Традиції і новаторство у творчості Степана Васильченка – Степан Васильченко
Степан Васильченко (1879-1932 pp.)
Традиції і новаторство у творчості Степана Васильченка
Степан Васильченко – самобутній і багатогранний талант. Письменник виступав у різних жанрах, але славу йому принесли новели, які хвилюють і зворушують читача своєю глибокою правдивістю і художньою витонченістю.
“У когорті майстрів української класичної новелістики Степан Васильченко, – пише Олесь Гончар, – посідає чільне місце. Його творчість ось уже багато років користується незмінною любов’ю… Чим же приваблює нас творчість цього
С Васильченко жив і творив на межі епох, коли відбувалися значні історичні події, злам у свідомості багатьох людей. Тому закономірно, що він увібрав у себе кращі традиції попередників і разом із тим розширював свої творчі можливості за рахунок сприйняття
Літературознавці вважають, що саме народна етика стала для Васильченка критерієм вибору естетичних принципів, орієнтиром між існуючими літературними традиціями, утвердженими Нечуєм-Левицьким, Панасом Мирним та новаторськими шуканнями Коцюбинського, Стефаника, Кобилянської. Цим пояснюється те місце, яке посів С Васильченко між “старою” та “новою” школами прозаїків. Зі “старою” його єднала тематика та стилістична причетність до оновленої оповідної традиції, а з “новою” – поглиблення психологізму.
Основні герої творів Васильченка – селяни, їхні діти, вчителі. І це в той час, коли вже заявили своїми “маніфестами” про потребу розширення національним письменством тематики та змісту і Вороний, і Коцюбинський, і представники “Молодої музи”. Схильність письменника до традиційних форм виразності, особливо в ранній період творчості, пояснювалася не тільки тим, що він знаходився далеко від культурних центрів, а й усвідомленою мистецькою позицією письменника. Автор орієнтувався на народного читача. “Тонкі прийоми я ніс у маси, в море. Для тонкої літератури брав персонажі і теми у тій самій масі… До сонця! Я працюю над стилем. Над мовою, яку хочу оживити…” – так формулює письменник своє творче кредо. Інакше кажучи, він виступає новатором лише у сфері художньої форми. І це йому вдається.
Васильченко часто поетизує та підносить наївне, дитяче, безпосереднє. Це поєднання “природного” і “морального” створює в його творах особливу прозоро-акварельну тональність, що вже сама по собі посилює радісно лагідне звучання прози (“Роман”, “Басурмен”, “Дощ”, “Мужицький ангел”).
По новому підходить С. Васильченко до теми талантів з народу(“Н ахуторі”, “На розкоші”, “Упанів”, “Широкий шлях”, “Талант”). Вірячи в потужну потенційну здатність людини села до саморозвитку, письменник зображував своїх героїв переважно в моменти душевного зльоту, коли вони виявляли кращі свої риси характеру. І дійсно, здатність радіти притаманна переважній більшості його героїв. У цьому немає нічого дивного. Адже вони романтики від природи, чесні, відверті, і найповніше розкритися можуть у світі, витвореному власною уявою, де панують закони рівності, добра і краси.
Уявний світ героїв, що усвідомили себе як особистість, далеко не відповідає дійсності. І Васильченко примушує читачів замислитися над цією болючою проблемою, яка не вирішена, на жаль, і в наш час.
Художньо виписуючи позитивні характери, Васильченко, як сам стверджував, мав на меті повернути своїх читачів до самих себе, побачити краще у своїх звичаях, манерах поведінки, прислухатися до своєї чарівної мови. Мовляв, нехай побачать самі, якою лагідністю, природним тактом, інтелігентністю, тонким розумом, поетичним світовідчуттям, здатністю жартувати наділений наш народ. І це теж було нове слово в тогочасній літературі.
Отже, С. Васильченко органічно поєднав у своїй творчості “краще старе” і “краще нове”. Він був справді “мужній талант”, який неголосно, делікатно відстоював свої гуманістичні принципи в літературі, власні погляди на її призначення. Письменник не поспішав оспівувати нову дійсність, був правдивим із самим собою та своїми читачами. Степан Васильненко не захоплювався широкими полотнами – романами, епопеями, бо був переконаний: “Напхати мішок всяким, яке попаде під руку, ганчір’ям, аби був товстіший мішок, далеко легше, ніж написати гнучку й різьблену новелу… Товщина твору є сумнівна цінність, швидше – хиба”. Тому й зараховують Степана Васильченка до кращих майстрів українського слова. ?
(2 votes, average: 4.50 out of 5)