У чому зміст протиставлення образів Печорина й Грушницкого у романі Герой нашого часу?
У романі Лєрмонтов зобразив людину свого часу, тому що, за словами автора, Печорин – “портрет, але не однієї людини: це портрет, складений з пороків усього нашого покоління, у повному їхньому розвитку” (передмова до роману). Таким чином, автор, малюючи головного героя, зображує сучасну епоху, її зміст, її вдачі й цінності. Ідея роману в тім, що Печорин з усіма своїми талантами (знанням життя, енергією, волею, розумом, спостережливістю й т. д.) залишається “зайвою людиною”, тому що не розділяє “ні загальних думок, ні страстей” (А. З.
Звичайний життєвий успіх (тільки кар’єру, гроші) його не цікавлять, а інших (високих і гідних) життєвих цілей він навколо себе не бачить. Печорин у романі характеризується всілякими способами: через зовнішній вигляд, учинки, міркування, картини природи, через порівняння із другорядними героями. Іншими словами, головний герой стає центром роману, всі інші персонажі грають службову стосовно нього роль, становлячи для нього як би суспільне тло, з одного боку, і підкреслюючи його особисті якості, з іншої сторони Образ Грушницкого не є в цьому змісті виключенням,
Грушницкий тільки на п’ять років моложе головного героя, і йому властиві всі якості молодого дворянина того часу. Він успішно волочиться за жінками й, завдяки своїй приємній зовнішності, а також таємничій манері поводження, має успіх. Він старанно пропалює життя, веселячись на офіцерських гулянках, граючи в карти, беручи участь у дуелях. Дотримуючись загального захоплення, він навіть складає “забавні епіграми”. Саме прагнення до романтичних вражень, як затверджує Печорин, штовхнуло Грушницкого надійти юнкером у діючу армію, де він “сливет відміннимим хоробрим”.
Іншими словами, Грушницкий починає життя приблизно так само, як багато молодих дворян його часу. Можна припустити, що й Печорин п’ять-шість років тому був таким же молодцем-юнкером. Але на цьому подібність головного героя й “романтичного юнкера” закінчується. Уже на перших сторінках “Князівни Мері” Печорин дає характеристику Грушницкому, у якій видні принципові розходження між двома героями.
Юнкер – украй самолюбна людина, вона не цікавиться нічим, крім власної персони й власних почуттів. “Сперечатися з ним я ніколи не міг, – зауважує Печорин. – Він не відповідає на ваші заперечення, він вас не слухає”. ГриГорей Олександрович, звичайно, теж не позбавлений самолюбства, у чому він чесно зізнається самому собі в щоденнику, але це почуття не заважає йому уважно й успішно вивчати оточуючих людей.
Його пригоди, описані у романі, доводять це: він легко закохує в себе самих різних дівиць (горянку Белу, світську панянку Мері), спритно грає на заповітних бажаннях Азамата й за чудесний коня змушує хлопчиська викрасти Белу. Грушницкий не занадто розумний “Його епіграми… ніколи не бувають влучні й злі”, – зауважує Печорин. Головний герой, навпроти, людина чудового розуму, це видно з його глибоких суджень про навколишнім (влучні характеристики Вернера, Грушницкого, Мері, Віри), з оригінальних думок про дружбу, любов, природу людей. Можна впевнено сказати, що він освічена людина, про що свідчать його цитування О. С. Грибоєдова й О. С. Пушкіна, знання філософії (суперечки з Вернером), історії (перед дуеллю згадує анекдот про Юлія Цезарі), літератури (уночі перед дуеллю читає роман В. Скотта “Шотландські пуритани”), Грушницкий досить боягузлива людина, що “у справі махає шашкою, кричить і кидається вперед, замружачи ока”.
Печорин – людина по^-розумному хоробрий. Коли він вирішив обеззброїти вбивцю Вулича, він добре приготувався й обміркував свої дії: у щілину ставня уважно розглянув п’яного козака і його зброю, велів осавулові розмовою відволікати увагу п’яного Тільки після цього Печорин вибрав зручний момент і, відірвавши ставень, стрибнув у хату. Ретельні готування не применшують мужності й хоробрості Печорина, виявлені в цьому епізоді.
У душі Грушницкого, по зауваженню головного героя, “багато добрих властивостей”. Самі по собі самолюбство, обмежений розум і боязкуватість не є страшними пороками, тому що ці якості властиві дуже многим звичайним людям. Але, з’єднані разом в одному характері, вони роблять юнкера досить неприємним і навіть небезпечним у критичних ситуаціях.
Ображене самолюбство (Мері зволіла йому Печорина) штовхає Грушницкого на підлість: він поширює плітку про князівну, зовсім не піклуючись про її добро ім’я Перед дуеллю він погоджується на іншу підлість: драгунський капітан, з ведена Грушницкого, заряджає тільки його пістолет, і Грушницкий, одержавши право першого пострілу, стріляє в беззбройну людину. У характері Печорина, при порівнянні із Грушницким, виявляються: розум, мужність, життєвий досвід, воля, шляхетність. Головний герой не тільки захищає честь князівни Мері на дуелі, але й гідно перериває любовну інтригу, що, щоправда, сам і почав від нудьги.
Він не захотів далі обманювати закохану дівчину, а тим більше якось скористатися її щирим почуттям По вираженню Бєлінського, як Печорин – портрет свого покоління, так і Грушницкий – “представник цілого розряду людей, ім’я загальне”. Це людина дрібний, нічим не чудовий, крім своїх необгрунтованих претензій на винятковість. Поруч із ним яскравіше вимальовується перевага особистості Печорина. Однак Лєрмонтов не обмежується зображенням особистого протистояння двох героїв, принципово важливо, що в повісті дане соціальне протиставлення Грушницкого й Печорина. По-перше, головний герой нехтує світське суспільство з його дріб’язковими інтересами, егоїзмом, брудними інтригами.
(Всі ці негативні риси демонструють представники “водяного суспільства”. Драгунський капітан, наприклад, не злюбив Печорина через дурницю. Головний герой перешкодив інтрижці, що “доблесний кавалерист” задумав проти Мері: вона на балі необережно штовхнула товсту бариню, даму капітана.) Грушницкий, на відміну від головного героя, мріє проникнути у світське суспільство, намагається знайомитися з аристократами, засвоює зовнішні світські манери.
По-друге, Печорин щиро переживає своє розчарування в житті, відсутність гідних цілей, самітність і марність, про що свідчать його щоденникові записи (висновок до “Тамані”, філософські міркування в “Фаталісті”), Особливої уваги заслуговують його роздуму напередодні дуелі. Перед читачами виникає образ глибоко нещасливої людини: безцільне життя вже стомило його й він живе по інерції, без інтересу, без надії. Його любов нікому не принесла щастя; він умре, і ніхто не пошкодує про нього; на землі немає жодного людини, який би зрозумів Печорина зовсім: “Одні скажуть: він був добрий малий, інші – мерзотник И те, і інше буде ложно”. Грушницкий же відіграє роль невизнаного й розчарованого героя. Для нього розчарування – мода й можливість “поинтересничать”.
Поза, рисовка, фальшивий пафос у юнкері доведені до смішного: за словами Печорина, він “драпірується в незвичайні почуття, піднесені страсті й виняткові страждання”. На закінчення треба сказати, що Лєрмонтов, зображуючи героя свого часу, майстерно використовує прийом протиставлення. В “Беле” і “Максимі Максимовичі” Печорин зображений у порівнянні з “добрим штабс-капітаном”, в “Фаталісті” – з Вуличем, в “Князівні Мері” – Сгрушницким. Між головним героєм і юнкером виявляється психологічна, інтелектуальна, соціальна прірва, що робить їхніми непримиренними ворогами. Цей конфлікт може дозволити тільки дуель на шести кроках.
Недарма останніми словами Грушницкого, які він кидає в особу Печорину, стають: “Стріляйте! Я себе нехтую, а вас ненавиджу. Нам на землі вдвох місця немає…
“. Максим Максимович відрізняється від Печорина за віком, характеру, утворенню, соціальному стану Вони обоє прекрасно бачать цю різницю, що, однак, не заважає їм симпатизувати один одному. Зовнішні розходження між Печориним і Грушницким не так значні: вони майже одного віку, потомствені дворяни, належать до одного суспільного кола. При цьому внутрішній контраст-суперництво між Печориним і Грушницким позначений у романі більш різко й виразно, чим розходження між Печориним і Максимом Максимовичем
(2 votes, average: 3.00 out of 5)