ТАРАС БУЛЬБА – МИКОЛА ВАСИЛЬОВИЧ ГОГОЛЬ (1809-1852)
Україна ТА ЇЇ ІСТОРІЯ В ЛІТЕРАТУРІ
Повість
МИКОЛА ВАСИЛЬОВИЧ ГОГОЛЬ (1809-1852)
ТАРАС БУЛЬБА
( Скорочено)
I
“А повернися-но, сину! Ото кумедний ти який! Що це на вас за попівські підрясники? І отак усі ходять в академії?” Такими словами зустрів старий Бульба двох синів своїх, що вчилися в київській бурсі1 і приїхали додому до батька.
Сини його тільки-но злізли з коней. Це були два дужі молодці, що дивилися ще спідлоба, як недавно випущені семінаристи. Міцні, здорові обличчя їхні були вкриті першим пухом волосся, якого ще
– Стійте, стійте! Дайте мені роздивитися вас гарненько, – казав далі він, повертаючи їх, – які ж довгі на вас свитки! Оце свитки! Таких свиток ще й на світі
Не було. А побіжи котрий-небудь з вас! Я подивлюся, чи не гепнеться він на землю, заплутавшись у поли.
– Не смійся, не смійся, батьку! – сказав нарешті старший із них.
– Ти диви, який пишний! А чого ж би й не сміятися?
– Та так, хоч ти мені й батько, а як будеш сміятися, то, Їй-Богу, одлупцюю!
– Ах ти, сякий-такий сину! Як,
– Та хоч і батька.. За кривду не подивлюся й не поступлюся ні перед ким.
– Як же ти хочеш зі мною битися? Хіба навкулачки?
– Та вже як доведеться.
– Ну, давай навкулачки! – казав Тарас Бульба, засукавши рукави, – подивлюся я, що за людина ти в кулаці!
– Дивіться, добрі люди: здурів старий! зовсім з’їхав з глузду! – казала бліда, худорлява й добра мати їх, що стояла коло порога і не встигла ще обняти ненаглядних дітей своїх. – Діти приїхали додому, більше року їх не бачили, а він задумав не знати що: навкулачки битися!
– Та він славно б’ється! – казав Бульба, спинившись. – Їй-Богу, добре! – говорив він далі, трохи опоряджаючись, – так, що хоч би й не пробувати. Добрий козак буде! Ну, здоров, синку! почоломкаємось! – І батько з сином стали цілуватися. – Добре, синку! Ось так лупцюй кожного, як мене стусав; нікому не спускай! А все-таки кумедне на тобі вбрання: що це за мотузка висить? А ти, бельбасе, чого стоїш і руки опустив? – казав він, звертаючись до молодшого, – чого ж ти, собачий сину, не відлупцюєш мене?
– Як автор підкреслює молодість синів старого Бульби?
– Як батько глузує з синів?
– У чому виявляється батькова радість під час зустрічі з синами?
– Відшукай у тексті простонародну лексику.
1Бурса – тут: чоловіча духовна школа
– Ото ще вигадав що! – казала мати, обіймаючи тим часом молодшого. – І спаде ж на думку отаке, щоб дитина рідна била батька. Та чи й до того тепер: дитя молоде, проїхало таку путь, стомилося (це дитя мало двадцять з чимось років і рівно сажень2 зросту), йому б тепер треба відпочити та попоїсти чого-небудь, а він примушує його битися!
– Е, та ти мазунчик, як я бачу! – казав Бульба. –
Не слухай, синку, матері: вона – баба, вона нічого не знає. Які вам пестощі? Ваші пестощі – чисте поле та добрий кінь: ось ваші пестощі! А бачите ось цю шаблю? Ось ваша мати! То все дурниці, чим набивають голови ваші: і академія, і всі ті книжки, букварі та філософія, все це казна-що, плював я на все це! – Тут Бульба приточив таке слово, яке навіть не вживається в друкові. – А от краще я вас на тому ж таки тижні виряджу на Запорожжя. От де наука, то наука! Там вам школа; там тільки наберетесь розуму.
– І всього тільки один тиждень бути їм дома? – говорила жалісно, з слізьми на очах, худорлява старенька мати. – І погуляти їм, бідним, не вдасться; не вдасться й дому рідного побачити, і мені не вдасться надивитися на них!
…Бульба повів синів своїх у світлицю, звідки швидко вибігли дві гарні дівчини-служниці в червоному намисті, що прибирали кімнати. Вони, як видно, злякались приїзду паничів, що не любили попускати нікому, або ж просто хотіли додержати свого жіночого звичаю: скрикнути й кинутися прожогом, побачивши чоловіка, і потім довго затулятися з великого сорому рукавом. Світлиця була прибрана на смак того часу, про який живі натяки зосталися тільки в піснях та в народних думах, що їх уже не співають більше в Україні бородаті сліпі старці в супроводі тихого бренькання бандури перед народом, що обступав їх; на смак того бойового тяжкого часу, коли почали розігруватися сутички й битви в Україні за унію. Все було чисте, вимазане кольоровою глиною.
На стінах – шаблі, нагайки, сітки на птахів, неводи й рушниці, хитро оправлений ріг для пороху, золота уздечка на коня і пута з срібними бляхами. Вікна у світлиці були маленькі, з круглими тьмяними шибками, що трапляються нині тільки по старовинних церквах, крізь які інакше не можна було дивитись, як трохи піднявши насувну шибку. Навкруги вікон і дверей були червоні обводи. На полицях по кутках стояли глеки, сулії й пляшки з зеленого й синього скла, різьблені срібні кубки, позолочені чарки всякої роботи: венеційської, турецької, черкеської, занесені в світлицю Бульби всякими шляхами, через треті й четверті руки, що було дуже звичайним у ті молодецькі часи. Берестові лави кругом усієї кімнати; величезний стіл під образами на покуті; широка піч з запічками, приступками й виступами, викладена кольоровими строкатими кахлями, – все це було дуже знайоме нашим двом молодцям, що приходили кожного року додому на канікулярний час; приходили тому, що не було ще в них коней, і тому, що не було звичаю дозволяти школярам їздити верхи. У них були тільки довгі чуби, за які міг наскубти їх усякий козак, що носив зброю. Вже як випускали їх, Бульба послав їм з табуна свого пару молодих жеребців.
– Яка життєва філософія Тараса Бульби?
– Знайди опис одного із українських звичаїв.
Що в описі інтер’єру є типово українським?
2Сажень – міра довжини, що дорівнює 2,1336 м.
Бульба був упертий страшенно. Це був один із тих характерів, які могли виникнути тільки в тяжке XV століття в напівкочовому кутку Європи, коли вся південна первобутна Росія, покинута своїми князями, була спустошена, випалена дощенту невпинними наскоками монгольських хижаків; коли, втративши хату й притулок, стала тут відважною людина; коли на пожарищах, перед грізними сусідами і повсякчасною небезпекою, селилась вона і звикала дивитися їм просто у вічі, відучившись знати, чи є якийсь страх у світі; коли бойове полум’я охопило здавна мирний слов’янський дух і завелося козацтво – широкий, розгульний нахил руської натури, – і коли всі надріччя, перевози, прибережні пологі й вигідні місця засіялися козаками, яким і ліку ніхто не знав, і сміливі товариші яких мали право відповідати султанові, що побажав знати про число їх: “Хто їх знає! У нас їх розкидано по всьому степу: що байрак, то козак”. Це був справді надзвичайний вияв руської сили: його викресало з народних грудей кресало лиха. Замість колишніх уділів, дрібних містечок, наповнених псарями й ловчими, замість ворогуючих і торгуючих містами дрібних князів виникли грізні селища, курені й околиці, об’єднані спільною небезпекою й ненавистю проти нехристиянських хижаків. Уже відомо всім з історії, як їх вічна боротьба і неспокійне життя врятували Європу від цих невпинних наскоків, що загрожували їй зруйнуванням…
Тепер він тішив себе заздалегідь думкою, як він з’явиться з двома синами своїми на Січ і скаже: “Ось погляньте, яких я молодців привів до вас!”; як покаже їх усім старим, загартованим у боях товаришам; як подивиться на перші подвиги їх у військовій науці та бенкетуванні, яке вважав теж за одне з головних достоїнств лицаря. Він спочатку хотів був вирядити їх самих. Та коли побачив їхню свіжість, рослість, могутню тілесну красу, спалахнув вояцький дух його, і він другого ж дня вирішив їхати з ними сам, хоч необхідністю для цього була єдина тільки вперта воля.
– Ну, діти, тепер треба спати, а завтра будемо робити те, що Бог дасть. Та не стели нам постелі! Нам не потрібна постіль! Ми будемо спати надворі.
– Що зумовило виникнення козацтва в Україні? Яка його історична роль?
– Яка думка тішить Тараса?
– Яка втор ставиться до страждань матері? Якими словами передає своє ставлення?
– 3 ким автор порівнює українську жінку?
Сама бідна мати не спала. Вона припала до узголів’я любих синів своїх, що лежали поряд; вона розчісувала гребінцем їхні молоді, безладно покошлані кучері й змочувала їх слізьми; вона дивилася на них уся, дивилася всіма почуттями, вся перетворилася в один зір і не могла надивитися. Вона вигодувала їх власною груддю, вона зростила, виплекала їх – і тільки на одну мить бачить їх перед собою. “Сини мої, сини мої милі! що буде з вами? що жде вас?” – казала вона, і сльози спинилися в зморшках, які змінили прекрасне колись її обличчя… Вона з запалом, з пристрастю, з слізьми, як степова чайка, вилася над своїми дітьми. Її синів, її любих синів беруть від неї, беруть на те, щоб не побачити їх ніколи! Хто знає, може, в першім бою татарин постинає їм голови, і вона не буде знати, де лежать покинуті тіла їхні, які розклює хижий подорожній птах, а за кожну частинку яких, за кожну краплю крові вона віддала б себе всю. Ридаючи, дивилася вона їм в очі, коли всемогутній сон починав уже склепляти їх, і думала:
“А може, Бульба, прокинувшись, відкладе днів на два від’їзд; може, він задумав через те так скоро їхати, що багато випив”…
Бульба раптом прокинувся й схопився. Він дуже добре пам’ятав усе, що наказував учора.
– Ну, хлопці, годі спати! Пора, нора! Напійте коней! А де стара? (Так він звичайно називав жінку свою.) Швидше, стара, готуй нам їсти: путь стелиться велика!
– Ну, сини, все готове! нема чого баритися! – промовив нарешті Бульба. – Тепер, за звичаєм християнським, треба перед дорогою всім сісти.
Всі посідали, навіть і хлопці, що стояли шанобливо коло дверей.
– Тепер благослови, мати, дітей своїх! – сказав Бульба. – Моли Бога, щоб вони воювали хоробро, боронили б завжди честь лицарську, щоб стояли завжди за віру Христову, а як ні – нехай краще пропадуть, щоб і духу їх не було на світі!
Підійдіть, діти, до матері: молитва материна і на воді, і на землі рятує.
Мати, слабка, як мати, обійняла їх, вийняла два невеличкі образки, наділа їм, ридаючи, на шию.
– Нехай боронить вас… Божа Мати… Не забувайте, синки, матір вашу… пришліть хоч вісточку про себе… – Далі вона не могла говорити…
– Ну, ходімо, діти! – сказав Бульба.
Молоді козаки їхали смутно й стримували сльози, боячись батька свого, що й сам був теж трохи збентежений, хоч намагався того не виявляти. День був сірий; зелень виблискувала яскраво; птахи щебетали якось безладно. Вони, проїхавши, озирнулись назад: хутір їхній начебто пішов у землю; тільки видно було над землею два димарі скромного їхнього будиночка та верхи дерев, по сучках яких вони лазили, як білки; один тільки далекий луг ще стелився перед ними,- гой луг, що по ньому вони могли пригадати всю історію свого життя, від літ, коли качалися по росяній траві його, до літ, коли ждали в ньому чорнобриву козачку, яка боязко летіла через нього своїми свіжими, бистрими ніжками. Ось уже самий тільки журавель над криницею з прив’язаним угорі колесом од воза самотньо стирчить у небі; уже рівнина, що вони проїхали, здається здаля горою і все собою закрила. Прощайте, і дитинство, і ігри, і все, і все!
– Яку силу має материнська молитва?
II
Всі три вершники їхали мовчки. Старий Тарас думав про давнє: перед ним проходила його молодість, його літа, його минулі літа, по яких завжди плаче козак, який хотів би, щоб усе життя його було молодістю…
Сини його поринули в інші думки. Але треба сказати більше про синів його. їх віддали на дванадцятім році до Київської академії, бо вся поважна старшина того часу вважала за необхідне дати виховання своїм дітям, хоч робилося це для того, щоб потім зовсім забути його. Вони тоді були, як усі, хто вступав до бурси, дикі, виховані на волі, і там уже вони звичайно трохи шліфувалися та набирали чогось спільного, що робило їх схожими один на одного. Старший, Остап, почав з того свій шлях, що першого ще року втік. Його завернули, відшмагали тяжко й посадили за книжку. Чотири рази закопував він свого букваря в землю, і чотири рази, вибивши його немилосердно, купували йому нового. Та, безперечно, він би зробив те саме і вп’яте, якби батько не дав йому урочистої обіцянки продержати його в монастирських служках цілих двадцять років і не заприсягнувся наперед, що він не побачить Запорожжя повік, якщо не вивчиться в академії всіх наук… Остапа вважали завжди одним з найкращих товаришів. Він рідко верховодив іншими в зухвалих витівках – обнести чужий садок чи город, та зате він був завжди одним з перших, що підходили під прапор заповзятливого бурсака, і ніколи, ні в якому разі, не виказував своїх товаришів. Ніякі канчуки й різки не могли примусити його це зробити. Був він суворий до інших спокус, крім війни та веселої гульні; принаймні ніколи майже про інше не думав. Він був прямодушний з рівними. Він був добрий, у такій мірі, в якій тільки можна було бути з такою вдачею і в тодішній час. Його щиро зворушили сльози бідної матері, і тільки це його бентежило й примушувало задумливо схилити голову.
Менший брат його, Андрій, мав почуття трохи живіші і якось більш розвинені. Учився він охочіше і без напруження, з яким звичайно береться до науки важка й сильна вдача. Він був винахідливіший, ніж його брат; частіше бував верховодою в досить небезпечних витівках, і часом, за допомогою винахідливого розуму свого, вмів викручуватися від кари, тоді як брат його Остап, облишивши всяке старання, скидав з себе свитку й лягав долі, зовсім не думаючи про те, щоб просити помилування. Він теж кипів жадобою подвигу, але разом з тим душа його була приступна й для інших почуттів. Потреба кохання спалахнула в ньому гостро, коли він перейшов за вісімнадцять років… Інколи він забирався й на вулицю аристократів, у теперішньому старому Києві, де жили малоросійські й польські дворяни і де будинки були обудовані з деякою вибагливістю.
– Що виділяє автор в описі українського хутора? З якими традиційними народнопоетичними образами домівки пов’язаний опис?
– Як впливає бурса на формування характеру вихованців?
– У чому Остап був першим?
– Які риси характеру вирізняють Андрія?
Одного разу, коли він загавився, майже наїхав на нього ридван якогось польського пана, і візник з престрашними вусами, що сидів на козлах, оперезав його досить старанно бичем. Молодий бурсак скипів: з шаленою сміливістю ухопився він могутньою рукою своєю за заднє колесо й спинив ридван. Та кучер, побоюючись прочухана, стьобнув по конях, вони рвонули – і Андрій, на щастя, встигши одсмикнути руку, гепнувся на землю просто обличчям у болото. Надзвичайно дзвінкий і гармонійний сміх розлігся над ним. Він підвів очі й побачив коло вікна красуню, якої ще не бачив зроду: чорнооку й білу, як сніг, осяяний вранішнім рум’янцем сонця. …Він дізнався, що це була дочка ковенського воєводи, що прибув на якийсь час до Києва. Наступної ж ночі, з властивою лише бурсакам зухвалістю, він проліз через частокіл до саду, виліз на дерево, що розкидалося гіллям аж на дах дому; з дерева переліз він на дах і через димар каміна пробрався просто в опочивальню красуні, яка в той час сиділа перед свічкою й виймала з вух своїх дорогі сережки. Прекрасна полячка так злякалася, побачивши раптом перед собою незнайомого чоловіка, що не могла вимовити й слова; та коли примітила, що бурсак стояв, опустивши очі й не сміючи від ніяковості ворухнути рукою, коли впізнала в ньому того самого, що гепнувся перед її очима на вулиці, сміх знову опанував її. До того ж, у рисах Андрієвих нічого не було страшного: він був дуже гарний із себе. Вона від душі сміялась і довго потішалася з нього. Він зустрів її ще раз у костьолі: вона помітила його і дуже мило усміхнулась, як давньому знайомому. Він бачив її мимохідь ще один раз, і після цього воєвода ковенський незабаром виїхав… Ось про що думав Андрій, звісивши голову і втупивши очі в гриву коня свого.
А тим часом степ давно вже взяв їх усіх у свої зелені обійми, і висока трава, обступивши, сховала їх, і тільки самі козачі чорні шапки мелькали між її колоссям…
Сонце виглянуло давно на розчищеному небі і живущим, теплодайним світлом своїм облило степ. Все, що смутного й сонного було на душі в козаків, вмить злетіло; серця їхні стрепенулись, як птахи.
– Чим полячка вразила Андрія?
– За допомогою яких художніх засобів описано красу дівчини?
– Чому стрепенулися серця козаків?
Степ щодалі, то ставав прекрасніший. Тоді увесь південь, увесь той простір, що становить теперішню Ноноросію, до самого Чорного моря, бувзеленою, незайманою пустелею. Ніколи плуг не проходив по незмірних хвилях диких рослин. Самі тільки коні, ховаючись у них, як у лісі, толочили їх. Нічого в природі не могло бути кращого.
Вся поверхня землі являла собою зелено-золотий океан, по якому бризнули мільйони різних квітів. Крізь тонкі, високі стебла трави прозирали голубі, сині й лілові волошки; жовтий дрік вискакував догори своєю пірамідальною верхівкою; біла кашка шапками-парасольками рябіла на поверхні; занесений бозна-звідки колос пшениці наливався в гущині. Біля тонкого їх коріння шмигали куріпки, витягши свої шиї. Повітря було сповнене тисячею всяких пташиних свистів. У небі нерухомо стояли яструби, розпластавши свої крила і непорушно втупивши очі свої в траву. Крик табуна диких гусей, що сунув стороною, одгукувався бозна в якому далекому озері. З трави здіймалася мірними помахами чайка й розкішно купалася в синіх хвилях повітря. Он вона зникла у високості і тільки миготить одною чорною цяткою. Он вона перевернулася крильми і блиснула проти сонця. Степи… які ж бо ви з біса гарні!, …Увечері весь степ зовсім мінявся. Весь барвистий простір йото охоплювався останнім яскравим відблиском сонця і поволі темнів так, що видно було, як тінь перебігала по ньому, і він ставав темно-зеленим; випари здіймалися густіше, кожна квітка, кожна травинка видихала амбру, і весь степ сповнювався пахощами. По небу, блакитнувато-темному, наче велетенським пензлем, наляпані були широкі смуги з рожевого золота; зрідка біліли клаптями легкі й прозорі хмарки, і найсвіжіший, чарівний, як морські хвилі, вітерець тихо гойдався на верхівках трави і ледве торкався щік. Вся музика, що звучала вдень, стихала й замінялася іншою. Рябі ховрашки вилазили з пір своїх, ставали назадні лапки й висвистували па весь стен. Сюрчання коників чулося дужче. Часом чути було з якого-небудь самотнього озера крик лебедя, що сріблом відгукувався в повітрі.
…Через три дні вони були вже недалеко від місця, що було предметом їхньої подорожі. В повітрі раптом похолодало; вони відчули близькість Дніпра. Он він виблискує вдалині й темною смугою відділився від обрію. Він віяв холодними хвилями й стелився ближче, ближче й нарешті охопив половину всієї поверхні землі. Це було те місце Дніпра, де він, доти здавлений порогами, брав-таки своє й шумів, як море, розлившись на волі; де кинуті в середину його острови витісняли його ще далі з берегів, і хвилі його слалися широко по землі, не натрапляючи ні на скелі, ні на гори.
– У чому привабливість незайманої природи?
– Які кольори й відтінки переважають в описі степу?
– Які деталі підкреслюють безмежність степу?
– Як змінюється степ увечері?
– Що свідчить про силу Дніпра?
Козаки позлазили з коней своїх, зійшли на пором і через гри години плавання були вже коло берегів острова Хортиці, де була тоді Січ, що так часто міняла свій осідок.
Юрба людей сварилась на березі з перевізниками. Козаки підпопружили коней. Тарас споважнів, затягнув на собі міцніше пояс і гордо провів рукою по вусах. Молоді сини його теж оглянули себе з ніг до голови з якимсь острахом і невиразним задоволенням – і всі разом в’їхали в передмістя, що було за півверсти від Січі. …Перший, хто трапився їм назустріч, це був запорожець, що спав на самій середині дороги, розкинувши руки й ноги. Тарас Бульба не міг не спинитися й не помилуватися з нього.
– Ич, як поважно вивернувся! Ото яка пишна фігура! – сказав він, спинивши коня.
Справді, це була картина досить смілива: запорожець, як лев, простягся на дорозі. Закинутий гордо чуб його захоплював на піваршина землі. Шаровари з червоного дорогого сукна були замазані дьогтем, щоб показати повну до них зневагу.
Помилувавшись, Бульба пробирався далі тісною вулицею, що була захаращена майстровими, які тут-таки справляли ремесло своє, та людьми всіх націй, що наповнювали це передмістя Січі, яке було схоже на ярмарок і одягало й годувало Січ, що вміла тільки гуляти та палити з рушниць.
Нарешті вони минули передмістя й побачили кілька розкиданих куренів, укритих дерном або, по-татарському, повстю. Біля деяких були гармати. Ніде не видно було огорожі або тих низеньких будиночків з піддашшями на низеньких дерев’яних стовпчиках, що були в передмісті. Невеликий вал та засіка, що їх зовсім ніхто не охороняв, свідчили про страшенну безтурботність. Кілька дужих запорожців, лежачи з люльками в зубах на самій дорозі, подивилися на них досить байдуже і не рушили з місця. Тарас обережно проїхав з синами проміж них, сказавши: “Здорові були, панове!” – “Здорові були й ви!” – відповіли запорожці. Скрізь по всьому полю мальовничими купками рясніли люди. З смаглявих облич видно було, що всі вони були загартовані в битвах, зазнали всяких знегод. Так ось вона, Січ! Ось те гніздо, звідки вилітають усі ті горді й дужі, як леви! Ось звідки розливається воля й козацтво на всю Україну!..
III
…Скоро обидва молоді козаки здобули собі добре ім’я серед козаків. Часто разом з іншими товаришами свого куреня, а інколи й з усім куренем та з сусідніми куренями виступали вони в степи полювати на незліченну силу всіх різноманітних степових птахів, оленів і кіз або ж виходили на озера, річки і протоки, відведені за жеребом кожному куреневі, закидати неводи й сіті і тягти багаті тоні3 на харч усьому своєму куреню. Хоч і не було тут науки, на якій випробовується козак, але вони вже стали помітними серед інших молодих щирою відвагою та тим, що їм щастило у всьому. Вправно і влучно стріляли в ціль, перепливали Дніпро проти течії – діло, за яке новака приймали урочисто в козацькі кола.
Але старий Тарас готував іншу для них діяльність. Йому не до душі було таке гуляще життя – справжнього діла хотів він. Він усе придумував, як би підняти Січ на відважне діло, де можна було б розгулятися як слід лицареві.
– Чому споважнів Тарас?
– На що було схоже передмістя Січі?
– На основі чого в Тарасових синів склалося враження про Січ як спільний дім?
– Чого прагне Тарас Бульба?
3Тоня – разовий улов риби неводом.
Спостереження
Запитання і завдання
Що в інтер’єрі хати вказує на те, що в ній живе козак? Зверни увагу на те, з якою силою змальовано материнські страждання.
Пояснюючи риси характеру Тараса Бульби впливом історичних обставин, автор використовує приказку. Знайди її в тексті й, виходячи зі змісту, проаналізуй авторове уявлення про дух українського народу.
Як письменник вияскравлює притаманні тільки козацтву риси? Якими художніми засобами він послуговується?
Аналіз
Микола Гоголь має особливий талант живої оповіді. Доведи це, проаналізувавши епізод прощання матері з синами. Прочитавши “Тараса Бульбу”, А. Чехов визнав Гоголя “степовим царем”. У сцені в степу знайди описи:
А) простору і руху; б) пахощів; в) звуків; г) кольорів. Послухавши, як М. Гоголь читав перший розділ героїчної повісті “Тарас Бульба”, О. Пушкін визнав її справжнім шедевром. Які саме особливості повісті, на твою думку, високо оцінив великий російський поет? Аргументуй свою думку, спираючись на текст.
Образи героїв
Що є визначальним у вдачі Тараса Бульби?
Склади порівняльну характеристику Остапа й Андрія – учнів бурси.
Що є спільного в поведінці братів у перші дні їхнього перебування на Січі?
Готуючись до написання повісті “Тарас Бульба”, Гоголь читав козацькі літописи, історичні дослідження й архівні документи, слухав народні легенди та старовинні пісні. Він прагнув передати дух козацької вольності, почуття свободи й людської гідності, притаманні січовикам.
Творчий проект
Знайди додаткову інформацію про традиційний святковий чоловічий і жіночий одяг, характерний для твого регіону.
…Великий пором почав причалювати до берега.
Юрба людей, що стояла на ньому, ще здаля махала руками. То буди козаки в обірваних свитках. Недоладне вбрання – в багатьох нічого небуло, крім сорочки та коротенької люльки в зубах, – свідчило, що вони або втекли від якогось лиха, або ж так загулялися, що прогуляли все, що було на тілі. З-поміж них спішно вийшов і став попереду присадкуватий, кремезний козак, років п’ятдесяти. Він кричав і махав рукою дужче за всіх…
Тепер уже всі хотіли в похід, і старі й молоді; всі, за радою всієї старшини, курінних, кошового і з волі всього Запорозького війська поклали йти просто на Польщу, помститися за все зло й наругу над вірою й козацькою славою, набрати здобичі з міст, запалити пожежу по селах та хлібах і пустити далеко по степу про себе славу. Все тут-таки оперізувалось і озброювалось. Кошовий виріс на цілий аршин. Це вже не був той несміливий виконавець легковажних бажань вільного люду; це був необмежений повелитель. Це був деспот, що вмів тільки наказувати. Усі свавільні й розгульні лицарі струнко стояли в лавах, шанобливо похиливши голови, не сміючи звести очей, коли кошовий роздавав накази; роздавав він їх тихо, не викрикуючи, не кваплячись, а повільно, як старий і добре досвідчений у ділі козак, що не вперше здійснював розумно задумані починання.
З усіх боків лунали тупіт коней, пробна стрілянина з рушниць, брязкіт шабель, бичаче ревіння, рипіння возів, що їх повертали, гомін і голосний крик та нокання. І незабаром далеко-далеко витягся козачий табір по всьому полю. І багато довелося б бігти тому, хто схотів би пробігти відстань від голови до хвоста його, В дерев’яній невеличкій церкві правив священик молебень, покропив усіх святою водою; всі цілували хрест. Коли рушив табір і потягся з Січі, всі запорожці повернули голови назад.
– Прощай, наша мати! – сказали всі майже в одно слово, – нехай же тебе боронить Бог від усякого нещастя!..
– Чому козаки збираються в похід?
– Як змінилася поведінка кошового?
– Що об’єднує козаків у духовну спільноту?
V
Незабаром весь польський південний захід став жертвою страху. Скрізь пройшли чутки: “Запорожці!.. показалися запорожці!..” Усі знали, що тяжко мати справу з цією загартованою постійними війнами юрбою, відомою під назвою Запорозького війська, яке і в свавільному безладді своєму зберігало лад, обміркований на час битви.
– Як сприймають у Польщі наближення козаків?
…Потішна була наука. Багато вже вони здобули собі кінської збруї, дорогих шабель та рушниць. За один місяць змужніли й зовсім переродилися тільки що оперені пташенята й стали мужами. Риси обличчя їх, у яких досі видно було якусь юнацьку лагідність, стали тепер грізні й сильні. А старому Тарасові любо було бачити, як обидва сини його були серед перших. Остапові, здавалося, на віку судилася бойова путь і трудна наука вершити воєнні справи. Ні разу не розгубившись і не збентежившись ні в якій пригоді, зі спокоєм, майже неприродним для двадцятидворічного, він в одну мить міг визначити всю небезпеку і всі обставини справи, тут же міг дібрати способу, як уникнути її; але уникнути з тим, щоб потім певніше подолати її. Вже випробуваною певністю стали тепер відзначатися його рухи, і в них не могли бути не помічені нахили майбутнього ватажка. Сила почувалася в його тілі, і лицарські його якості набрали широкої сили якостей лева.
– О! та з нього буде колись добрий полковник! – казав старий Тарас. – Єй-єй, буде добрий полковник, та ще такий, що й батька за пояс заткне!
Андрій весь поринув у чарівну музику куль і мечів. Він не знав, що то значить обмірковувати, чи розраховувати, чи міряти заздалегідь свою й чужу силу. Шалену насолоду й захват вбачав він у битві: щось бенкетне ввижалося йому в ті хвилини, коли розпалиться в людини голова, в очах усе миготить і сплутується, летять голови, з громом падають на землю коні, а він мчить, як п’яний, серед свисту куль, серед шабельного блиску і завдає всім ударів і не чує завданих йому. Не раз дивувався старий Тарас, бачачи, як Андрій, спонукуваний самим тільки запальним захватом, кидався на те, на що ніколи не зважився б спокійний і розумний, та одним шаленим і наскоком своїм чинив такі чудеса, з яких не могли не здивуватися бувалі в боях. Дивувався старий Тарас і казав:
– І це добрий – ворог би не взяв його! – вояка! Не Остап, а добрий, добрий теж вояка!
– Як змінилися Тарасові сини?
– Які риси майбутнього ватажка проявилися в Остапові?
– Яким художник побачив козацьке військо?
– Яка провідна ідея зображеної сцени?
– Як різниться сприйняття війни братами?
Військо вирішило йти просто на місто Дубно, де, як ходили чутки, було багато скарбу й багатих обивателів.
VI
…Майдан здавався мертвим, але Андрієві причувся якийсь легкий стогін. Роздивляючись, він помітив на другому його боці групу з двох-трьох чоловік, що лежали майже без ніякого руху на землі. Він придивився уважніше, щоб розгледіти, чи поснулі то були, чи померлі, і в цей час наткнувся на щось, що лежало коло його ніг. Це було мертве тіло жінки… Здавалося, вона була ще молода, хоч у спотворених, виснажених рисах її не можна було того бачити. На голові у неї була червона шовкова хустка; перли чи намисто двома рядами прикрашали її навушники; два-три довгі, усі в кучериках, пасма випадали з-під них на її висхлу шию з натягнутими жилами. Біля неї лежало немовля, що судорожно схопилося рукою за суху грудь її і скрутило її своїми пальцями від мимовільної злості, не знайшовши в ній молока. Воно вже не плакало й не кричало, і тільки по тому, як тихо опускався й піднімався його живіт, можна було бачити, що воно ще не вмерло… Майже на кожному кроці вражали їх страшні жертви голоду.
…Він не пам’ятав, як увійшов і як зачинилися за ним двері. В кімнаті горіли дві свічки… Він повернувся в другий бік і побачив жінку, що, здавалося, застигла й закам’яніла в якомусь швидкому русі. Здавалося, ніби вся постать її хотіла кинутися до нього і враз спинилася. І він теж стояв вражений перед нею. …Він хотів би висловити все, що тільки є на душі, – висловити його так палко, яким воно було на душі, – і не міг… Красуня глянула на хліб і звела очі на Андрія, – і багато було в очах тих. Цей зворушений погляд, що виявив знесилля й неспроможність висловити почуття, які охопили її, був зрозуміліший Андрієві, ніж уся мова…
– Скажи мені одне слово! – сказав Андрій і взяв її за атласну руку. Іскристий вогонь пробіг по жилах його від цього дотику, і тис він руку, що лежала нечуло в руці його…
– Не обманюй, лицарю, ні себе, ні мене, – казала вона, хитаючи тихо прекрасною головою своєю, – знаю, і, на велике моє горе, знаю дуже добре, що тобі не можна кохати мене; і знаю я, який обов’язок і заповіт твій: тебе кличуть батько, товариші, вітчизна, а ми – вороги тобі.
– А що мені батько, товариші і вітчизна? – сказав Андрій, струснувши поривисто головою і випроставши весь стрункий, як надрічковий осокір, стан свій. – Тож коли так, то ось що: нема в мене нікого! Нікого, нікого! – повторив він тим самим голосом, супроводжуючи його тим рухом руки, з яким стійкий, незламний козак виявляє рішучість на діло, нечуване й неможливе для іншого. – Хто сказав, що моя вітчизна Україна? Хто дав мені її за вітчизну? Вітчизна є те, чого шукає душа наша, що миліше для неї над усе. Вітчизна моя – ти! Ось моя вітчизна! І понесу я вітчизну цю в серці моїм, понесу її, поки стане мого віку, і подивлюсь я, нехай хто-небудь з козаків вирве її звідти! І все, що тільки є, продам, віддам, погублю за таку вітчизну!
…І загинув козак! Пропав для всього козацького лицарства! Не бачити йому більше ні Запорожжя, ні батьківських хуторів своїх, ні церкви Божої! Україні теж не бачити найхоробрішого з своїх дітей, що взялися боронити її. Вирве старий Тарас сивий жмут волосся з своєї чуприни й прокляне і день, і годину, коли породив на ганьбу собі такого сина.
– Що відчуває Андрій у присутності дівчини?
Що усвідомлює дів чина?
– Чи є несподіваною така репліка Андрія?
– Як автор ставиться до героя?
Спостереження
Запитання і завдання
Які наведені в тексті відомості про підготовку до війни свідчать про згуртованість козаків і розважливість старшини? Що було тією краплею, яка переповнила чашу терпіння козаків і спонукала їх до негайного виступу проти польських шляхтичів?
Які висновки про боєздатність Війська Запорозького ти можеш зробити з наказів, що їх давав кошовий?
Знайди авторську оцінку подій, передбачення подальшого їх розвитку.
Аналіз
Цілісне сприйняття тексту
Використай оповідну схему і проаналізуй за нею побудову III-IV розділів повісті.
Початкова ситуація. Експозиція | Ситуація рівноваги. Переважає опис історичних обставин і героїв |
Зав’язка | Трапляється щось таке, що порушує рівновагу |
Розвиток дії | Персонажі починають діяти, долають перешкоди, зазнають втрат, вступають у протистояння |
Кульмінація | Найвища точка протистояння інтересів і прагнень героїв |
Розв’язка | Рівновага поновлюється. Історія завершується. Герої (щасливі чи нещасливі) знову перебувають у стані рівноваги, яка, втім, якісно відрізняється від початкової ситуації |
Епічний характер повісті
Знайди у творі перелік козацьких дій, що надають сценам епічного розмаху.
Знайди описи людської біди, горя. За допомогою яких художніх засобів автор досягає напруженості, Динамізму, трагедійної загостреності розповіді?
Які почуття викликав у тебе опис обложеного міста? Конфлікт почуття і обов’язку
Порівняй поведінку Остапа й Андрія у битвах і розкрий їхні психологічні відмінності.
Знайди в тексті слова, які виражають людську тугу за справжніми, щирими й добрими почуттями.
Чи думає Андрій про обов’язок перед Вітчизною, віддавшись на волю сильного почуття?
Вислови своє ставлення до Андрія: ти виправдовуєш чи осуджуєш його?
Ще стародавні греки говорили про можливість очищення людської душі через жаль, співчуття й співпереживання з героями художніх творів. Письменник може створити таке потужне поле переживання трагедії, що в читача заплаче душа і виникне відраза до зла.
Творчий проект
Знайди додаткову інформацію про козацькі походи, зброю козаків.
VIII
Ще сонце не дійшло до половини неба, як усі запорожці зібралися в коло. З Січі прийшла вість, що татари під час відсутності козаків пограбували в ній усе, викопали скарб, який у схові тримали козаки під землею, перебили й забрали в полон усіх, хто залишався, і з усіма забраними гуртами й табунами подалися просто до Перекопу…
У таких випадках було заведено в запорожців гнатися ту ж хвилину за хижаками, щоб наздогнати їх на дорозі, бо полонені якраз могли опинитися на базарах Малої Азії, в Смирні, на Критському острові, і бозна в яких місцях показалися б чубаті запорозькі голови. Ось чому зібралися запорожці. Всі до одного стояли вони в шапках, бо прийшли не для того, щоб слухати отаманський наказ, а щоб радитися, як рівні між собою.
…Вийшов поперед усіх найстаріший віком в усьому Запорозькому війську Касян Бовдюг. У пошані був він в усіх козаків; двічі вже обирали його на кошового, і на війні теж був дуже добрий козак, але вже давно постарів і не бував ні в яких походах; не любив також і поради давати нікому…
Всі козаки притихли, коли виступив він тепер перед зборами, бо давно не чули від нього ніякого слова. Всякий хотів знати, що скаже Бовдюг.
– Яка звістка стривожила козаків?
– Чому козаки прислухаються до найстаршого козака?
– Прийшла черга й мені сказати слово, пани-браття! – так він почав. – Послухайте, діти, старого. Перший обов’язок і перша честь козака є додержати товариства. Скільки живу я на віку, не чув я, пани-браття, щоб козак покинув де чи продав як-небудь свого товариша. І ті і ті нам товариші; менше їх чи більше – однаково, всі товариші, всі нам дорогі. То ось яке моє слово: ті, кому милі захоплені татарами, нехай рушають за татарами, а кому милі полонені ляхами і не хочеться покидати справедливого діла, нехай зостаються. Кошовий з обов’язку піде з одною половиною за татарами, а друга половина обере собі наказного отамана. А наказним отаманом, коли хочете послухати білої голови, не годиться бути нікому іншому, як тільки одному Тарасові Бульбі. Нема з нас нікого рівного йому в доблесті.
Так сказав Бовдюг і замовк; і зраділи козаки, що навів їх таким способом на розум старий.
Уже порожньо було в ковшах, а все ще стояли козаки, піднявши руки. Хоч весело дивилися очі їх усіх, прояснілі від вина, але дуже задумалися вони. Не про користь та воєнний прибуток тепер думали вони, не про те, кому пощастить набрати червінців, дорогої зброї, розшитих каптанів та черкеських коней; але задумалися вони – як орли, сидячи на верховинах стрімких, високих гір, з яких далеко видно море, що розіслалося безмежно, засіяне, як дрібними птахами, галерами, кораблями і всякими суднами, огороджене по боках ледве видними тонкими помор’ями, з прибережними, як мошкара, містами й похиленими, як дрібна травичка, лісами. Як орли, озирали вони навколо себе очима все поле й долю свою, що чорніла вдалині. Буде, буде все поле з облогами й дорогами вкрите сторчма їхніми білими кістками, щедро обмившись козацькою їхньою кров’ю і вкрившися розбитими возами, розколотими шаблями й списами. Далеко порозкочуються чубаті голови: покрутяться на тих головах чуби, запечеться на них кров, і обвиснуть вуса. Злітатимуться орли видирати й видовбувати їхні козацькі очі. Але добро велике в такій широко й вільно розкиданій смертній ночівлі! Не гине жодна великодушна справа, і не загине, як мала порошинка з рушничного дула, козацька слава. Буде, буде бандурист, з сивою по груди бородою, а може, ще повний зрілої мужності, але білоголовий дід, віщий духом, і скаже він про них своє густе, могутнє слово. І піде далеко по всьому світу про них слава, і все, що тільки народиться потім, заговорить про них. Бо далеко розноситься могутнє слово, бувши подібним до гучної міді дзвонів, у яку багато вкинув майстер дорогого, чистого срібла, щоб далеко по містах, халупах, палатах і селах линув красний дзвін, однаково скликаючи всіх на святу молитву.
– Що пропонує Бовдюг?
– Яке порівняння використовує автор, щоб передати особливість “слов’ян”?
Прочитай прислів’я. До яких епізодів твору вони тематично підходять?
“Степ та воля – козацька доля”.
“Де козак – там і слава”. “Береженого Бог береже, а козака шабля стереже”.
IX
…Тарас уже бачив те з руху та гомону в місті і вміло порядкував, шикував, роздавав накази, поставив у три табори курені, обгородивши їх возами на зразок фортець, – рід битви, в якій запорожці були непереможні; двом куреням звелів стати в засідку: повбивав частину поля гострим кіллям, ламаною зброєю, уламками списів, щоб при нагоді нагнати туди ворожу кінноту. І коли все було зроблено, як треба, сказав промову до козаків, не на те, щоб підбадьорити й підохотити їх, – знав, що й без того міцні вони духом, – а просто самому хотілося висловити все, що було на серці.
– Хочеться мені сказати вам, панове, що таке є наше товариство… Нема зв’язку, святішого від товариства! Батько любить свою дитину, мати любить свою дитину, дитина любить батька й матір. Та це не те, браття: любить і звір свою дитину. Але поріднитися рідністю по душі, а не по крові, може сама тільки людина. Бували й по інших землях товариші, але таких, як у Руській землі, – не було таких товаришів. Вам доводилося не одному довго пропадати на чужині; бачиш, і там люди! теж Божа людина, і розбалакаєшся з нею, як з своєю; а як дійде до того, щоб повідати сердечне слово, – бачиш: ні, розумні люди, та не ті; такі ж люди, та не ті! Ні, браття, так любити, як може любити руська душа, – любити не те щоб розумом чи іншим чим, а всім, чим дав Бог, що тільки є в тобі, а… – сказав Тарас, і махнув рукою, і потряс сивою головою, і вусом моргнув, і сказав: – Ні, так любити ніхто не може! Знаю, підло повелося тепер в землі нашій; думають тільки, щоб при них були стіжки хліба, скирти та кінські табуни їхні, та щоб були цілі в льохах запечатані меди їх. Переймають казна-які бусурменські звичаї; цураються мови своєї; свій з своїм не хоче говорити; свій свого продає, як продають бездушну тварину на ринку. Милість чужого короля, та й не короля, а паскудна милість польського магната, що жовтим чоботом своїм б’є їх у пику, дорожча для них за всяке братерство. Але й в останнього падлюки, який він не є, хоч весь вивалявся він у сажі й низькопоклонстві, є і в того, браття, крихітка руського почуття. І прокинеться воно коли-небудь, і вдариться він, бідолашний, об поли руками, схопить себе за голову, проклявши голосно підле життя своє, готовий муками “покутувати ганебне діло. Нехай же знають вони всі, що таке значить в Руській землі товариство! Вже як на те пішло, щоб умирати, – то нікому ж з них не доведеться так умирати!.. Нікому, нікому!.. Не вистачить у них на те мишачої натури їх!
– Як розуміє Тарас суть товариства?
– Як Тарас розуміє патріотизм (любов до рідної землі)?
– Якими засобами передає художник силу та духовне здоров’я Тараса Бульби?
– Зверни увагу на поставу персонажа, вираз його обличчя.
Так говорив отаман і, коли скінчив мову, все ще потрясав посріблілою в козацьких ділах головою. Всіх, хто стояв, зворушила дуже така мова, дійшовши аж до самого серця. Видно, мабуть, багато нагадав їм старий Тарас знайомого й кращого, що буває на серці в людини, яка навчена горем, працею, молодецтвом і всякими знегодами життя, або хоч і не зазнала їх, але багато відчула молодою перлистою душею на вічну радість старим батькам, що породили їх.
А з міста вже виступало вороже військо, б’ючи в литаври й сурмлячи в сурми, і, взявшись у боки, виїздили пани, оточені незчисленними слугами. Товстий полковник давав накази. І почали наступати вони тісно на козацькі табори, нахваляючись, націлюючись пищалями4, блискаючи очима й вилискуючи мідними обладунками… Уже не видно було за великим димом, що обняв і те, і те військо, не видно було, як то одного, то другого не ставало в рядах; І але почували ляхи, що густо летіли кулі й гарячим ставало діло; і, коли подалися трохи назад, щоб відсторонитися від диму й оглядітися, то багатьох не долічилися в рядах своїх. А в козаків, може, другий-третій був убитий на всю сотню. І все палили козаки з пищалей, ні на хвилину не даючи перерви.
…І рвонулися знову козаки так, ніби й втрат ніяких не зазнали.. ! Скрізь тікали й ховалися розбиті ляхи. “Ну, ні, ще не зовсім перемога!” – сказав Тарас, дивлячись на міські мури, і сказав він правду.
Розчинилася брама, і вилетів звідти гусарський полк, краса всіх кінних полків. Під усіма вершниками були всі, як один, бурі аргамаки5. Попереду інших мчав лицар, від усіх меткіший, за всіх вродливіший. Так і летіло чорне волосся з-під мідної його шапки; маяв зав’язаний на руці дорогий шарф, вишитий руками першої красуні. Так і сторопів Тарас, коли побачив, що це був Андрій… Спинився старий Тарас і дивився на те, як він чистив перед собою дорогу, розгонив, рубав і сипав удари направо й наліво. Не витерпів Тарас і закричав: “Як?.. Своїх, чортів сину, своїх б’єш?..”
– Як козаки сприймають Тарасові слова?
– Хто саме спостерігає за появою Андрія на полі бою?
4Пищалі – гармати завдовжки 1,5 м.
5 Аргамак – старовинна назва породистого коня.
“Гей, хлоп’ята! Заманіть мені тільки його до лісу, заманіть мені тільки його!” – гукав Тарас. І зголосилося ту ж мить тридцять найбистріших козаків заманити його… Ударили збоку на передніх, збили їх, відділили від задніх, дали по гостинцю тому й тому, а Голокопитенко учистив плазом по спині Андрія, і ту ж мить пустились тікати від них, скільки вистачало козацької сили. Як скипів Андрій! Як забунтувала по всіх жилах молода кров!
Ударивши гострими острогами коня, щодуху полетів він за козаками, не оглядаючись назад, не бачачи, що позаду всього тільки двадцять чоловік встигало за ним; а козаки летіли щосили на конях і просто повернули до лісу. Розігнався на коні Андрій і мало вже був не наздогнав Голокопитенка, як ураз чиясь дужа рука вхопила за Повід його коня.
Оглянувся Андрій: перед ним Тарас! Затрясся він усім тілом і раптом зблід…
– Ну, що ж тепер ми будемо робити? – сказав Тарас, дивлячись просто йому у вічі.
Та нічого не міг на те сказати Андрій і стояв, втупивши в землю очі.
– Що, синку, помогли тобі твої ляхи?
Андрій стояв не відповідаючи.
– Так продати віру? …Продати своїх? Стій же, злазь з коня!
Покірно, як дитина, зліз він з коня й спинився ні живий ні мертвий перед Тарасом.
– Стій і не ворушись! Я тебе породив, я тебе і вб’ю! – сказав Тарас і, відступивши крок назад, зняв з плеча рушницю.
Білий, як полотно, був Андрій; видно було, як тихо ворушилися уста його і як він вимовляв чиєсь ім’я; та не було це ім’я вітчизни, чи матері, чи братів – це було ім’я прекрасної полячки.
Тарас вистрілив.
Як хлібний колос, підрізаний серпом, як молоде ягня, відчувши під серцем смертельне залізо, звісив він голову й повалився на траву, не мовивши жодного слова.
– Батьку, що ти зробив? Це ти його вбив? – сказав, під’їхавши в цей час, Остап.
Тарас кивнув головою. Пильно подивився мертвому в очі Остап. Жаль йому стало брата, і промовив він тут же:
– Поховаймо ж його, батьку, чесно в землю, щоб не поглумилися над ним вороги і не розтягли його тіла хижі птахи.
– Поховають його і без нас! – сказав Тарас, – будуть у нього плакальники й утішниці!..
– Яка роль порівнянь в описі смерті Андрія?
– На коня, Остапе! – сказав Тарас і поспішив, щоб застати ще козаків, щоб подивитися ще на них і щоб вони глянули перед смертю на свого отамана.
Та не виїхали вони ще з лісу, а вже ворожа сила оточила з усіх боків ліс, і між деревами скрізь показалися вершники з шаблями й списами. “Остапе!.. Остапе, не піддавайся!..” – гукав Тарас, а сам, вихопивши шаблю наголо, давай чесати на всі боки перших, що трапилися. А на Остапа вже наскочило раптом шестеро; та не в добрий час, видно, наскочило: з одного полетіла голова, другий перевернувся, відступивши; поцілило списом у ребро третьому; четвертий був відважніший, ухилився головою від кулі, і влучила в кінські груди гаряча куля, – здибився скажений кінь, упав навзнак і задушив під собою вершника.
“Добре, синку!.. Добре, Остапе!.. – кричав Тарас. – Ось я слідом за тобою!..” А сам усе відбивався од нападників. Рубає й б’ється Тарас, сипле гостинці тому й іншому на голову, а сам дивиться вперед, на Остапа, і бачить, що вже знову зітнулося з Остапом мало не восьмеро разом. “Остапе!.. Остапе, не піддавайся!” Але вже перемагають Остапа; вже один накинув йому на шию аркан, уже в’яжуть, уже беруть Остапа. “Ех, Остапе, Остапе!.. – кричав Тарас, пробиваючись до нього, рубаючи на капусту всіх на своєму шляху. – Ех, Остапе, Остапе!..” Та як важким каменем ударило його самого в ту ж хвилину. Все закрутилося й перевернулося в очах його. На мить змішано ( блиснули перед ним голови, списи, дим, виблиски вогню, гілля дерев з листям, що майнуло перед самими його очима. І гримну вся він, як підрубаний дуб, на землю. І туман повив йому очі.
– Яку роль відіграють гіперболи в епізоді полонення Остапа?
Спостереження
Запитання і завдання
Які козацькі звичаї у військових походах описав М. Гоголь? Проаналізуй опис козацтва. Наведи приклади козацької демократії.
Перекажи близько до тексту, як козаки готуються до битви. Уважно прочитай промову Тараса Бульби, визнач її основну ідею. Удруге прочитай її вголос, підкреслюючи інтонацією важливі місця.
Яке загальне враження справили на тебе епічні епізоди? Які слова і вирази з тексту створюють це враження?
Аналіз
У тексті визнач ставлення автора-оповідача до козацького життя, аргументуючи свою думку цитатами.
Розкрий авторське розуміння слов’янського характеру.
Як ти вважаєш, чи вчинки Тараса Бульби перед битвою свідчать про такий його характер? Обгрунтуй свою думку. Знайди опис морального стану козаків перед битвою й виділи в ньому порівняння і метафори. Як ці художні засоби розкривають авторське ставлення до козацтва?
На яких деталях (що стосуються зовнішнього фізичного чи внутрішнього психологічного стану героїв) акцентує увагу автор?
Які вислови з твору, на твою думку, могли б бути заголовком до цього уривку?
Козацьке побратимство в повісті
Що спонукало Тараса Бульбу звернутися до козаків? Як він будує своє звернення (з чого починає, що нагадує, з чим порівнює ситуацію)? Які порівняння і метафори використовує?
Як Тарас Бульба розуміє справжнє побратимство? Яку думку він раз у раз наголошує?
Які спогади в душах козаків зроджують отаманові слова? Опиши духовну міць Тараса.
Особливості суб’єктивного опису Протистояння батька і сина на полі бою
Хто перший бачить появу Андрія на бойовищі? Крізь призму чийого сприймання постає він перед читачем?
Які деталі фізичного портрета юнака підкреслені і з якою метою? Яке загальне враження справляє портретний опис Андрія? Які слова з тексту підсилюють це враження? Проаналізуй порівняння й метафори в описі зовнішності та поведінки Андрія. Окресли авторський погляд на ситуацію “Батько і син: віч-на-віч”.
Як ти вважаєш, у чому полягає трагізм долі Андрія? Що свідчить про те, що він усвідомлює ганебність своєї зради?
Образ автора – це відображення індивідуальності письменника в написаному ним. У повісті “Тарас Бульба” М. Гоголь пропонує власну оцінку особистості Тараса, а через нього і його участь у подіях – своє розуміння визвольної боротьби українського народу і своє бачення цього періоду історії.
Об’єктивний опис – це точний, безсторонній опис, що відповідає дійсності. Суб’єктивний опис – це опис, у якому переважає емоційна позиція оповідача, що може призводити до розбіжностей із дійсним станом речей.
Творчий проект
Знайди інформацію про звичаї і традиції українських козаків, про які не згадується в тексті.
X
– Довго ж я спав! – сказав Тарас, опам’ятавшись, як після тяжкого хмільного сну, і намагаючись розпізнати речі навколо себе. Страшенна кволість проймала його тіло. Ледве мерехтіли перед ним стіни й кутки незнайомої світлиці. Нарешті помітив він, що перед ним сидів Товкач і, здавалося, прислухався до кожного його подиху. “Еге, – подумав собі Товкач, – заснув би ти, може, і навіки!” Та нічого не сказав, посварився пальцем і дав знак мовчати.
– Та скажи ж мені, де я тепер? – спитався знов Тарас, напружуючи розум і силкуючись пригадати, що було.
– Мовчи ж! – гримнув на нього суворо товариш. – Що тобі ще хочеться знати? Хіба не бачиш, що весь порубаний?.. Досить того, що вибрався.
Знайшлися люди, що тебе не зрадили…
– А Остап? – скрикнув раптом Тарас, напружився, щоб підвестись, і враз згадав, як Остапа схопили і зв’язали на його очах, і що тепер він уже в лядських руках.
І огорнуло горе стару голову. Зірвав, постягав він усі перев’язки з ран, кинув їх далеко геть, хотів голосно щось сказати – і замість того почав верзти нісенітницю; жар та марення знов опанували його, і полилась без тями і зв’язку безумна мова…
– Як ця сцена характеризує спілкування побратимів?
Чи то ліки, чи своя залізна сила взяла гору, тільки він через півтора місяця встав на ноги; рани загоїлись, і тільки самі шабельні рубці показували, як глибоко колись поранений був старий козак.
Одначе ж став він помітно похмурий і сумний. Три тяжкі зморшки насунулись на чоло його і вже більше ніколи не сходили з нього…
…Він ішов у луги й степи, ніби на полювання, але заряд його зоставався невистріленим. І, поклавши рушницю, повний туги, сідав він на морському березі. Довго сидів він там, понуривши голову і примовляючи: “Сину мій! Остапе мій!”
…І не витримав нарешті Тарас. “Хоч би що там було, піду розвідати, що з ним: чи живий він? у могилі? чи вже і в самій могилі нема його? Розвідаю, хоч би там що!”
– Які деталі в описі свідчать про глибокі страждання Тараса?
XI
…Майдан, де мала відбуватися кара, не важко було розшукати: народ сунув туди з усіх боків. У тодішній грубий вік це становило одне з найцікавіших видовищ не тільки для простолюду, а й для вищих класів… Аж ось юрба раптом загула, і з усіх боків залунали голоси:
“Ведуть!., ведуть!., козаки!..”
Вони йшли без шапок, з довгими чубами; бороди в них повідростали. Вони йшли ні боязко, ні похмуро, а з якоюсь тихою гордовитістю; їхня одежа з дорогого сукна зносилася й теліпалась на них лахміттям; вони не дивились і не кланялись народові. Попереду всіх ішов Остап.
Що відчув старий Тарас, коли побачив свого Остапа? Що було тоді в його серці? Він дивився на нього з юрби і не пропустив жодного руху його. Вони підійшли вже до місця кари. Остап зупинився. Йому першому належало випити цю тяжку чашу. Він глянув на своїх, підняв руку вгору і промовив голосно:
– Дай же, Боже, щоб усі, які тут стоять, єретики, не почули, нечестиві, як мучиться християнин! щоб жоден з нас не промовив ні одного слова!
Після цього він підійшов до ешафота.
– Добре, синку, добре! – сказав тихо Бульба і похилив на груди свою сиву голову.
Остап терпів муки й катування, як велетень. Тарас стояв у юрбі, понуривши голову і в той же час гордо звівши очі, і тільки схвально говорив: “Добре, синку, добре!”
– Як передано духовну силу козаків, що йдуть на страту?
Та коли підвели його до останніх смертних мук, здавалося, нібито стала підупадати його сила. І повів він очима круг себе: Боже, все невідомі, все чужі обличчя! Хоч би хто-небудь із рідних був при його смерті! Він не хотів би чути ридань та жалів слабкої матері чи несамовитого голосіння дружини, що рве на собі волосся та б’є себе в білі груди; хотів би він тепер побачити твердого мужа, який би розумним словом освіжив його і втішив перед економ. І підупав він силою й вигукнув у душевній немочі;
– Батьку! Де ти? Чи чуєш ти?
– Чую! – пролунало серед мертвої тиші, і весь мільйон народу воднораз здригнувся.
Частина військових вершників кинулась пильно оглядати юрбу. Янкель пополотнів як смерть, і коли вони трохи від’їхали від нього, він з острахом обернувся назад, щоб глянути на Тараса; але Тараса вже біля нього не було: його й слід пропав.
XII
Знайшовся слід Тарасів. Сто двадцять тисяч козацького війська з’явилося на кордонах України. Це вже не була яка-небудь мала частина чи загін, що виступав на здобич або навздогін за татарами. Ні, піднялася вся нація, бо урвався терпець народові, – піднялася помститися за наругу над правами своїми, за ганебну зневагу своїх звичаїв… Звідусіль піднялися козаки: від Чигирина, від Переяслава, від Батурина, від Глухова, від низової сторони Дніпрової й від усіх його верхів’їв та островів. Без ліку коні і незліченні табори возів тяглися полями. І між тими козаками, між тими вісьмома полками найдобірніший з усіх був один полк, і полк той очолював Тарас Бульба. Все давало йому перевагу перед іншими: і похилий вік, і досвідченість, і вміння керувати своїм військом, і найсильніша за всіх ненависть до ворогів…
На сторінках літопису змальовано докладно, як тікали польські гарнізони з визволених міст… який слабкий був коронний гетьман Микола Потоцький з численною своєю армією проти цієї нездоланної сили; як, розбитий, переслідуваний, перетопив він у невеличкій річці найкращу частину свого війська, як облягли його в невеликому містечку Полонному грізні козацькі полки і як, доведений до краю, польський гетьман під присягою обіцяв цілковите задоволення у всьому від короля й державних чинів та повернення усіх колишніх прав і привілеїв. Погодився гетьман разом з полковниками відпустити Потоцького, взявши з нього святу присягу залишити вільними всі християнські церкви, забути стару ворожнечу й не чинит” ніякої кривди козацькому воїнству. Один тільки полковник не пристав на такий мир. Той один був Тарас. Вирвав він жмут волосся з голови своєї й скрикнув:
– За яких умов виявляється цілісність Остапового характеру?
– Які враження справляє поетичний образ народного гніву? Знайди образ-символ.
– Зверни увагу, як автор органічно вплітає в тканину художнього тексту історичні відомості.
– Гей, гетьмане й полковники! не зробіть такого бабського діла! не вірте ляхам: продадуть псяюхи!
А коли полковий писар подав умову і гетьман приклав свою владну руку, він зняв з себе чистий булат, дорогу турецьку шаблю з найкращого заліза, розламав її надвоє, як тріску, і кинув далеко в різні боки обидва кінці, сказавши:
– Прощайте ж! Як двом кінцям цього палаша не з’єднатися в одно і не скласти цілої шаблі, так і нам, товариство, більше не бачитися на цьому світі. Не забудьте ж прощального мого слова (тут голос його виріс, піднявся вище, набув незнаної сили, – і збентежилися всі від пророчих слів): перед смертною годиною своєю ви згадаєте мене! Думаєте, купили спокій і мир; думаєте, панувати станете? Будете панувати іншим пануванням; здеруть з твоєї голови, гетьмане, шкіру, наб’ють її гречаною половою, і довго будуть бачити її по всіх ярмарках! Не вдержите й ви, панове, голів своїх! Загинете у вогких льохах, замуровані в кам’яні мури, коли вас раніш, як баранів, не зварять усіх живими в казанах!
…Смутні стояли гетьман і полковники, задумалися всі і мовчали довго, немов пригнічені якимось тяжким передвістям. Недарма віщував Тарас: так усе й сталося, як він віщував.
А що ж Тарас? А Тарас гуляв по всій Польщі із своїм полком… Багато перебив він усякої шляхта, розграбував найбагатші і найкращі замки; порозпечатували й порозливали по землі козаки сторічні меди й вина, що дбайливо зберігалися в панських льохах; порубали й попалили дорогі сукна, одіж та інше добро, яке знаходили в коморах. “Нічого не жалійте! – примовляв Тарас… – Це вам, вражі ляхи, поминки по Остапові!”…
І такі поминки по Остапові справляв він у кожному селищі, поки польський уряд не побачив, що вчинки Тарасові були щось більше, ніж звичайне розбишацтво, і тому ж таки Потоцькому доручено було з п’ятьма полками неодмінно впіймати Тараса.
Шість днів відходили козаки путівцями від усіх переслідувань; ледве виносили коні незвичайну втечу й рятували козаків. Але Потоцький на цей раз добре впорався з дорученням; невтомно гнався за ними й наздогнав на березі Дністра, де Бульба зайняв для перепочинку покинуту зруйновану фортецю…
Чотири дні билися й боролись козаки, одбиваючись цеглою й камінням. Та вичерпались запаси й сили, і вирішив Тарас пробитися крізь лави. І пробилися були вже козаки, і, може, ще раз послужили б їм вірно бистрі коні, як раптом серед самого гону спинився Тарас і гукнув: “Стій! Випала люлька з тютюном; не хочу, щоб і люлька дісталася вражим ляхам!” І нагнувся старий отаман і став шукати в траві свою люльку з тютюном, нерозлучну супутницю на морях, і на суші, і в походах, і вдома. А тим часом набігла враз ватага й схопила його під могутні плечі. Струснув він усім своїм тілом, та вже не посипались на землю, як бувало колись, гайдуки, що схопили його.
– Які художні деталі роблять сцену підписання миру особливо яскравою і колоритною?
– Як справдилось Тарасове передбачення?
– Де відбувається дія?
– Якою була помста Тараса за смерть сина?
“Ох, старість, старість!” – сказав він, і заплакав кремезний старий козак. Та не старість була виною: сила подолала силу. Мало не тридцять чоловік повисло в нього на руках і на ногах. “Попалася ворона! – кричали ляхи. – Тепер треба тільки придумати, яку б йому, собаці, найкращу честь віддати”.
І присудили, з гетьманського дозволу, спалити його живого на очах у всіх. Тут же стояло голе дерево, верх якого розбило громом.
Прип’яли його залізними ланцюгами до стовбура, цвяхами прибили йому руки і, піднявши його вище, щоб звідусіль було видно козака, заходилися тут-таки розпалювати під деревом багаття. Та не на багаття дивився Тарас, не про вогонь він думав, яким збиралися палити його; дивився він, сердешний, у той бік, де відстрілювались козаки: йому з висоти все було видно, як на долоні.
– Займайте, хлопці, займайте скоріш, – гукав він, – гірку, що за лісом: туди не підступлять вони!
Але вітер не доніс його слів.
– От пропадуть, пропадуть ні за що! – промовив він з одчаєм і глянув униз, де зблискував Дністер. Радість блиснула в очах його. Він побачив чотири корми, що висунулися з-за чагарника, зібрав усю силу голосу і гучно закричав:
– До берега! до берега, хлопці! Спускайтесь попід гору стежкою, що йде ліворуч. Коло берега човни стоять, всі забирайте, щоб не було погоні!
Цього разу вітер подув з другого боку, і всі слова почули козаки. Але за таку раду дістався йому тут-таки удар обухом по голові, який перевернув усе в очах його…
Коли отямився Тарас Бульба від удару і глянув на Дністер, козаки вже були на човнах і гребли веслами; кулі сипались на них зверху, та не діставали. І спалахнули радісні очі в старого отамана.
– Прощайте, товариство! – гукав він їм згори. – Згадуйте мене і на ту весну прибувайте сюди знову та гарненько погуляйте! Що, взяли, чортові ляхи? Думаєте, є що-небудь у світі, чого б побоявся козак? Стривайте ж, прийде пора, буде час, дізнаєтесь ви, що то є православна руська віра!..
А вже вогонь здіймався над багаттям, захоплював його ноги й розіслався полум’ям по дереву… Та хіба знайдуться на світі такі вогні, муки і така сила, що пересилила б руську силу!
– Чому Тарас потрапив у полон?
– Чому Тарас так зрадів? Про кого він дбає в останню мить свого житія?
Немала річка Дністер, і багато на ній заток, річкових густих очеретів, мілин та глибокодонних місць; блищить річкове дзеркало, над яким лунає дзвінке ячання лебедів, і гордий гоголь прудко несеться по ньому, і багато куликів, червонодзьобих курухтанів та всякого іншого птаства в очеретах і на прибережжях. Козаки швидко пливли на вузьких двостернових човнах, дружно гребли веслами, обережно обминали мілини, сполохуючи птахів, що здіймалися, і розмовляли про свого отамана.
– Що в прикінцевій фразі вказує на те, що пам’ять про Бульбу житиме у віках?
Аналіз
Запитання і завдання
Образ героя
Як автор змальовує мужність і непохитність приречених на страту козаків?
Перечитай сцену полонення та загибелі Тараса. Що робить його справжнім героєм?
Визнач особливості Тарасового характеру за поданою нижче схемою.
Доведи, що родинна трагедія не зламала духовної сили Тараса. Процитуй відповідні уривки твору.
Проаналізуй опис мученицької смерті Тараса. Як автор звеличує свого героя?
Чи є Тарасова смерть подвигом? Визнач своє ставлення до поведінки Тараса Бульби, до його вчинків, поглядів, життєвих цінностей, моральних принципів.
Щоб визначити характер персонажа за особливостями портретного опису та опису його дій, учинків, потрібно проаналізувати:
А) у яких епізодах, за яких умов виявляється його вдача;
Б) які дієслова – на означення дії чи стану – найчастіше трапляються в описі; що вони передають – моральний чи фізичний стан героя;
В) яка ідея об’єднує окремі деталі в одне ціле;
Г) які особливості поведінки персонажа наголошуються; г) як ставиться до свого героя автор;
Д) які почуття викликає опис.
Запитання і завдання (підсумковий урок)
Спостереження
– Які почуття героїв є провідними в їхньому ставленні до України?
– У яких сценах автор оспівав героїзм, мужність і ратну звитягу українського народу в боротьбі за рідну землю?
– Що ти дізнався цікавого про бойове побратимство, побут і звичаї запорожців?
– Знайди в тексті повісті сцени, де є картини української природи. Який настрій у них переважає?
Аналіз
Як передано в повісті особливості природи, побуту, характеру козаків? Як історичні умови вплинули на формування характерів героїв? Як про це йдеться в тексті повісті?
Які художні засоби використав автор у створенні образу Тараса Бульби?
Які найкращі риси запорозького козака втілені в образі Тараса Бульби?
Остап і Андрій – два характери, дві різні долі. Хто з них тобі більше до вподоби? Чому?
Порівняй художні засоби, які використовує автор у створенні образів Андрія й Остапа.
Яка роль відводиться у повісті пейзажу?
Розглянь таблицю, перенеси її в зошит, заповни, знайшовши відповідні приклади в тексті.
Відомий російський письменник XIX ст. І. Аксаков писав про Гоголя: “Навряд чи знайдеться душа, яка б так ніжно і трепетно любила добро та правду в людині і так глибоко й щиро страждала б від зустрічі з брехнею та мерзотністю. Як на моральний подвиг, що вимагає чистого діяння, дивився він на свою літературну працю!”
Персонаж Художні Засоби | Остап | Андрій |
Епітети, що найчастіше трапляються в описі |
Творчий проект
Збери інформацію про музичні твори, пов’язані з темою козацтва, зокрема опери М. Лисенка “Тарас Бульба” та С. Гулака-Артемовського “Запорожець за Дунаєм”.
Розвиток мовлення
Гоголь вважав напруженість розповіді чи не найголовнішою рисою справжнього мистецького твору.
– Які епізоди повісті запали тобі в душу?
– Які найбільше схвилювали? Чим саме?
Розглянь репродукцію картини І. Ю. Рєпіна “Запорожці пишуть листа турецькому султану”.
Які художні деталі підкреслюють волелюбність і впевненість у перевазі над ворогом, життєрадісність й оптимізм запорожців?
Узагальнення
Робота в групах
Спираючись на текст повісті, опишіть, як могло б скластися життя Остапа й Андрія, якби доля не кинула їх у вир жорстокої боротьби. Оголосіть конкурс на кращу розповідь. Розкрийте проблему життєвого вибору на прикладі долі Остапа й Андрія.
Визнач основну ідею твору.
Вислови своє розуміння патріотизму, бойового побратимства, проблеми життєвого вибору, життєвих цінностей (на вибір).
Дай визначення поняття повість. Які ознаки, характерні для повісті, має твір М. Гоголя?
(1 votes, average: 5.00 out of 5)