Вся його творчість реалізує якусь ідеалістичну концепцію поетичного слова
По думці О. Мандельштама, “російська Мова, так само точно, як і російська народності, зложився з нескінченних домішок, схрещувань, щеплень і чужорідних впливів…” Він же розвиває й думка про російську мову як “мові елліністичному”: “По цілому ряді історичних умов живі сили еллінської культури, поступившись Захід латинським впливам і ненадовго загащиваясь у бездітній Візантії, кинулися в лоно російського мовлення, повідомивши її самобутню таємницю
елліністичного світогляду. таємницю вільного втілення” Неї-Те й “розгадував” своєю поезією Мандельштам.
Ідея космополітичного генезису російського слова, культури й навіть світогляду пронизала всю роботу поета над образом, що не обходиться без “чужоземного щеплення”. “Його робота – це робота над літературною мовою”. Захоплений культуртрегерской надзадачею, у живій російській мові О. Мандельштам намагався воскресити якісь віджилі культурні шари, що давало критиці 20-х років привід оцінювати всю його творчість як зразок “майстерного, але мертвотного поетичного анахронізму”.
Сугуба орієнтація на відродження чужестранних асоціацій супроводжувалася в нього ігноруванням специфічно національних елементів поетичного світовідчування, відбитого в російському слові. Звідси відбувалося нерозуміння їм поезії Єсеніна, що харчувалося із природного й глибинного джерела національного поетичного слова й образа. Більше того, звертання з російським словом як з наполовину іноземним відповідало такому ж відношенню поета до вітчизняної історії й самої дійсності. Революція виявилася для Мандельштама в цілому прийнятної лише остільки, оскільки вона, що перетворить народне життя в сьогоденні, не вторгалася в ретроспективний мир поета. Не дивно, що “його творчість переставала бути потрібним, його творчий шлях виявлявся оточеним порожнім простором”. Будучи тонким і нервовим художником, свою відчуженість у новому світі розумів і сам поет. Якийсь вихід з тупика книжкової ізольованості від реального життя намечается їм в 20-е роки, коли він звертається до інтимної Теми. Відома холодність, навмисне байдужість, рівний оповідальний тон, настільки характерний для його дореволюційної творчості, розчиняються тепер у віршах більше щирих, безпосередніх. Бродивший ніколи разом з Одиссеем або имевший щасливу можливість споглядати “імперським яблуком роки, що котяться,” золотого римського століття, поет стає людиною, розгубленою й неприкаяним на дорозі історичного перелому, що тужить про дорогоцінний затишок, що вислизає, і теплі природних людських відносин
