Твір за романом Олеся Гончара “Собор”
От ми з вами і знову зустрілися, але не на полі бою, не у поході, а в… соборі. Давайте припинимо розмови і прислухаємося до тиші соборної. Хіба не чуєте ви, як до вас говорить історія? Адже все, що відбувалося на Україні, пам’ятають ці стіни. І не думайте, що вони німі – треба вміти почути їхні голоси. Ці голоси промовляють до нас зі сторінок роману О. Гончара “Собор”. Роман “Собор” було опубліковано в 1968 році в журналі “Вітчизна” у видавничій серії “Романи і повісті”. Однак до читача він повністю не дійшов, тому що у тексті
В чому ж полягає конфлікт роману? В зіткненні чесних людей з висуванцем, демагогом, батькопродавцем Володькою Лободою, який є звичайнісіньким бюрократом. Іде боротьба за збереження видатного твору народного мистецтва – козацького собору і рідної природи від “любителів” руйнувати, різних браконьєрів і славословів, які вміють працювати лише язиками і жадають одержати наступний орден. Якщо ви помітили під час читання твору, селище Зачіплянка поєднує в собі місто і село. Ми ніби бачимо всю Україну з її болями і радощами, індустрією і сільським господарством, історичними традиціями і сучасними “руйнаціями”, героями-трудівникамиі бюрократами.
Проте ми з вами не просто аналізуємо роман, а нам треба написати твір за темою “Моя душа – це храм чи купа цегли?” Щоб найкраще це зробити, треба проаналізувати образи героїв щодо відношення до собору. І пояснити, що таке собор взагалі, в духовному, в культурному житті всього народу. Але тема вимагає роздумів над тим, як саме ви розумієте призначення соборів, чи потрібні вони взагалі. Ось на цих моментах ми і зупинимося.
Практично усі події роману пов’язані з собором, навіть переживання героїв. Людина змінюється духовно, коли бачить його красу, німу музику “його округлих, гармонійно поєднаних бань, наростаючих ярусів, його співучих ліній”. Цей собор побудували запорожці після зруйнування Січі як пам’ятник демократичним вільностям і героїчним традиціям козаччини. Промайнули віки, а він, хоч і дерев’яний, але красень, стоїть без догляду, в запустінні, захаращений складами і брудом, без дзвонів і духовної святості. Ставлення інтелігенції та простого народу до собору бісить Володьку Лободу – райко-мівця. Він з обуренням говорить про цих людей: “…стояли б і вік на нього молились…” А тут несподіванка: приходить вказівка відремонтувати собор, бо наближається 300-річчя возз’єднання України з Росією – у нас любили пишність, помпезність. Але Володька Лобода – не промах, він придумав взяти його в риштовання, зробити своєрідну декорацію, ?а що керівники йому подякували: “Ти – геній”. Реставрація так і не відбулася. А в голові зачіплянсько генію народжується нова ідея: на тому місці “до-)ечно ув’язалось би будівництво зразкового критого шнку для трудящих”, ще й шашличну непогано було і відкрити. Гурманом, мабуть, був Володька. І началь-тву така пропозиція сподобалась.
Тепер розглянемо образ Миколи Баглая. Всі об-іази повинні не просто “з’явитися” у творі, а треба одати їх через призму “соборності”. Я ще раз ідкреслюю цю думку. Тепер щодо Баглая. Він найбільше за усіх вболі-ав за собор. В його уяві оживали картини богослу-сіння і облудності, пиятик і забастовок, бійок до рові і революційних маніфестацій, канонад Вітчиз-яної війни і післявоєнного запустіння. Він начитав-і професора Яворницького, наслухався розповідей ста-зжилів. Та тут ще й виявилося, що дід Ягор був курою у самого батька Махна, який створив степову юпубліку “без влад, без насильства диктаторів”. Коли під час грабування ними собору з’явився відомий іений і владним голосом зупинив їх, заборонивши ивіть курити в храмі, Махно не покарав Яворниць-іго, бо все-таки собор – це історія його України, і він анобливо до цього ставився. Щось подібне відчув і икола Баглай, коли зустрівся в соборі з хуліганами-анархістами. Вперше собор почув “дику” музику, а розплатився за це Микола. П’ять ножових ран, які ледве не позбавили його життя. І не треба говорити, що не варто йому було туди втручатися. Це був його собор, це був його ідеал.
Не було тільки ідеалів у тих анархістів і у Володьки Лободи. Навіть батько – Ізот Лобода зрікся власного сина. І не тому, що йому дуже не сподобалося у Будинку ветеранів, куди його “спихнув” синочок. Просто він зрозумів, що на душі у Володьки тільки “купа цегли”, з якої не побудуєш, на жаль, собора. Чи не такі “купи” у тих, хто хоче ще одним ГЕСом “галасу наробити”, а плавні висушити? Вони вже “пів-України пустили на дно”, думали море збудувати, а збудували болото; гниллю цвіте Каховське, “на всю Україну смердить!” Зауважте, що Ізот Лобода зберіг “соборність” своєї душі. І навіть у похилому вже віці став грозою бра-кон’єрів, став дідом Нечуйвітром. Він беріг плавні і чарівне місце відпочинку Скарбне, беріг для трудящих людей, а не для начальства. І навіть табличку повісив біля молодого дубняка: “Хто посадить, того і внуки згадають…”.
В останні дні свого життя познайомився з Єлькою – безпаспортною сільською дівчиною. Ось ще один образ, який ви повинні розглянути у творі. В селі Єлька була байстрючкою, бо батька не знала; мати в колгоспі свинаркою була, світу білого не бачила. Коли ж у гнилищах маму привалило і Єлька стала круглою сиротою, їй стало ще гірше. Школу залишила, повністю перейшла на ферму. Не краще стало і після дівочого гріхопадіння біля козачого собору” коли вперше відчула смак поцілунку і хміль прийняла за кохання. Дістали за це жінки Єльку, особливо бригадирова жінка. Дівчина хотіла залишити своє село, Але паспорта голова не віддав. І Єлька втікла до рідного дядька Ягора в Зачіплянку. Тут їй теж не солодкого довелося випробувати. Хотіла на завод влаштуватися, не прийняли без паспорта. Познайомив дядько із сином свого друга Володимиром Лободою, але не відчувала Єлька себе з ним щасливою. Покохала вона Миколу Баглая, бо побачила спорідненість душ їхніх. На щастя, її кохання виявилось взаємним.
Твір ваш потрібно побудувати на протиставленні: браконьєрам, хапугам, бюрократам протиставляються чесні люди, які хочуть змінити життя на краще, наприклад, як Микола Баглай, що придумав зі своїм другом димовики. Не забувайте, що не останню роль у творі гратимуть ваші думки. Тим більше, що назва твору наголошує на ваших власних думках, роздумах і враженнях. Вступ і висновок твору – це ваші роздуми про знищення української культури та духовності. Проте все це треба об’єднати з ідейним змістом роману Олеся Гончара. Що саме в цьому творі автор підіймає ці питання. У висновку ж бажано висловити надію на відтворення “соборності” душ українців, на повернення до збереження культурних та історичних надбань народу.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)