Твір про Ахматову та Гумільова

Після розстрілу Гумільова Анна знайшла в його бібліотеці книжку французького рояліста Астольфа де Кюстіна, яку він дістав у Парижі, коли слухав лекції у Сорбонні. На одній сторінці було підкреслено рукою Миколи: “Уряд в Росії живе тільки брехнею, бо і тиран, і раб лякаються правди… Вони вважають себе сильними, тому що можуть інших перетворювати на жертви”. Чому він підкреслив ці слова? Надто сильним було розчарування, якого він зазнав, коли, довірившись новій владі, залишився у Росії, щоб стати просвітителем робітників і селян; коли на

власні очі побачив, до чого призводить більшовицька облуда і лицемірство. Так само колись розчарувався у роялізмімаркіз де Кюстін. Побачивши жахливу дійсність царської Росії, він повернувся до Франції республіканцем. Гумільову повернутися до Європи не судилося. Помилка була фатальною,

Бессонница. Гомер. Тугие паруса. Я список кораблей прочелдо середини: Сей ДЛИННЫЙ виводок, сей поезд журавлиний, Что над Злладою когдато поднялся…

Гумільов любив ці рядки, поетичне одкровення замріяного у вічність Осипа Мандельштама, бо любив “іліаду” і ніколи з нею не розлучався. Він возив її у валізі і коли

подорожував Африкою, де дивився у вічі с^мерті, як лейтинаит Глан, і коли служив кавалеристом на Західному фронті, з якого привіз поранення і два Георгіївські хрести.

Колись у царськосельській гімназії, вивчаючи античну історію, дізнався, що з “Іліадою” навіки здружився Александр Македонський. Возив гомерівську поему у коштовній скриньці, а лягаючи спати, клав ту скриньку під подушку. Гімназист Микола Гумільов вирішив наслідувати Великого Александра. Спочатку був юнацький примус, а потім “іліада” так захопила його, що деякі її сторінки він читав напам’ять. Мужність ахейських воїнів надихнула на майбутні випробування, на небезпечні подорожі. До того ж відчув на собі вплив роману норвежця Гамсуна.

“Ничто не мучит, не гнетет меня, мне бы только уехать, куда – и сам не знаю, но подальше, может быть, в Африку, в Индию. Потому что я могу жить только совсем один, в лесу” – ці слова Глана перегукувалися з думками юного Гумільова: цивілізація дратувала його не менше, ніж гамсунівського персонажа. І при першій же нагоді Гумільов вирушає у мандри. Добровільний блукач і пілігрим, він пройшов тисячі верст, побував у нетрях Центральної Африки, пробивався крізь хащі мадагаскарського лісу, потерпав від спраги, просуваючись пісками Сахари, загрузав у трясовині багнистої Південної Абіссінії… Постійна аж до болю в м’язах напруга сил, ризик, фізичні страждання… Чим пояснити все це? Жагою пригод? Бажанням випробувати свій характер, волю? Втечею з цивілізованого “раю”, яку описував у своїх романах “Пан” і “Смерть Глана” Кнут Гамсун? Очевидно, і тим, і другим, і третім.

Але з єдиною поправкою – на відміну відлейтенанта Глана, який черпав свої сили у власній гордині і презирстві до людей, – опорою у Гумільова в його блуканнях і випробуваннях була віра в Бога, християнська любов до людей. Анна це добре знала. Діти в сім’ї Гумільових виховувалися в суворому дотриманні традицій православної релігії. Мати часто ходила з ними до церкви поставити свічку перед іконою Божої Матері. Найбільше це подобалося маленькому Миколці. Пізніше, будучи гімназистом, ходив до церкви сам і довго молився перед іконою Спасителя. Ісус Христос був моральноетичним ідеалом Гумільова, а Новий Заповіт, який розповідав про життя і діяння Спасителя, завжди був на його письмовому столі. У поетичній новелі “Фра Беато Анджеліко” він, по суті, виклав свою світоглядну концепцію:

Есть Бог, єсть мир, они живут вовек, А жизнь людей – мгновенна и убога. Но все в себе вмещает человек, Которий любит мир и вериг в Бога.

Чимало віршів і поем написав Гумільов під впливом біблійних оповідей, євангельських притч. Найулюбленішими у Анни були його поема “Блудний сын” і вірш “Христос”. їй подобалося, як він натхненно, у релігійному екстазі читав, неначе псалом:

Здравствуй, пастырь! Рыбарь, здравствуй! Вас зову я навсегда. Чтоб блюсти иную паству И иние невода. Лучше ль рыбы или овцы Человеческой души? Ви, небесние торговий, Не считайте барыши! Ведь не домиц: в Галилее Вам награда за труди, – Светлий рай, что розовее Самой розовой звезды.

Муза Далеких Мандрів бентежила уяву Гумільова. Вона обіцяла: ти відшукаєш свій “земний рай”,не гірший за той, який знайшов Гоген на острові Таїті. Гумільов оспівував очікуваний “рай”, він був його романтичною піснеюмрією:

Я знаю веселив сказки таинственних стран, Про черную деву, про страсть молодого вождя, Но ти слишком долго вдыхала тяжелий туман, Ти верить не хочешь во чтонибудь, кроме дождя…

Так, Анна не вірила у земний рай. Мандри Гумільова викликали у неї роздратування. Вона була молодою і’.прагнула кохання. У хвилини самотності, коли у далекій Африці він полював на левів і носорогів, Анна згадувала у розпачі своє перше кохання. Микола знав про існування таємничого В. Г. К. (Володимира ГоленіщеваКутузова), але не ревнував. Він зневажав аристократів. Він поважав лише таких, хто міг сам один ходити пустелею, слухати жахливий спів пісків; підніматися в гори, де ревіли шалені водоспади; пробиватися через хащі джунглів, де холонуло серце від криків мавп, що потрапляли у пазурі хижаків.

Йому був до вподоби київський архітектор Городецький, біля будинку якого він часто зупинявся, коли прогулювався печерськими вулицями з Анною. Цей архітектор був такий же, як він, мандрівник і такий же, як він, поет. Тільки поеми його були в камені. Будинок, який притягував до себе своїми екзотичними тваринамискульптурами, був найулюбленішим поетичним твором петербурзького блукальця.

За що вона любила самозакоханого В. Г. К.? На це ізона не відповіла б ніколи. Перше кохання важко пояснити, як важко пояснити і перше розчарування, яке йде слідом за ним. Коли Гумільов отримав від неї листа, він буквально прилетів ізза кордону. На його обличчі не було усмішки переможця. На його обличчі була усмішка Одіссея, який міг би сказати своєму нащадкові:

Ну, собирайся со мною в дорогу, Юноша светлий, мой сын Телемах! Надо служить беспощадному богу, Богу Тревоги начерних путях. Снова полюбим влекущую даль мы И золотом от луні горизонт, Снова увидим священниє пальмы. И опененний, клокочущий Понт. Пусть не запятнано ложе цариць Грешние к ней прикасались мечты. Чайки белей и невинней зарницы, Темной и страшной ее красоты.

Анна розуміла його, але не могла догоджати. їй здавалося, що вона може зробити його щасливим, якщо він почує голос її стомленого чеканнями серця. Коли він дарував їй вірші і навіть цей, який починався словами: “Из логова Змиева, из города Києва я взял не жену, а колдунью…”, її отруювала думка, що вірш цей він написав не для неї, а для клятої Музи Далеких Мандрів.. Його нескінченні подорожі, вона сподівалась, мали закінчитися після народження сина Лева, якого вона ласкаво називала Левенятком.

Але сподівання були марними. Почалася нова подорож, небезпечніша і страшніша за усі попередні, подорож на війну. Він пішов добровольцем на фронт. їй здавалося, що це не хоробрість, а чергова втеча від сімейного затишку. І коли він повернувся в довгій кавалерійській шинелі і в потертому мундирі, на якому блищали скорботні Георгіївські хрести, вона зустріла його аж занадто холодно. Гумільов зрозумів, що вони мають розлучитися. Він і тоді посміхнувся, як вічний блукалець Одіссей: “Я завжди говорив, що ти абсолютно вільна і можеш робити все, що тобі заманеться”. Після цих слів він встав і пішов.

Углем наметил на левом боку Место, куда стрелять, Чтоб випустить птицу мою тоску В пустинную ночь опять.

Анна зупинилась біля мосту, на якому клодтовського коня намагалися загнуздати чавунні молодики. Низка спогадів злетіла вгору, як стривожені чайки, і зникла в тумані, що огортав вечірню Неву. Губи прошепотіли написані на самоті вірші:

Он любил три вещи на свете: За вечерней – пенье, белих павлинов, истертые карти Америки. Не любил, когда плачутдети, не любил чая с малиной и женской истерики. А я била его женой.

Останній рядок Анна скоріше не прошепотіла, а проплакала. Серце раптом защемило: вона ніколи більше його не побачить! Ні його одіссеєвої усмішки, ні його сірих очей, в яких спалахували заграви тубільських вогнищ, ніколи не почує його поезій, нових віршів про мореплавців, конквістадорів, блудних синів… Стрімголов побігла назад до в’язниці. Вона сподівалась побачити його. Він мав усміхнутися їй востаннє. Коли добігла до в’язниці, темні сутінки лягли на петербурзьку заставу. На небі, наче золоті кулі, загоралися зірки. Вона прочитала викарбувані Місяцем слова французького імператора: “Мене може вбити тільки золота куля, на якій буде написано Наполеон”. Бонапарта не вбили, а отруїли. А Миколу?