Тореадори з Васюківки В. Нестайко
Частина перша, яку розказує Павлуша Завгородній.
Надзвичайні пригоди Робінзона Курузо та його вірного друга і однокласника Павлуші Завгороднього у школі, дома і на безлюдному острові поблизу села Васюківки
Розділ І
Метро під свинарником. Тореадори з Васюківки. Собакевич. Дід лає онука, який разом із другом Явою вирішив прорити метро під свинарником, в яку провалилася п’ятипудова плямиста свиня Манюня, і наказує зарити яму.
Мабуть, вам дивно, що то за ім’я таке – Ява? То він сам себе так назвав, коли йому лише років півтора
У них взагалі вся сім’я інтересна.
Батько на скрипці грає. Корова – Контрибуція називається. А дід (ви уже з ним знайомі) – мисливець завзятий, на полюванні, коли стріляє, ліве око онучею зав’язує. Бо в нього ліве око без правого не примружується. Як ліве примружить – праве саме заплющується.
Городські мисливці, що “Волгами” з Києва приїжджають, тільки ахають.
“Ви, дєдушка, абсолютний чемпіон”, – кажуть.
На честь старого Реня навіть польове озеро, що біля нашого села, люди Реневим назвали.
Мати ж Явина – депутат райради, ланкова кукурудзоводів.
Якось Ява з Яришкою, сестричкою меншою, посварився і при всіх плескачів їй надавав. Так вона, замість того щоб заплакати, раптом як закричить:
– Опозогив! – вона букву “р” не вимовляє. – Маму – депутата на все село опозогив. Загаза чогтова!
Такого шелесту наробила – Ява не знав, куди й очі подіти. Стояв-стояв, червоний мов рак, а тоді як дав дриза – тільки п’ятами залопотів.
Та то лише раз таке було. А взагалі характер у Яви ого-го! Сталь, а не характер. Таких на мільйон лише один буває.
Одного разу Ява запропонував провести бій биків. Вирішили, що в бою з тореадором братиме участь корова Контрибуція, яка довго не приймала бій, хоч як розмахували в неї перед носом червоним килимком. Ява розізлився й боляче вдарив Контрибуцію ногою по губі. І раптом… опинився високо в небі. Коли приземлився, одразу помчав до ставка, а за ним – розлючена корова. Півгодини хлопці мокли в брудній калабані, поки Контрибуція не заспокоїлася. Потім Ява пропонує зробити підводного човна із старої плоскодонки.
Коли хлопці проходили мимо старого колодязя, крикнули в глибину. Звідти почулося собаче скімлення. Ява спустився на дно й витяг товариша з маленьким цуценям на руках, якого одразу ж назвали Собакевичем.
Розділ ІІ
“Вермахт!.. Двадцять залізних!..”
– Рень і Завгородній! Вийдіть з класу! Скоро ви корову на урок приведете! Зривщики дисципліни! Порушуєте мені навчальний процес! Я на вас директору скаржитись буду! – Галина Сидорівна вся аж кипіла (здавалося, що в неї навіть пара йде з рота).
Ми покірно потеліжилися за двері.
У коридорі Ява розстебнув сорочку, нахилився, і Собакевич вискочив з його пазухи на підлогу й заметляв хвостом, ніби нічого не сталося.
– Теж іще! – докірливо сказав йому Ява. – Не міг помовчати. Не тебе ж питали, а Павлушу, чого вискочив, як Пилип з конопель?
Собакевич винувато схилив голову набік. Мабуть, він зрозумів, що підвів нас.
Друзі прив’язали до шиї Собакевича дзвінок і відпустили гуляти. Притулившись до стіни сараю, хлопці почули таку розмову:
Бурмило: Воно-то, конешно, так… Але…
Книш: Зате подаруночок матимеш від німців хіба ж такий! На десять років буде…
Бурмило: Ги-ги!
Книш: …Вермахт щедрий…
Бурмило: А що ж, конешно…
Книш: Має бути двадцять залізних… Точно… А якість… Бронебійна… Р – раз – і нету! Будьмо!
Чути дзенькіт склянок, – мабуть, Книш і Бурмило випивають.
Книш: Купимо в Києві, що треба, і за діло!
Бурмило: Сам не можеш?
Книш: Якби я мав час і якби плавав так, як ти, я б взагалі без тебе обійшовся.
Бурмило щось прохарамаркав, ми не розібрали ані слова.
Книш (роздратовано): А… хрест-навхрест! Треба хапати момент, а ти!.. Це ж так удачно, що мене посилають з цією екскурсією шкільною…
Бурмило: Ну, гаразд! Завербував.
Книш: Тільки ж – нікому – нікому! Жодній живій душі. Бо – як довідаються…
Бурмило: Щоб я бога не бачив! Що я – маленький! Це ж таке діло…
Книш: Ну, до завтра!
І все. Запанувала тиша. Певно, Книш і Бурмило вийшли з сарая.
Проте хлопці нічого не встигли вирішити, бо Собакевич, гасаючи по шкільному подвір’ю, зірвав навчальний процес: всі подумали, що звук від його дзвінка – то шкільний дзвоник, і помчали з уроків. Галина Сидорівна розлютилася й відмовилась брати хлопців на екскурсію до Києва.
Розділ І – розділ VІІІ
Хлопці випрошують, щоб Галина Сидорівна взяла їх до Києва. Вона проти. Друзі самі ховаються в машині. їдучи, учні співали. Раптом замовкли, а Павлуша і Ява продовжили співати і виказали себе. Учителька змусила їх вилізти з-під лави.
Потім усі вирішили поїхати на метро: дуже хотілося його побачити. Проте для друзів важливіше було слідкувати за Бурмилом і Книшем, які поїхали в магазин “Динамо”, що на Хрещатику, і купили ласти і маску з трубкою для пірнання. Стежачи друзі загубилися в метро й почули свої прізвища по радіо. Старшина міліції Паляничко привів їх до вчительки.
Хлопці вистежили Бурмила та Книша, коли вони пірнали в плавнях, знаменитих своєю дичиною. З часом з’ясувалося, що мисливець Папуша часто згадує свою рушницю, яка втопла в озері. І він би заплатив навіть більше, ніж та рушниця коштувала, бо, крім усього, вірив, що від неї залежало його мисливське щастя.
Стежачи за підозрілими, хлопці влізли на подвір’я до вчителя Антона Фарадейовича й перекинули посудину, з якої щось вилилось.
З’ясувалося, що друзі перекинули посуд з глобулосом – мікроскопічною водорістю, яка може стати основою для харчування астронавтів. Ява та Павлуша зізналися в скоєному – й учитель простив їх.
Почався екзамен з української мови, проте Яви не було. Він з’явився вже коли здавали роботи. Він, виявляється, рибалив. Дід Варава його випоров.
Ява став поводитися дивно: замкнувся в собі, відмовився їхати на море, хоча раніше дуже просився.
Розділ ІX,
В якому Павлуша розказує, як він подружив з Явою до четвертого класу я з ним не дружив.
Він був уредний.
Так я вважав.
Бо він мене при всіх у калюжу пхнув, як я його картуза на вербу закинув. А я був у новісіньких шевйотових штанях. Мені мама тільки вранці у раймазі купила. І тими новісінькими штаньми я у самісіньке рідке багно сів. І Ганька Гребенючка так сміялася, так сміялася, що в неї аж булька з носа вискочила.
Я дружив з Антончиком Мацієвським. Він мене малиною частував. У них було багато в саду малини, а в нас не було. А малина з молоком – ви ж знаєте! Я навіть більше, ніж вареники з вишнями, люблю.
Я гадав, що дружитиму з Антончиком і їстиму малину аж до старості Але…
Був сонячний теплий вересневий день Ми сиділи на баштані і з присьорбом хрумкали кавуни.
Ви не були на нашому баштані? О-о! Тоді ви нічого не знаєте. Такого баштана нема ніде. Точно! Кінця – краю не видно. Од обрію до обрію. І кавунів – тисячі, мільйони… І всі смугасті. Як тигри. Тисячі, мільйони тигрів. Я живих бачив у цирку. В Києві. Але то хіба тигри? От дід Салимон – баштанник наш – ото тигр! Ох же ж б’ється! Як влупить своєю кістлявою рукою по штанях – два дні чухаєшся. Він чогось не любив, як ми крали кавуни з баштана. Він любив, щоб ми просили. А ми не любили просити.. Воно не так смачно.
Коротше, ми сиділи на баштані і хрумкали кавуни. Крадені. Діда не було. Не було й близько. Він пішов у сільмаг по цигарки. Ми бачили. І ми були спокійні. Він там обов’язково зустріне якогось свого друзяку, діда Вараву абощо, і вони заведуться про американських агресорів чи про реваншистів аж до смерку. Це вже точно. Дід Салимон цілими днями знічев’я слухав у самотині на баштані транзистор “Атмосфера”, що купив собі у сільмазі, і його просто розпирало від різних новин.
Отже, ми сиділи й хрумкали. Тобто уже й не хрумкали навіть. Один тільки товстий Гришка Сало хрумкав – той міг день і ніч їсти. А ми всі сиділи й хукали.
От понаїдались кавунів! Що називається, од пуза. Далі їсти вже нема змоги – нікуди.
Ми сиділи під величезною горою кавунів – це вже зібрали для відправки, завтра прийдуть машини.
І їсти несила, і несила кинути цей кавунячий рай – коли ще так пощастить, щоб діда не було, та й вивезуть же завтра.
Пробували ми у футболу кавуном грати – важко, ноги болять.
Пробували у “війни”. Виклали з кавунів на землі військовий об’єкт – ворожу укріплену лінію. Взяли в руки по кавунові – це бомби, – підняли над головою і – ву-у-у! Летять наші радянські штурмовики-бомбовики. Підлітають – рреп! рреп! Репаються смугасті бомби, летять врізнобіч осколки і шрапнель – чорні слизькі “сємочки”, ллється червона кавунова кров…
Побомбили кілька хвилин, глянули – аж самим страшно стало й совісно. Червоно-біло-зелена каша на землі.
– Е, хлопці! Це вже свинство! Так тільки фашисти роблять!
– І правда! Давайте не будемо!
(1 votes, average: 5.00 out of 5)