Своєрідність творчості Євгена Маланюка
Поезію Євгена Маланюка можна назвати автобіографічною, адже у ній ми-іпіі. передавав своє світовідчуття, своє розуміння подій, свідком яких він був, після поразки визвольних змагань він змушений був разом зі своїми товаришами назавжди покинути Батьківщину, стати вигнанцем. Опинившись в іміграції, він, як і багато інших, гостро переживав свою відірваність від України, мріяв повернутися на рідну землю. Сором, біль пекли його серце, і десь із куточка зраненої душі піднімалася злість на цю Степову Елладу, яка не дала захистити своїх дітей. З горя
Лежиш, розпусто, на розпутті,
Не знати: мертва чи жива.
Де ті байки про пута куті
Та інші жалісні слова?
У збірці “Земля і залізо”, яка вийшла друком 1930 року, Україна постає перед нами у жахливому образі відьми, яка, розгортаючи чорні кажанячі крила, летить “своїх дітей байстрючу пити кров”. Який шалений крик піднявся в емігрантських колах після виходу цієї збірки! Автора звинувачували у чорному настрої і богохульстві, називали його “поетом
І мало хто побачив, відчув, що за цими лайливими грубими словами на адресу України стоять велика любов і туга за втраченою Вітчизною, розуміння того, що поет і його товариші більше вже ніколи не побачать широких степів, не будуть милуватися чудовими краєвидами, не стоятимуть на березі Дніпра. Все минулося і більше вже не повернеться. Можливо, в такі моменти митець відчував страх перед майбутнім життям, де немає жодної рідної людини. Все, все залишилося на Україні. Вони не з власної волі пішли звідти, і Батьківщина опустила перед ними залізну завісу, через яку не долетить жодне слово. Страх, біль, страждання, розпука – ось що було в тих віршах.
Чотири роки по тому, 1934 року виходить нова збірка Євгена Маланюка “Земна Мадонна “, в якій Україна постає уже в образі жінки-матері, але матері, безпорадної у своєму нещасті, яка чекає на майбутнього Рюрика й Олега, котрі твердою рукою виведуть її на новий історичний шлях. Поет свідомий, свого гріха за лайливі слова, але біль – це не лише сльози й зітхання. Перш за все це напруження усіх силі гнів. Ці слова не можуть бути словами сина, але й Україна – ще не мати. Вона повинна очиститися від скверни бурями, сонцем і сніговіями. Поет любить свою батьківщину, її простори, але чарівність оспіваної землі не відвертає його уваги від її багатовікового поневолення.