У мене стукотить у грудях грудочка любимої землі (за поезією Василя Симоненка)
У мене стукотить у грудях грудочка любимої землі (за поезією Василя Симоненка)
Я б побажав тобі когось отак любити,
Як я тебе люблю…
/ В. Симоненко /
З полону літ повернулося до нас ім’я поета-шістдесятника Василя Симоненка. Він прожив коротке, але яскраве життя і запалив неповторну зорю на небосхилі нашої духовності. Життя В. Симоненка промайнуло швидко, інтенсивно і урвалось несподівано, як перетята струна. Жилося поетові нелегко, бо пройшов він свій шлях через воєнне дитинство, через голод 47-го, через брехню і зневіру, через
Тема Батьківщини у творчості В. Симоненка – провідна. Батьківщина для поета – це рідна земля, жінка, мати, кохана, історія нашого багатостраждального народу, рідна мова, прості трудівники. Любов письменника до Вітчизни
Чую, земле, твоє дихання,
Розумію твій тихий сум,
А на тебе холодні світання
Ронять пригорщами росу.
В. Симоненко стверджує, що у кожної людини на землі є куточок, який вона називає рідним. Рідна земля дорога серцю тому, що вона краща за іншу, тому, що вона на світі одна. Чим близькі йому “верби й тополі, діброви й гаї”? І поет відповідає:
Тим дорогі, що ви потом покроплені
Прадідів бідних моїх.
Вразливістю його натури, щедрістю і чистотою почуттів пройнята поезія митця. Мати і Батьківщина – це поняття у нього нероздільні:
Можна вибрать друга і по духу брата,
Та не можна рідну матір вибирати.
Можна все на світі вибирати, сину,
Вибирать не можна тільки Батьківщину.
Поет впевнений у тому, що рідна земля і рідна мати даються людині один раз і назавжди. І якщо у людині бракує почуттів любові до матері і Батьківщини, то це свідчення її душевного і громадянського убозтва.
У поезії Симоненко досягає Кобзаревого звучання. Недарма ж одна старенька вчителька колись сказала, немов навіки зав’язала: “Наш Василь – це рідний синочок Тараса Шевченка”. Як гарно і мудро сказано!
Любов В. Симоненка до України – це і любов, і пошана, і захоплення простими трудівниками, а особливо своїм дідом Федором, який зумів передати онукові всю правду про свій народ, про рід, переповів нашу велику історію, героїчну легенду і невмирущу казку. Дід Федір не приховував від допитливого дитячого розуму ні голодомору 33-го року, ні сталінського терору, ні “колгоспного раю” на землі. Він розкрив онукові всю історію України, починаючи від славних сторінок Запорозької Січі, а тому юний Василь став літописцем свого роду і народу. Теплом зігріті поезії “Лебеді материнства”, “Жорка”, “Баба Онися”, “З дитинства”, “Мій родовід”, “Матері”. Поет захоплено говорить про рідних людей, близьких, розумних; дивується, скільки ж випало на їхню долю горя і випробувань, але вони лишились людьми, мудрими, чесними, справедливими.
Для Симоненка Батьківщина – це і мова рідного народу. Він переконаний:
І тобі рости й не в’януть зроду,
Квітувать в поемах і віршах,
Бо в тобі – великого народу
Ніжна і замріяна душа.
Поет не хотів слави і шанування для себе, він хотів сколихнути серця байдужих до долі своєї Батьківщини. Тож нехай не замулюється криниця людської пам’яті, не рветься червоно-чорна нитка Симоненко вої дороги, важкої, трагічної і короткої, як сполох: поет ішов нею неповних 29 років. Але коротка дорога не дає короткої пам’яті. Це дорога у безсмертя, де будуть бриніти Симоненкові зізнання:
Я хочу пити сонячні напої,
Пізнать до краю радощі земні!
І на стежках, порослих бур’янами,
Що обминали зморені діди,
Я залишу мужицькими ногами
Хай не глибокі, та чіткі сліди.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)