У чому щира краса людини? (по оповіданню Російський характер Толстого А. Н.)
А якщо це так, то що є краса? І чому неї обожнюють люди? Посудина вона, у якому порожнеча, Або вогонь, що мерехтить у посудині? Н. А. Заболоцкий “Росіянин характер” – останнє (7 травня 1944 року) значний добуток А. Н. Толстого – входить у цикл “Оповідання Івана Сударєва”.
Цикл складається із семи коротких історій, об’єднаних однією темою (зображення Великої Вітчизняної війни), однією ідеєю (опис героїзму радянських людей), одним оповідачем (колишній кавалерист Іван Сударєв). У кожному оповіданні свої головні герої: бійці Червоної
Коваль
Російський характер марнотратний… Нічого… Росія – велика, важка, витривала…” (“Як це починалося”). Своя думка про росіян висловлює й акуратний есесівець, що одержав наказ установити німецький “порядок” на окупованій території: “росіяни не вміють працювати; ми, німці, цього не любимо, – людина повинен працювати від ранку й до ночі, все життя, інакше його чекає смерть…
” (“Дивна історія”). Цей фашист ніяк не може зрозуміти, чому голодні росіяни навіть за хліб не хочуть старанно гнути спину на окупантів. Оповідання “Російський характер” завершує цикл “Оповідання Івана Сударєва” і підбиває своєрідний підсумок міркуванням про російську людину.
Тема “Російського характеру” позначена автором на самому початку: “мені саме й хочеться поговорити з вами про російський характер”. Ідея оповідання проясняється завдяки кільцевій композиції: і на початку, і наприкінці добутку містяться міркування про красу людського характеру, що автор бачить у вчинках кожного героя: Єгора Дремова, його батьків, нареченої, водія танка Чувилева, оповідача Івана Сударєва. Хоча час дії оповідання – військова весна 1944 року, це історія не стільки про війну, скільки про любов.
Оповідання складається із двох головних і двох-трьох побічних епізодів, у ньому бере участь мінімальне число героїв Так Толстой уник дробности сюжету й досяг сильного драматичного ефекту. В експозиції приводяться скупі відомості про Єгора Дремове (його сім’ї й бойовим подвигам), дається його портрет і вказуються такі риси його характеру, як стриманість і скромність. Хоча Іван Сударєв довідався Єгора вже після поранення й пластичних операцій, він жодного разу не згадує про фізичне каліцтво товариша, а навпаки, захоплюється красою головного героя: “Зстрибує із броні на землю, стаскивает шолом з вологих кучерів, витирає дрантям замурзана особа й неприменно посміхнеться від щиросердечної приязні”. Зав’язка сюжету – поранення Єгора в бої під Курською дугою.
Кульмінаційною сценою є його приїзд додому після госпіталю Зрозуміло, що після важкого поранення й декількох пластичних операцій, які врятували йому життя, але до невпізнанності спотворили особу й голос, Єгор поїхав додому до найближчих людей. Але жалість і теперішня синовняя любов до старих батьків не дозволила йому відразу відкритися: “Єгор Дремов, дивлячись у віконечко на матір, зрозумів, що неможливо неї злякати. Не можна, щоб у неї запекло затремтіла старенька особа”.
Крім того, він сподівався, що батько й мати без пояснення догадаються, що до них приїхав син Поводження матері за вечерею начебто б підтверджує очікування Єгора. Зауважуючи дрібні деталі, Марія Полікарпов-На начебто починає підозрювати правду: гість без запрошення сіл саме на те місце, де все життя сидів син, і його руху під час їжі були начебто б знайомі: “И тільки за вечерею старший лейтенант Дремов помітив, що мати особливо пильно стежить за його рукою з ложкою. Він посміхнувся, мати підняла очі, особу її болісно затремтіло”.
Не насмілився Єгор зізнатися й нареченій Каті: “Вона підійшла близько кнему. Глянула, і начебто її злегка вдарили в груди, відкинулася, злякалася”. Цей переляк дівчини (Єгор подумав, що її жахнуло його страшну особу-маска) став останньою краплею; герой твердо вирішила не відкриватися й виїхати як можна скоріше.
Пішовши з рідного будинку, Єгор випробовував образу (навіть мати не відчула правду), розпач (Катя сказала, що чекає його день і ніч, а сама не довідалася нареченого в знівеченому старшому лейтенанті) і гірка самітність (він пожертвував своїми почуттями, щоб не лякати рідних, і мимоволі відгородився від них). Зрештою герой вирішив так: “Пускай матір подольше не знає об нього нещастя Що ж стосується Каті – цю скалку він із серця вирве”. Жертовна любов, настільки ценимая росіянами, властива не тільки Єгорові Дремову, але і його родичам, які своїми вчинками розв’язують заплутану життєву ситуацію.
Мати все-таки догадується, що приїжджий офіцер був її сином. Батько вважає, що рани, отримані на поле бою за волю Батьківщини, тільки прикрашають солдата Катя Малишева разом з Марією Полікарпівною приїжджає в полк відвідати Єгора й цей учинок доводить без зайвих слів свою любов і вірність нареченому. Така щаслива розв’язка сюжету затверджує ідею про першорядність внутрішньої, а не зовнішньої краси людини. Підбиваючи підсумок, можна згадати відомий афоризм А. П. Чехова: у людині все повинне бути прекрасно: і одяг, і особа, і душу, і думки. З наведеним твердженням ніхто не буде сперечатися, але якщо треба вибирати, то росіянин вибере скоріше внутрішню красу (душу й думки), саме так і надходить Іван Сударєв і сам автор.
Вони обоє схвалюють учинок Єгора Дремова, його великодушність по відношенню кродственникам. Серце лейтенанта Дремова не зачерствіло на війні, тому він боїться своїм зовнішнім виглядом розхвилювати рідних. У цій щиросердечній тонкості, чуйності оповідач і автор бачать красу характеру головного героя.
Краса людського (у тому числі й російського) характеру проявляється насамперед не у фізичній привабливості, а в щиросердечній щедрості. Єгор зі знівеченим опіками особою не викликає відрази ні в родичів, ні в бойових товаришів, які звертають увагу не на особу Дремова, а на його посмішку, що світиться щиросердечною приязню. Іншими словами, крізь мертвотно страшну особу просвічує людська краса героя, що скоряє навколишніх Розв’язка в оповіданні “Російський характер” щаслива, життєстверджуюча – вона показує чудові характери радянських людей. Родичі розгадали мимовільний обман Єгора й простили йому, що він сумнівався в їхній любові; друзі з радістю зустріли нею в полицю. Краса душі покаліченого солдата, готового жертвувати собою в ім’я близьких, не протиставляється, а погодиться із щиросердечною красою навколишніх його людей, насамперед жінок, повних самовідданої любові кгерою.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)