Сувора правда життя в добутках О. І. Солженицина
…Першим насмілився сказати правду про сталінізму…перший призвав і себе, і нас не брехати. “Літературна газета”. 1989, 7 червня. Не прямою лінією, а параболою накреслений творчий шлях Олександра Солженицина. Його ім’я з’явилося на літературному небокраї на початку 60-х, у період хрущовської “відлиги”, спалахнуло, налякавши поборників “безгласності” часів “застою”, і зникло на довгі роки, віддане огуді й забуттю. Літературний дебют Солженицина відбувся, коли йому було далеко за сорок: в 1962 році в “Новому світі”
Автор повести показав дійсно один день із табірного життя “зека” Івана Денисовича Шугова, причому день порівняно вдалий. Життя “зека” письменник показує не з боку, а зсередини, докладно зупиняючись на дріб’язках побуту людей за колючим дротом. У повісті точно позначений час дії – січень 1951 року.
Хто ж такий Іван Денисович? До війни жив він у маленькому сільці Телпенево, працював у колгоспі, кормил сім’ю – дружину й двох дітей. Під час Великої Вітчизняної чесно воював, був поранений, вернувся з медсанбату в частину, потрапив у полон, але біг з нього, ходив по лісах, болотам, добрався до своїх і от отут-те й обвинуватили його в зраді, сказали, що виконував завдання німецької розвідки. “Яке ж завдання – ні Шухов сам не міг придумати, ні слідчий. Так і залишили просто – завдання”. “У самій же справі знав Шухов, що якщо не підпише – розстріляють, і хоча можна уявити собі, що він ті хвилини пережив, як усередині горював, дивувався, протестував, але після довгого років табору він міг згадати про це лише зі слабкою усмішкою: на те, щоб щораз обурюватися й дивуватися, не вистачило б ніяких сил людських… Умирати нізащо ні про що нерозумно, безглуздо, протиприродно. Шухов вибрав життя – хоч табірну, убогу, болісну, але життя, і отут завданням його стало не просто вижити як-небудь, за всяку ціну вижити, але винести це випробування так, щоб за себе не було совісно, щоб зберегти повагу до себе”. Що ж стосується генетично закладених у його характері, властивих російському селянству рис – працьовитості, людського достоїнства, совісті, він не поступився ними ні за яких умов.
Не один зі своїм лихом Іван Денисович. У нього є товариші по бригаді, так само, як і він, несправедливо засуджені, кинуті за колючий дріт. Це й капітан другого рангу Буйновський, і Сенька Кловшин, що зробив втечу з Бухенвальда, що готовив там повстання проти фашистів, і багато хто інших. Спроби цих людей домогтися відновлення справедливості, їхнього листа й прохання у вищі інстанції, особисто Сталіну залишалися без відповіді. Люди починали догадуватися, що це не трагічні помилки, а продумана система репресій. Неминуче виникало питання: хто ж винуватий у цьому? “В іншого миготів зухвалий здогад про “батько вусатий”, інший гнав від себе, напевно, ці крамольні думки й не знаходив відповіді. Не в чи тім і була для Івана Денисовича і його товаришів головне лихо, що на питання про причини їхнього нещастя відповіді не було”.
Так у трагедії однієї людини, як у дзеркалі, відбилася трагедія цілого народу, присудженого до хреста сталінською тоталітарною системою. Повість Солженицина волала до свідомості живучих не віддавати забуттю замучених у таборах і затаврувати тих, хто був пособником вершителів репресій. Істинно значний зміст повести, вірність великій життєвій правді, глибока людяність у підході до зображення навіть самих важких об’єктів зажадали й відповідної форми викладу. В “Одному дні Івана Денисовича” вона яскрава й своєрідна в самій буденній звичайності й зовнішній невибагливості, вона найменше стурбована самої собою й тому виконано внутрішнього достоїнства й сили.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)