Світ природи у творах Генріха Гейне
Серед радощів життя лише три були найважливішими у Творчості і житті попа Генріха Гейне – Кохання, Німеччина і Природа. І хоча у цьому ряду Природа названа останньою, вона незмінно присутня в усіх поетичних творах Гейне.
Поет любить дерева, їхню горду красу. Кожне дерево для нього – не просто краса, а й символ. Так сосна і пальма у вірші “На півночі дикій…” – символи самотності людей, які тягнуться один до одного і ніколи не зможуть подолати відстань між ними. “Місячним світлом сп’яніли липи…” – пише поет, і виникає
Гуляю між квітками
І сам між них розквітну…
Стримана і непоказна природа Німеччини для Гейне наймиліша, найрідніша, найпоетичніша. Її ліси, луки, ріки і водоспади – усе стає предметом уваги поета. Рідна країна схожа на заквітчану красуню, уся вона є не лише об’єктом для милування, а й носієм духовних сил народу. Улюблений місяць Гейне – травень. У нього у віршах ніби живуть весняні звуки зеленого лісу, дерев, пробуджених від зимового сну. Ці звуки перетворюються
Заспівали всі дерева,
Із гніздечок чути трелі.
Хто веселий капельмейстер.
У зеленій цій капелі?
У Гейне все живе; все може думати, страждати, співати і співчувати. Він порівнює ніжні сині фіалки з очима, які виглядають із зеленої трави. Лілеї у його віршах соромливо схиляють голівки до води, а троянди шепочуться із вітром. Білі лілеї у віршах Гейне – символ святості і чистоти, а фіалки і троянди – символи кохання. Але цілком традиційні квіткові символи поет наповнює новим змістом, сповненим ніжності і натхнення.
Поетичний світ Гейне населений птахами, які виспівують свої пісеньки про кохання. Серед них солов’ї, горобці. У кожному звуці – ніжні і гіркі пісні кохання. Є і легендарний птах Фенікс, який може воскресити розбите серце нещасного закоханого.
Славлю тебе, о вічнеє море,
Ти співаєш мені, ніби голос вітчизни…
Генріх Гейне. Для поета море – це завжди буря, боротьба зі стихією, символ неспокою. У віршах завжди є хтось або щось, що кидає виклик нестримним грозам. У вірші “Гроза” – це маленький кораблик, якому довелося пуститися у ” небезпечний танець”, а сама буря нагадує напружену гру музичних інструментів у великому оркестрі природи: “один голосно свистить, інший трубить, треті водить по струнах глухого басу…” У вірші-баладі про Лорелею це сміливий закоханий юнак, який мчить за своїм коханням, незважаючи на страшні хвилі. Море у Гейне живе, до нього можна звернутися із запитанням, як герой пі “Запитання”, або наказати хвилям не шуміти, бо “все загинуло – і щастя, надія”, – як герой вірша “Корабельна аварія”.
Згодом мине час, мине юність Гейне, і він буде сміятися з себе, з обожнювання краси, прагнення до гармонії. Він скаже, що якщо природа храм, то досить старий і невдалий, і у тому храмі можна впасти прогнилих ходах… Але це буде потім. Ми ж пам’ятатимемо Гейне юним Паном із флейтою Мли вуст. Пам’ятатимемо його дивні поетичні рядки про зорі, небо і кохання.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)