ранам, смерті жінці не дано.

Я стільки разів бачила рукопашний. Раз – наяву. І тисячу – у сні. Хто говорить, що на війні не страшно, Той нічого не знає про війну.

Немає пам’ятника “невідомій санітарці” або “невідомій медсестрі”, пам’ятника тієї, котра не тільки бачила смерть і каліцтва, але ціною власного життя рятувала поранених. Немає пам’ятника, але залишилася пам’ять. Оспівати, возвеличити своїх подруг у віршах прагнула Ю. Друніна, ще раз нагадати про їх, про їх дивовижно важку, але нескінченно прекрасну долю. “Жінка дає життя, жінка й життя – синоніми”. Але Батьківщина була в небезпеці, і жінка встала в ряди її захисників.

Саме про таких, молодих, гарних дівчат розповідає Борис Васильєв у своїй чудовій повісті “А зорі тут тихі…”. Лише один епізод, одне незначне в масштабах цієї непоясненої війни зіткнення з ворогом у тилу нашої армії. А як відбився на ньому весь жах, вся несумісність жіночої частки в ці страшні роки із самим поняттям “жінка”! П’ять дівчисьок, керованих старшиною Васьковим, ціною своїх життів запобігли великій диверсії, вивівши з ладу спеціально підготовлену групу із шістнадцяти фашистських солдатів. Ні ці дівчата, не десятки, сотні тисяч інших не думали про себе, пам’ятали тільки про долю народу, своєї Батьківщини. Запам’ятовується, назавжди залишається в серцях образ Жені Комелькової. “…Так нерозумно, так нісенітно й неправдоподібно було вмирати в дев’ятнадцять років”. А особливо їй, “високій, рудій, білошкірій”, із прекрасними “зеленими, круглими, як блюдця, очами”, їй, у якої все життя спереду. “…Вона могла б затаїтися, перечекати й, може бути, піти. Але вона стріляла, поки були патрони”, захищаючи Риту Осяніну, Васькова, саме життя на землі, забуваючи про те, що вона загине. Так надходили все жінки: заради життя інших, заради Батьківщини билися до останнього патрона.

Жінка “грізного часу” змушена була не тільки воювати на фронті, убивати ворога своїми руками, вона, саме вона, кувала перемогу в тилу. У той ранок попрощався з тобою твій чоловік, або брат, або син, і ти зі своєю судьбою залишилася один на один. Один на один зі слізьми, з незжатими в полі хлібами ти зустріла цю війну. Це вірш, написаний в 1945 році М. Ісаковським, тісно пов’язаний з долею героїні повісті Віталіною Закруткіною “Матір людська”. Образ жінки-трудівниці, жінки нескінченної доброти й неосяжного серця створює автор. Фашисти зламали все її життя. Спалено будинок, повішені чоловік і син, загинули або викрадені на чужину подруги й сусіди, але Марія знаходить у собі сили жити заради майбутньої дитини, заради людей, заради перемоги. Працює вона не покладаючи рук за всю третю бригаду колгоспу імені В. І. Леніна, устигає скрізь. Чотири місяці живе вона одна, працює одна, але не озлобилася Марія, не втратила людяності й доброти. Скільки турботи й уваги приділяє вона дитятам-ленінградцям, що спали з розбитого ешелону. Вона з такою сердечністю доглядає за хлопцями, що вони називають її мамою. “Таких, як Марія, у нас на землі безліч, і прийде час – люди віддадуть їм належне… І тоді не вигаданій мадонні спорудять вдячні люди самий прекрасний, самий величний монумент, а їй, жінці – трудівниці землі”, непохитно перенісшій всі тяготи війни.

Мені часто було страшно й тужливо, мене млоїв війни кривавий шлях, я не мріяла навіть стати щасливої, мені одного хотілося: відпочити.

У цих рядках поетеса Ольга Берггольц передає почуття жінок всієї країни, а насамперед, звичайно, свої й своєї співгромадяни-ленінградки. Дев’ятсот томливих днів і ночей очікування прориву блокади міста:

І день за вдень особа моє темніла, сивини з’явилася на скронях. Але вони не просто чекали. Я рови на найближчих підступах копала, Збивала тверді труни І малим дітям рани бинтувала…

Мало, ох як мало із трьох мільйонів цих мужніх людей зуміло вижити в нелюдських умовах блокади. Цього не витравиш із пам’яті живих. І не проходять даром ці дні, невигубний священний їхній осад, сам сум, сама війна дивиться очами, що пізнали, ленінградок.

Очі війни… У них відбилася смерть, кров, жах, мучення, нелюдська праця. “Війна – злочин проти всього живого, проти самої природи” – це головна думка повісті Чингіза Айтматова “Материнське поле”. Ведуть розмову стара Толгонай і поле, на якому проробила все своє життя, де зустріла й полюбила майбутнього чоловіка. Загинули в роки війни чоловік і троє синів. Ніякими словами не описати горе цієї жінки. Рідним і найближчим стало для неї тепер поле. З ним вона ділиться своїми таємними думами. І поле зізнається, що страждає, тужить за селянським рукам, оплакує дітей своїх – хліборобів. Затяглися рани Толгонай плівкою часу, але не зажили, болять. Хочеться їй сказати всім людям, що людина породжена для щастя, для мирної праці. “Можуть люди, повинні люди перепинити шлях війні”.

Здавна вважається, що війна – сугубо чоловіча справа. І “нехай жінка жінкою буде”. Але як могли “мати, і дружина, і сестра” усидіти в будинку, коли сини, чоловіки, брати йшли й не верталися. Білоруська письменниця С. Олексійович створила документальну повість “У війни – не жіноча особа”, записавши спогади жінок, що пройшли війну. Зібрані оповідання малюють вигляд війни, обвинувачують фашизм у тім, що “…жінці довелося стати солдатом”, у тім, що “жінка вбивала”. Давно відгриміли бої, змовкли канонади, не стихає військова напруженість. Нова війна може вбити життя на землі, і цього не можна допустити. “Жінки особливо гостро відчувають жах погрози атомної війни, прагнучи зробити все, щоб відвести від нинішнього й прийдешнього поколінь небезпеку катастрофи”. “У війни – не жіноча особа”… У неї особа смерті, тому жінки всього світу віддають всі свої сили боротьбі за мир, задаючи собі питання:

Чи багато ти зробила, скажи, для того, щоб знову не розкололося небо над дитячою головою, щоб не перетворився горна голос у наростаючої сирени виття? Жінки, як ніхто інші, розуміють: людству ніщо не повинне загрожувати, тому що саме священне право людей – це право на життя.