Старий і Море – Велика риба (переказ стисло)

Хлопець пішов. Вечеряли вони, не засвітивши лампи на столі, і старий так само потемки скинув штани й ліг спати. Штани він згорнув і, вклавши-всередину газету, підмостив під голову замість подушки. Тоді закутався в ковдру й заснув на інших старих газетах, якими були накриті пружини ліжка.

Заснув він скоро, й уві сні йому ввивалася Африка його юнацьких літ; довгі береги, золотаві й білі – такі білі, що аж очам боляче, – високі миси й величезні темні гори. Тепер він щоночі опинявся на тих берегах, і чув уві сні, як гуркочуть хвилі прибою, і бачив,

як розтинають їх човни тубільців. Він чув дух смоли й клоччя, що стояв над палубою, чув дух Африки, що його приносив з берега вранішній вітрець.

Зачувши той вранішній дух, старий звичайно вставав, одягався і йшов будити хлопця. Та сьогодні дух берегового вітру прилинув до нього раніш, ніж завжди, і він знав уві сні^що вставати ще рано, і спав собі, щоб побачити білі вершини, що здіймаються з моря, а тоді – несхожі одна на одну гавані й затоки Канарських островів.

Йому вже більш не снилися ні шторми, ні жінки, ні визначні події. ні велика риба, ні бійки, ні змагання силачів, ні його дружина. Сни> лися тільки

далекі краєвиди та ще леви на березі. Вони гралися в над> вечірніх сутінках, мов кошенята, і він любив їх так само, як любим хлопця. Та хлопець не снився йому ніколи.

Старий прокинувся, поглянув крізь відчинені двері на місяць, тоді розгорнув штани й натяг їх на себе. Вийшовши з хатини, він справи! малу потребу, тоді подався дорогою будити хлопця. Від ранкового хо лоду його брали дрижаки. Та він знав, що невдовзі його зігріє хода, а там скоро й на весла.

Двері будиночка, де жив хлопець, були не замкнені. Старий відчинив їх і, нечутно ступаючи босими ногами, зайшов. Хлопець спав ні складаному ліжку в передній кімнаті, і старий виразно бачив йоги у світлі призахідного місяця, що падало у вікно. Він злегенька взян хлопця за ногу і тримав, аж поки той прокинувся, обернувсь і поглянув на нього. Старий кивнув головою; тоді хлопець, узявши зі стільця біля ліжка свої штани, сів і натяг їх.

Старий вийшов надвір, хлопець за ним. Він був ще зовсім сонний, і старий, обнявши його за плечі, сказав:

– Ти вже пробач.

– Що ви, – мовив хлопець. – Чоловік повинен робити своє діло.

Вони рушили дорогою до хатини старого, і в досвітньому присмерку попереду й позаду них брели босоніж інші чоловіки, несучи на плечах щогли з вітрилами.

Коли вони прийшли до хатини, хлопець узяв кошик із снастю, гарпун і ості, а старий завдав на плече обгорнуту вітрилом щоглу.

– Кави не хочете? – запитав хлопець.

– Спершу віднесемо снасть, а тоді вже поп’ємо кави. Вони пили каву з бляшанок від згущеного молока в рибальській харчівні, що відчинялася вдосвіта.

– Як вам спалося, діду? – запитав хлопець. Тепер він уже не був такий сонний, хоча й досі боровся з дрімотою.

– Дуже добре, Маноліне, – відповів старий. – Я певен, що сьогодні мені поведеться.

– Я теж, – сказав хлопець. – Ну, я піду, візьму свої і ваші сардини та свіжі живці для вас. А снасть він носить сам. Ніколи не хоче, щоб хтось йому допомагав.

– Ми з тобою не такі, – відказав старий. – Ти в мене носив снасть, коли тобі було тільки п’ять років.

– Знаю, – сказав хлопець. – Ви зачекайте, я скоро. Випийте ще кави. Тут нам дають у борг.

Він пустився босоніж через коралове каміння до льодовні, де зберігали принаду.

Старий поволі сьорбав каву. Тепер йому не випаде їсти аж до вечора, і він знав, що треба хоч кави напитися, їда йому давно вже обридла, тому він ніколи не брав з собою підобідку. Мав у човні пляшку води, і то було все, чого він потребував на цілий день.

Хлопець повернувся з сардинами й живцями, загорненими в газету, і обидва спустилися стежкою до човна, відчуваючи під босими ногами дрібну рінь. Підваживши човна, вони зсунули його на воду.

– Ну, щасти вам, діду.

– І тобі хай щастить, – відповів старий.

Він припасував мотузяні петлі весел до кочетів і, налігши на весла, Отав потемки вигрібати з гавані. З різних боків у море виходили інші Повни, і старий чув, як розтинають воду їхні весла, хоч самих човнів і не бачив, бо місяць уже сховався за горбами.

Подеколи в тих човнах хтось озивався. Та здебільшого вони пливли піко, і чути було тільки удари весел об воду. Залишаючи гавань, човни розходилися на всі боки – кожний рибалка простував туди, де сподівався натрапити на рибу. Старий ще звечора надумав вийти далеко у відкрите море, і т^пер, залишивши позаду запахи берега, кермував просто на свіжий вранішній дух океану. Вигрібши на те місце, що його рибалки називали великим колодязем, він побачив, як світяться у воді тропічні водорості, – там була несподівана западина завглибшки и сімсот морських сажнів, де у вирі, що утворювався від зіткнення течії ІЗ стрімкими урвищами дна, завжди кишіла сила-силенна всілякої риби. Пули там величезні скупчення креветок і риб’ячої дрібноти, а в найглибших закапелках часом збиралася безліч каракатиць, що вночі иипливали на поверхню й ставали здобиччю мандрівної риби.

Було ще темно, але старий відчував, що настає ранок; веслуючи, він раз по раз чув тремтливі звуки, коли летюча риба вихоплювалася З води і, зі свистом розтинаючи повітря своїми твердими крильми, шугала в темряву. Він любив летючих риб – то були його найперші друзі в океані. А от птахів жалів, особливо малих і тендітних морських ластівок, що повсякчас никали над водою, шукаючи поживи, і майже ніколи її не знаходили. Отож старий думав: “Птахам живеться навіть важче, ніж нам, окрім хіба хижаків та ще великих і дужих. Чому їх створено такими маленькими й кволими, як оці морські ластівки, коли океан може бути страшенно жорстоким? Загалом він добрий і прекрасний, але часом стає безжальним, та ще й так зненацька, а всі ці птахи, що літають над ним, і шугають униз за поживою, і кричать своїми тонкими сумними голосами, – надто вже вони тендітні як для моря”.

Він завжди подумки називав море 1а таг, як кажуть іспанською ті, хто його любить. І хоч іноді згадують його лихим словом, проте завжди говорять про нього, як про жінку. Дехто з молодших віком рибалок, ті, що замість поплавців чіпляли на свою снасть буйки і мали моторні човни, куплені за часів, коли акуляча печінка давала великий зиск, називали його еі шаг1 – у чоловічому роді. Вони говорили про нього як про суперника, як про бездушний простір, ба навіть як про ворога. Та старий завжди думав про море як про жінку, про живу істоту, що може й подарувати велику ласку, і позбавити її, а коли й чинить, щось лихе чи нерозважне, то лише тому, що така вже її вдача. “Он і місяць розтривожує море так само, як і жінку”, – думав собі старий.

Він веслував розмірене, без особливих зусиль, бо добре вмів підтримувати сталу швидкість, та й поверхня океану була гладенька, як не рахувати поодиноких заворотів на течії. Старий кермував за водою, полишивши добру третину своєї роботи на течію, отож, коли почало займатися на світ, він побачив, що доплив куди далі, ніж сподівався доплисти за цей час.

В іспанській мові слово “море” може вживатися з артиклем як чоловічого, так і жіночого роду.

“Я цілий тиждень рибалив на глибокому й нічого не піймав, – подумав старий. – Спробую сьогодні там, де ходять косяки макрелі й тунців – може, серед них попадеться й велика риба”.

Не чекаючи, поки зовсім розвидніє, він закинув наживу й поволі пустив човна за водою. Один живець був на глибині десь сажнів із сорок, другий – на сімдесят п’ять, а третій і четвертий зависли в голубій воді за сто й сто двадцять п’ять сажнів від човна. Кожний живець стримів головою донизу, насаджений на основу гачка, міцно прив’язаний і зашитий, а решта гачка – його вигин і вістря – була винизана свіжими сардинами. Настромлені крізь обидва ока, вони висіли такою собі гірляндою, і, підпливши до гачка, велика риба не знайшла б на ньому ані найменшої місцинки, що не розливала б звабливих пахощів і не збуджувала апетиту.

Хлопець дав старому два невеличкі свіжі тунці, що висіли тепер, мов важки, на найглибших гачках; на інші два старий наживив голубу макрель і жовту умбрицю, що лишилася в нього від учора; проте вони були ще* цілком годящі, а добірні сардини додавали їм запаху та принадності. Кожна жилка, завтовшки з добрий олівець, була припнута петлею до гнучкого зеленого вудлища, так що будь-який дотик до наживи мав пригнути кінець вудлища донизу; решта кожної жилки, згорнута двома мотками по сорок сажнів, лежала в човні, а вільний кінець її при потребі можна було приєднати до запасних мотків і в такий спосіб відпустити рибину від човна більш як на триста сажнів.

Тепер старий стежив за вудлищами над бортом човна і помалу веслував, пильнуючи, щоб жилки йшли рівно й на потрібній глибині. На той час уже зовсім розвидніло, і от-от мало зійти сонце.