Старицький “Облога Буші” (Скорочено) – Частина ІІ
Ніч. Тихо й похмуро в Орисиній світлиці, що в закутній башті. Висока цівчата середина, обмежована товстелезними мурами; ділиться стінами нахрест; в одному з сегментів умістилась кімната, чудної форми, з високою стелею, яка закінчалась склепінням. (…)
На ліжку, до подушки припавши лицем, Катря лежить непорушно; тільки часами ледве примітно здригаються плечі у неї. (…)
– Годі, Катре! – промовила вона строго. – Не плакати тепер, не в
Сльозах губить силу, а набиратись треба її для останньої боротьби.
Катря ще більш заридала
– Гріх! От перед цією Святою Матір’ю гріх! – показала на образ Орися. – Вона віддала ради нас свого сина на муки, на смерть, а будемо побиватись, що доведеться за віру святу й за вітчизну вмерти.
– Не те, не те!.. – відповіла риданнями Катря, підвівши голівку і спершись нею на руку. Кучеряве пасмо русявого шовку з-під очіпку впало на її заплакані очі і надало молодесенькому обличчю вираз дитячий – нестотно ображене дівчинятко заплакало, почувши ласку уперше. – Не те! А дай мені виплакатись! Дай мені в останній раз тут.,
– Сором зі своїм горем тепер панькатись! – ласкавішим уже голосом корила Орися, присівши до Катрі і гладячи її шовкове волосся.
– Коли б воно на тебе лишень упало саму, то тоді б могла… а воно ж на
Всіх нас злягло рівним тягарем і роздавить усіх нас разом, укупі…
– Не на всіх, не на всіх однаково! – гвалтовно скрикнула Катря і заломила в скрутоньці руки.
– Як неоднаково? – навіть схопилась Орися. – Та хіба у тих, що пішли туди на певний загин, не було ні радощів, ні втіх на землі, або що?
– Може, й були, та вони вже ними натішились, а я не нажилася ще на світі… – відмовила, рвучи слова, Катря.
– А я чи нажилася? – спитала нервово Орися. – Туди… на муки… на страту… мій батько пішов… єдине моє Кохання, єдина відрадість… єдина моя слава і втіха; але глянь – я не плачу і не збентежу його останньої хвилини сльозою.
– Ох, правда, – мовила Катря, гамуючи сльози. – І ти не нажилася, але ти й не жила зовсім! Ти не зазнала іще того щастя, яке охоплює райською жагою і розум, і волю, і серце, і всю людину цілком приковує до втіхи земної… ти ще не кохала.
– Почім ти знаєш? – відказала упавшим голосом Орися і провела рукою по білому чолі, немов бажаючи змести з його уїдливу боліч. – А може, кохання моє ще страшнішою п’явкою вп’ялось мені в серце!
– Твоє кохання! – нестямилась Катря, підвівши голівку і затаївши враз сльози: дитяча цікавість перемогла її страждання. – Ти, моя перша подруга, посестриця, і ніколи мені про те не промовила й слова.
– Суть такі рани, які жадалось би і від себе самої сховати, а не то що від миру, – важко зітхнула Орися, відвернувши від Катрі свій зрушений вид.
– Орисю! Ріднесенька! Зіронько моя! – обнімала Катря свою кохану посестрицю, переставши плакати і ласкаючи свою товаришку по горю. – Скажи мені хто? Поділись горем – легше буде… Коли виплачешся і розважиш тугу – завжди на душі легшає…
– Ти пам’ятаєш того козака… Антона Корецького… що до нас приїздив у Бар?
– А, пам’ятаю, пам’ятаю… Такий гарний, хороший, з русявими кучерями, синіми очима і білим панським лицем?
– Так, так!
– Як не пам’ятати! Пам’ятаю і за сто сажнів пізнаю! Я в його, коли
Узнатись тобі, – усміхалась уже Катря, щаслива тим, що таїну вивідає – мало-мало не закохалась… Не здолала чисто й глянути на ті закручені вусики… Тільки тривай… – зупинилась вона, міркуючи… – адже ж то брат твій? Він тебе називав сестрою? – Ні, він не брат: він по крові мені був зовсім чужий, а по серцю… ех! – Орися нетерпляче махнула рукою. – До чого ці спогадки тепер? Навіщо намучене серце вражати?
– Квіточко моя, сонечко ясне! – благала Катря. – Скажи… повідай, хоч кришечку… хоч капелиночку!
– Ах, яка-бо ти! Нестотно мале дитинятко, – годилась через силу Орися. – Довго розказувати, а ще довше переживати ті муки. Бачиш, я з тобою спізналася в Барі, а ми перше сиділи далеко на хуторі, – я там росла ще дитинкою… І так було славно, ох, як славно! Батько приїздив часто… мати жила… кохала, ласкала мене… Я її ледве згадаю… Потім наш хутір спалили… матір теж… Як приїхав на пожарище батько, позеленів, заскреготав зубами і знову кудись-то майнув. А за тиждень вернувся і привіз хлопчика на кульбаці1, літ дев’яти. “Знайшов, – каже, – сироту безпритомного на шляху, так треба нам його приховати, за сина прийняти!” – Орися змовкла, пригнічена вагою спогадів давніх.
– Ну, ну! Що ж далі? – допитувалась – зацікавлена Катря.
– Що ж? Звичайно… став він у нас мешкати… в другім хуторі, – ми переїхали далі від Бугу; росли ми вкупі, як брат з сестрою, вкупі бігали, пустували, тулялись… ну, призвичаїлись, поріднилися… ех, та що й згадувати! .
– Ні, ні! Докажи-бо, хоч капельку!
– Ну, виросли ми; а він стрункий такий став, та моторний, та дужий!.. Співав гарно… Батько, почав його вчити герцям лицарським, брав і на Запорожжя з собою в науку… Потім він приїздив до нас такий радісний та щасливий…. і до Бара ото… а вже я його так ждала й виглядала, як Божого світу… Ну, ми й покохались.
– Так де ж він, твій Антось?
– Не питай! Як він присягався, Боже! А батько раз сам вернувся Додому й сказав, щоб я отого перевертня, зрадника із голови викинула! Для чого? Батько промовчав, але я знаю, що він дарма не скаже… Кульбака – заст. сідло.
– І ти викинула? Забула його?
– Не руш! Годі! – сказала рішуче Орися, зсупивши брови від вразької, наболілої муки, і Катря припала до її колін і притихла, почувши незміряне горе. (…)
(2 votes, average: 4.50 out of 5)