Твір по роману І. Акулова “Касян Остудний”
Роман І. Акулова “Касян Остудний” розповідає нам про долю російського села напередодні колективізації. Автор показує соціальну неоднорідність села кінця 20-х років. Образ Федота Федотича Кадушкіна вважається відкриттям автора, що зумів показати, як бідняк завдяки старанній праці перетворюється в заможного селянина, готового “за кожне зернятко, за всяку соломинку… закласти свою душу”. Однак Федот Федотич виявляється заручником часу, який покарав героя роману за те, що він живе “своїм розумом”, як говорить про нього Семен
“…Ми, Харитоша, самі необхідні люди для Радянської влади. Орачі ми. Опора… На сильного, хлібного мужика держава опору завжди тримає. На мужика-трудовика”. Ця людина, що одержала можливість працювати на землі завдяки умовам, наданим непом, вірить у те, що незабаром на його ворота прапор повісять: “Скажуть: дорогу Кадушкіну. Вот з кого треба примірятися: б’ється мужик, не пиячить, лишку не спить, Бога забув заради роботи”. Ця людина не бачить наближення нелегких часів. Адже саме такі Федоти Кадушкіни в першу чергу підпадали під розкуркулювання. А на ради сина залишити господарство він говорить:
“Кинеш – інший підніме. Моє господарство – мені його і вести. Я людина стара і буду доживати по-старому. Уже мені зі зміною погоди линяти не доводиться, як зайцеві”. Таких, як Федот Кадушкін, наприкінці 20-х – початку 30-х років очікувала трагічна доля. У минулому він був бідняком, що торгує рогожею, а тепер завдяки своїй безустанній праці вибився в люди. Сама головна цінність у житті цієї людини – це земля і праця на ній. Він вірить у Радянську владу, що відкрила для нього можливість жити осмислено, так, як йому хотілося. Тому Федот Кадушкін навіть не допускає думки, що такі трудівники, як він, можуть бути скривджені цією владою. Біднякові Титушці він говорить: “Закон влади Радянської кожного бідного до багатого обіцяється підняти, а не навпаки, щоб усе голотою узялося… Не мене стануть опускати до твого от цього босого проживання, а тебе із мною вирівнювати”. Іншої думки дотримується член окружного виконкому Семен Григорович Оглоблін. Своєму племінникові Аркадієві він говорить: “Прозорливі, Аркаша, давно приміряються до середняка, рівняються на нього. От тільки такі, як Кадушкін, від надлишку, повні сил, все збираються жити своїм розумом”. Письменник показує суперечливість характеру Федота Кадушкіна. Те, що він “Бога забув заради роботи”, і навіть сам це визнає, говорить нам про жагуче бажання цієї людини розбагатіти. Багато чого в його характері пояснюється саме цим.
Федот Кадушкін “присихає” до своєї власності. От, наприклад, які слова він адресує своєму синові і майбутній невістці: “Обноска. Смола липуча. Попелиця перхотна. Ну людина би… Так я її – на одну ногу ступлю, за іншу… Розірву мокрицю… По світу пущу обох… Нікому нічого не дам”. А що він відповідає на прохання голови сільради Якова Умнова дати хліба в борг? “От якби в Раду мене залучив Яків Назарич на яку справу – отут можна б, як говориться, у борг без віддачі…”. Надлишки зерна Федот Федотич готовий скормити свиням, у ріку зсипати, тільки не віддавати державі за твердими цінами. При всьому своєму християнському відношенні до людини (“гріх незамолімий – їздити людині на людині”) Федот Кадушкін ледве вилами не проткнув Ванюшку Вовка за недбайливу роботу. Іноді в нічних роздумах Федот Федотич приходить до думки, що треба б господарство згорнути, частину передати синові Харитону, а собі залишити корову так коня. “Однак з настанням ранку по багаторічній звичці невтомно накидався на роботу, за кожне зернятко, за всяку соломинку готовий був закласти свою душу”. Багато вчинків Федота Кадушкіна визначають гроші, що зігрівають його “осліплу в працях душу”. Семенові Григоровичеві Оглобліну, що переконує його здати надлишки зерна державі, Кадушкін говорить так: “Ти мені гарну ціну поклади… Мені, голуба, хто більше дасть. Хоч сам чорт”.
Яке ж відношення самого Акулова до головного героя першої частини роману? У тексті добутку можна знайти відповідь на це питання. “Федот Федотич Кадушкін багато років жив сліпим і оглухлим, – пише Акулов. – Упоєний працею і турботами про господарство, він давно не розумів світ, у якому складалися інші відносини. Новий світ все наполегливіше стукався в його ворота, але Федот Федотич не довіряв людям, ні близьким, ні далеким, знав тільки свою пісню. І от підбило його життя… – тепер вже йому не встати, не піднятися, та і нема чого, по його розумінню”. Трагізм долі Федота Федотича Кадушкіна в тім, що ця людина не змогла вчасно зорієнтуватися в складній обстановці. Мені здається, що, з одного боку, він не бачив всієї глибини що наздоганяє його небезпеки, а з іншого, – не хотів нічого міняти. Адже не можна просто взяти і викреслити зі свого життя десять років вимотуючої праці. Тому Федот Кадушкін не бачить для себе іншого виходу, як піти з життя, чим і підтверджує слова, сказані колись сину: “А от зачую, що заважаю людям, сам піду…”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)