Старий і Море – Боротьба (переказ стисло)

Цілу ніч рибина пливла так само неухильно, нікуди не збочуючи, -| старий міг бачити це за зорями. Коли зайшло сонце, повітря похолоднішало, і піт на спині, плечах та ногах старого швидко висох. Ще вдень він узяв мішок, яким накрив скриньку з наживою, і простелив його нп сонці сушитися. А коли сонце зайшло, обв’язав мішок навколо шиї, спустив собі на спину й обережно заправив під жилку, що її тепер тримав, перепустивши за плечима. Мішок пом’якшив тиск, і старий зміг прихилитися до носа човна так, що йому стало майже зручно. Насправді ця поза лише

ледь-ледь полегшила нестерпний тягар, одначе старий вважав, що тепер йому майже зручно.

“Я нічого не можу з нею вдіяти, і вона зі мною також, – подумаи він. – Принаймні поки тягне отак навпростець”.

Один раз він звівся на ноги, щоб помочитися за борт, поглянути на зорі й визначити курс човна. Натягнута жилка здавалася світною лінією, що виходила просто з його плеча і зникала у воді. Тепер човен посувався повільніше, і сяйво над Гаваною потьмяніло, отож старий зрозумів, що течія, як видно, несе їх на схід. “Коли я втрачаю з очей відсвіт над Гаваною, то ми, певне, відхиляємось дедалі на схід, –

подумав він. – Якби рибина не збочила, я бачив би його ще кілька годин. Цікаво, як там скінчилися сьогоднішні матчі у вищих лігах. Як добре було б мати з собою радіо й про все почути. – Але тут-таки спинив себе: – Не про те думаєш. Думай про діло. Пильнуй, щоб не вчинити якоїсь дурниці”.

Тоді мовив уголос:

– Шкода, що нема зі мною хлопця. Допоміг би мені і все оце побачив.

“Не можна, щоб людина доживала віку в самотині, – подумав він.

Але нічого не вдієш. Треба не забути з’їсти тунця, поки він не притух, це додасть мені сили. Так собі й затям: хочеш чи не хочеш, а вранці з’їси його. Отак і затям”, – наказав він собі подумки.

Вночі біля човна випливли дві морські свині, і старий чув, як вони борсаються у воді й гучно сапають. Старий добре розрізняв хрипкий віддих самця й тужливі зітхання самиці.

– Славні вони тварини, – мовив він. – Грають собі, пустують,

Люблять одне одного. Вони нам наче брати, так само як і летюча риба.

Раптом йому стало жаль велику рибину, що була в нього на гачку. “Вона чудова, незвичайна рибина, і хто зна, скільки вже їй віку, – думав він. – Зроду ще не траплялося мені такої дужої рибини і щоб так дивно поводилась. Мабуть, вона дуже розумна й через те не вистрибує. Досить їй вистрибнути чи добряче смикнути – і мені кінець. Та, певне, вона вже не раз попадалась на гачок і знає, що саме так треба змагатися за порятунок, їй і невтямки, що проти неї лише одна людина, та ще й стара. А яка ж вона величезна, ця рибина, і який добрий дасть виторг, коли в неї смачне м’ясо. Наживу вона взяла, як самець, і тягне, як самець, і змагається не як перелякана. Цікаво, чи вона робить це свідомо, чи просто на відчай душі, як оце я?”

Він пригадав, як колись зловив на гачок самицю марліна. Самець іавжди поступається поживою своїй подрузі, і самиця, попавшись на ІЧічок, з переляку почала нестямно кидатись, так що скоро геть знеси-ИІла, і весь той час самець не залишав її і кружляв разом з нею по мшіерхні води, незважаючи на жилку. Вій плив майже впритул, і старий боявся, щоб він не розітнув жилку ударом хвоста, гострого, як лезо Коси, й майже такого ж розміром та формою. І тим часом як старий підчепив самицю на ості й оглушив її, а тоді, підтягши до човна за іузьку і гостру, мов рапіра, морду з шерехатими краями, почав моло-піги кийком по голові, аж поки вона зробилася схожа кольором на шпротний бік дзеркала, і нарешті з допомогою хлопця перекинув черга борт, самець ні на мить не відпливав від човна. А потім, коли старий узявся вибирати жилку й готувати гарпун, марлін високо вистрибнув з води біля самого борту, щоб побачити, де його подруга, і тільки юді пішов у глибочінь, розпроставши блідо-лілові крила грудних плавців і востаннє показавши широкі фіолетові смуги на спині та боках. І тепер старий пригадав, який він був гарний і як до кінця не залишив Ввоєї подруги.

“То була найсумніша з усіх моїх рибальських пригод, – подумав пін. – Та й хлопець тоді засмутився, і ми попросили в рибини пробачення й швиденько розчинили її”.

– Шкода, що немає хлопця, – мовив він уголос і зручніше прихилився до заокругленої носової обшивки, відчуваючи плечима, що здержували натяг жилки, могутню силу величезної рибини, що невпинно простувала до якоїсь тільки їй відомої мети.

“Це ж бо не що інше, як мої підступи змусили її зробити такий вибір, – подумав старий. – їй було призначено жити в темних глибинах моря, далеко від усіляких тенет, пасток і підступів. А мені, єдиному її світі, було призначено дістатися туди і знайти її. Єдиному з усіх людей у світі. Отож тепер ми від самого полудня пов’язані спільною долею. І ніхто не зарадить ні їй, ні мені.

Можливо, мені не слід було ставати рибалкою, – думав він далі. – Ллє ж саме задля цього я й народився. От тільки б не забути з’їсти тунця, коли розвидніє”.

Перед самим світанком ще якась інша рибина взяла наживу на Снасті; що була в старого за спиною. Він почув, як тріснуло вудлище, і жилка, розмотуючись, стрімко поповзла через борт човна.

Орудуючи навпомацки в темряві, старий видобув із піхов ножа, перебрав усю тягу жилки на ліве плече й, відхилившись назад, перерізав снасть на закрайку борту. Потім так само перерізав ще одну, найближчу до нього, і навпомацки позв’язував вільні кінці запасних мотків. Він вправно орудував однією рукою, притискаючи ногою жилку, щоб міцніше затягти вузли. Тепер у нього було шість запасних мотків жилки: по два від кожної перерізаної снасті й ще два від тієї, на яку спіймалася рибина, – і всі шість міцно зв’язані між собою.

“Коли розвидніє, – подумав старий, – треба якось добутися на корму до тієї – сорокасажневої снасті й також перерізати її, а тоді доточити запасні мотки. Щоправда, я втрачаю на цьому двісті сажнів добрячого каталонського шнура та ще гачки з повідцями. Одначе все це можна’ придбати знов. А от хто придбає мені таку рибину, якщо на гачок попадеться ще одна і обірве жилку? Хто знає, що то за рибина оце щойно клюнула. Може, марлін, а може, й меч-риба чи акула. Я навіть не від

Чув її, бо мусив якнайшвидше позбутися”.

Уголос він сказав;

– Ех, якби ж то зі мною був хлопець!

“Але хлопця немає, – подумав він. – Ти тут сам-один, отож темімі чи не темно, а рушай-но краще зараз же на корму, до тієї останньої снасті, відітни жилку й приточи ще два запасні мотки”.

Так він і вчинив. Робити все те потемки було важко, а одного рану рибина так рвонула жилку, що він повалився долілиць і поранив щоку під оком. По щоці потекла була кров, але швидко скипілася й присох ла, не дійшовши до підборіддя, а старий добувся назад і стомлено припав до носової обшивки. Потім поправив мішок, помалу пересуну” жилку з намуляного місця і, непорушно втримуючи її плечима, завмер, щоб відчути, як тягне рибина, а тоді спустив руку за борт і визначив, з якою швидкістю посувається човен.

“Цікаво, чого це вона так сахнулася, – подумав він. – Мабуть, повідець шарпнув її по спинному горбу. їй, звісно, не так муЛяє спину, як мені. Одначе не може ж вона без кінця тягти човен, хоч би яки була велика й дужа. Тепер я прибрав усе, що могло б мені завадити, і маю в запасі багато жилки, отже, кращого й бажати годі”.

– Рибино, – неголосно мовив він, – поки я живий, я тебе не покину.

“Та й вона мене, мабуть, не покине, – подумав старий, дожидаючи, поки розвидніє. О цій досвітній порі стало ще холодніше, і він притулився до дощок, щоб трохи зігрітись. – Усе, що здужає вона, здужаю і я”, – подумав він. Зайнялося на світ, і він побачив, як жилка, тягнучись від його плеча, скісно заходить у воду. Човен невпинно посувався вперед, і коли з-за обрію виткнувся краєчок сонця, його промені впали на праве плече старого..

– Простує на північ, – сказав старий і подумки додав: “А течією

Нас, певне, занесло далеко на схід. Добре було б, якби вона повернула

За водою. Це означало б, що її бере втома”.

Коли сонце підбилося трохи вище, старий зрозумів, що рибина анітрохи не стомилася. Був лише один добрий знак: нахил жилки показував, що тепер рибина пливе ближче до поверхні. А втім, це ще не доконче мало означати, що вона скоро вирине. Та могла й виринути.,’

– О боже, зроби так, щоб вона виринула, – промовив старий. -“|

Я маю досить жилки, щоб укоськати її.

“А може, якщо я здужаю трохи потягти на себе, їй стане боляче і вона вирине, – подумав він. – Тепер видно, то нехай собі вистрибує. Набере повітря в спинні міхурі, і тоді вже глибоко не пірне”.

Він спробував посилити натяг, але відколи рибина ковтнула гачок, жилка й так була напружена до краю, і коли старий відхилився назад, щоб потягти її на себе, то відчув, як вона врізається в плечі, й зрозумів, що це марна праця. “А смикати нізащо не можна, – подумав він. – За кожним разом гачок розширюватиме рану, і коли вона таки вистрибне, то може взагалі зірватися. Ну, та хоч як воно є, а тепер, коли зійшло сонце, я почуваю себе куди краще, до того ж хоч сьогодні мені не треба на нього дивитися”.

На жилку поначіплялися жовті водорості, але старий знав, що вони трохи гальмують човен, і тільки радів з цього.. То була та сама гольф-стрімська трава, що так гарно світилася поночі у воді.

Тієї миті рибина зненацька так рвонула жилку, що старий повалися на ніс човна й напевне випав би за борт, якби не вперся в дошки ІІ не попустив снасті.