Своєрідність творчості Євгена Маланюка

Поезію Євгена Маланюка можна назвати автобіографічною, адже у ній ми-іпіі. передавав своє світовідчуття, своє розуміння подій, свідком яких він був, після поразки визвольних змагань він змушений був разом зі своїми товаришами назавжди покинути Батьківщину, стати вигнанцем. Опинившись в іміграції, він, як і багато інших, гостро переживав свою відірваність від України, мріяв повернутися на рідну землю. Сором, біль пекли його серце, і десь із куточка зраненої душі піднімалася злість на цю Степову Елладу, яка не дала захистити своїх дітей. З горя

і розпуки він називає Україну Чорною Елладою, Анти-Марією, зрадницею Кармен, покриткою Катериною, розпусницею, яка віддається усім і кожному:

Лежиш, розпусто, на розпутті,

Не знати: мертва чи жива.

Де ті байки про пута куті

Та інші жалісні слова?

У збірці “Земля і залізо”, яка вийшла друком 1930 року, Україна постає перед нами у жахливому образі відьми, яка, розгортаючи чорні кажанячі крила, летить “своїх дітей байстрючу пити кров”. Який шалений крик піднявся в емігрантських колах після виходу цієї збірки! Автора звинувачували у чорному настрої і богохульстві, називали його “поетом

тьми і хаосу”, “настовбурченим і бунтарським вовком з осмаленою шерстю, що виє на чорний степ.

І мало хто побачив, відчув, що за цими лайливими грубими словами на адресу України стоять велика любов і туга за втраченою Вітчизною, розуміння того, що поет і його товариші більше вже ніколи не побачать широких степів, не будуть милуватися чудовими краєвидами, не стоятимуть на березі Дніпра. Все минулося і більше вже не повернеться. Можливо, в такі моменти митець відчував страх перед майбутнім життям, де немає жодної рідної людини. Все, все залишилося на Україні. Вони не з власної волі пішли звідти, і Батьківщина опустила перед ними залізну завісу, через яку не долетить жодне слово. Страх, біль, страждання, розпука – ось що було в тих віршах.

Чотири роки по тому, 1934 року виходить нова збірка Євгена Маланюка “Земна Мадонна “, в якій Україна постає уже в образі жінки-матері, але матері, безпорадної у своєму нещасті, яка чекає на майбутнього Рюрика й Олега, котрі твердою рукою виведуть її на новий історичний шлях. Поет свідомий, свого гріха за лайливі слова, але біль – це не лише сльози й зітхання. Перш за все це напруження усіх силі гнів. Ці слова не можуть бути словами сина, але й Україна – ще не мати. Вона повинна очиститися від скверни бурями, сонцем і сніговіями. Поет любить свою батьківщину, її простори, але чарівність оспіваної землі не відвертає його уваги від її багатовікового поневолення.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.50 out of 5)

Своєрідність творчості Євгена Маланюка