Тема історичної та духовної пам’яті у романі О. Гончара “Собор”
1968 року вийшов а друку роман Олеся Гончара “Собор”, який з повним правом можна вважати вершиною творчості видатного українського письменника. Тяжкі то були часи для культури, природи і душі нашої країни: панування бюрократії, гігантоманії, окозамилювання придушували здоровий глузд людей, знищували красу нашої землі, руйнували пам’ятки давньої народної слави й величі. Саме тому виявився актуальним твір, що відкривав читачам очі на здичавілість нових звичаїв. Роман викриває нікчемність потуг “потьомкінських” новаторів, навчає
На щастя, ще лишилися на Україні титани духу та культури, які пам’ятають народні витоки. у романі вони представлені такими велетнями із співучими та щирими серцями, як Микола Баглай, його кохана Єлька, Ізот Нечуйвітер, воєнкомів син Олекса-механік, інша молодь, яка жадає чистішого, іскрометнішого життя. Собор, що є втіленням людського потягу до досконалості, до найвищої мрії, стає для них символом боротьби проти поневолення душі сучасними черствими догмами, боротьби за невмирущість народної пам’яті про вічну красу волі й довершеності людської натури. “Баглаївці” розуміють, що не можна забути тернистого шляху українців до теперішньої доби. Бо забудеш власну істерію, загубиш власну культуру – втратиш самого себе, своє “я”, змарнуєш найбільший подарунок долі – життя, яке сповнене вищого сенсу. Тільки через передачу традицій, впевнені вони, через збереження тієї глибинної рідної таїни, що бере своє коріння з давніх давен, розкривається історія нашої Батьківщини, в знанні якої проявляється наша любов до Вітчизни, до неньки нашої України. І, якщо любити її всім серцем, осяє нас світло щастя і злагоди, бо “…з усіх почуттів це – найсонячніше…”.
Отже, той щасливий, хто пам’ятає свою історію, хто не зрікся свого роду, – цьому вчить роман О. Гончара “Собор”. Люби рідну землю, запевняє він, плекай її, і тоді зможеш називатися справжньою людиною справжнім сином України.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)