Сучасне західне літературознавство про проблему жанру
Західне літературознавство значною мірою відрізняється від вітчизняного. Найбільше широко жанри досліджені в концепції Р. Уэллека й О. Уоррена. Вони говорять, що літературний жанр – це не фікція; літературними жанрами, на їхню думку, можна вважати “установлені правила, які одночасно визначають і визначаються манерою письменника”.
Ці два дослідники порівнюють літературні жанри з інститутом у тому розумінні, у якому інститутом є церква, університет або держава. У рамках існуючих інститутів можна животіти, можна й самовиражатися,
На думку Уоррена й Уэллека, теорія жанрів являє собою якусь упорядкованість, що допомагає класифікувати літературний процес не за допомогою категорій часу й місця (періодизація й Мова ), але за допомогою чисто літературних категорій, які як би являють собою певний вид організації й структури літературного твору. До таким чисто літературним категоріям ставиться й жанр. Жанр як літературна структура, по ідеї дослідників, може застосовуватися при критичному, оцінному підході
Оскільки всі нові й нові добутки своєю появою розсовують рамки жанрів, те Уэллек і Уоррен уважають, що жанри не встановлюються раз і назавжди: “Взагалі, усякий індивідуальний критичний підхід означає виявлення нової родової ланки, нової жанрової моделі.” Тому, жанри – це вторинні утворення.
Дослідники вважають, що в XVII і XVIII століттях поняття жанру не викликало сумнівів, він був реальністю. Той факт, що існують різні жанри й що їх не слід змішувати, є догмат віри класицизму. Але якщо звернутися до теорії класицизму за визначенням жанру або спробувати довідатися, чи існував метод, завдяки якому можна відрізнити один жанр від іншого, то виявиться, що це визначення ніде толком не було викладено. Для багатьох классицистов саме поняття жанру представлялося настільки самоочевидним, що вони не давали йому визначення.
Жанром Уэллек і Уоррен умовно називають групу літературних творів, у яких теоретично виявляється загальна “зовнішня” (розмір, структура) і “внутрішня” (настрій, відношення, задум, іншими словами – тема й аудиторія) форма. Часом зміни як зовнішні, так і внутрішні приводять до нових жанрових категорій: Елегія в англійській поезії, подібно елегії грецької, писалася елегійними куплетами або дистихами… Але от Грій пише свою “елегію” уже не куплетами, а героїчним катреном, після чого елегія в англійській літературі – це вже не інтимний жанр, на^-на^-писаний у значеннєвому відношенні куплетами.
Звичайно вважається, що, починаючи з XVIII століття й далі категорія жанру втрачає чіткі обриси, моделі жанрів розпадаються. Деякі дослідники навіть указують на те, що період від 1840 до 1940 року являє собою свого роду літературну аномалію, але, що рано або пізно література знову стане жанрової.
Уэллек і Уоррен же вважають, що вірніше було б говорити, що концепція жанрів не зовсім зникла, а перетерпіла в XIX столітті зміни. З одного боку, жанрів стало більше, з іншого боку – з появою дешевих видань життя жанрів стала бистротечней, вони стали перетерплювати стрімкі перетворення.
Потрібно пам’ятати, що класична й сучасна теорії відрізняються друг від друга. Якщо класичний підхід – по суті своєї теорія напрямна й повчаюча, то сучасна носить дискриптивний характер. Сучасна теорія не обмежує число можливих жанрів. У її основі лежить положення, що традиційні жанри можуть змішуватися, образуя нові жанри. Сучасні жанри грунтуються на взаимоисключаемости, соединяемости, зрощенні. Упор тепер робиться не на відмінність одного жанру від іншого, а на виявлення загальних рис, знаходження того, що з’явилося б свого роду знаменником для декількох жанрів. Дослідники пишуть: “Задоволення, одержуване від літературного твору, обумовлено почуттям новизни – і одночасно дізнавання знайомого… Тому жанр можна визначити ще і як суму эстетических прийомів, доступних авторові й уже відомих читачеві. Гарний автор, сообразуясь із особливостями жанру, у якому він творить, у той же час розсовує його границі…”
Теорія Уэллека й Уоррена, що розуміє літературний жанр як форму добутку, ставиться до формального методу літературознавства.
Проблема співвідношення змісту й форми в літературному творі у зв’язку з літературним жанром чітко представлена в роботі Н. Пирсона “Літературні форми й типи, або захист Полонію”. Робота з’явилася в 1940 році, але дотепер не втратила актуальності для жанрологии. По Пирсону, сутність літературної Творчості – це створення форми. У вивченні літературних форм учений бачить головну мету літературознавства.
По-іншому вирішує цю проблему чиказький учений Э. Олсон. Він своєрідно продовжує Аристотеля, переносячи принципи розподілу (по предметі, засобам і способу наслідування) на сучасну літературу. Розподіл добутків по предметі приводить до такої схеми: один характер у замкнутій ситуації – лірика; два або більше характери в одній замкнутій ситуації – сцена у французькій класичній трагедії т. д. Розміри жанрів пояснюються розходженнями в предметі наслідування.
Вищевикладені теорії подібні в одному – у формалістичній інтерпретації жанру.
Існують і інші оригінальні концепції. Наприклад, біологічна теорія Ф. Брюнетьера (жанри народжуються, живуть, досягають свого розквіту й умирають, подібно живій істоті).
Теорія Б. Кроче виходить із того, що художній твір є вираженням інтуїції, неподільним і єдиним. Жанр італійський учений оголосив “забобоном”, і в його аргументації були раціональні моменти. Так, він справедливо підкреслював високий ступінь абстракції, укладену в понятті жанру.
Продовженням крочеанской традиції у відношенні до жанрів у літературознавстві з’явилася т. зв. Вулканічна теорія, відповідно до якої створення добутку подібно виверженню вулкана, воно не тільки не передбачено, але нез’ясовно. Прихильники цієї теорії захищали волю генія від оковів жанру.
У стуктуралистских роботах інтерес до жанрів падає. Як відзначає в аналізі французького структуралізму Л. Г. Андрєєв, ця школа “у главу кута поставила знищення границь між всіма жанрами” ( IV, 100-101).
У психологічній концепції за основу жанрових категорій прийняті психологічні відносини людини (читача, письменника) до миру, емоційно пофарбовані градації людського сприйняття. Жанрові розходження зв’язуються не з формальними ознаками добутків, а з типами загальнолюдських емоцій, психологічною атмосферою добутків. Уразливим моментом цієї теорії є розрив між типологією й історією жанрів як конкретних літературних утворень зі своєю поетикою. У руслі психологічного напрямку працювали такі дослідники як П. Ван Тигем, Э. Бентли, Дж. Клайнер, К. Берк і ін.
Однак, всі ці теорії значною мірою знецінюються за рахунок антиісторичного підходу до літератури.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)