Співзвучність поезії І. Я. Франка з народнопісенною творчістю
О. Франко як митець в першу чергу – поет. Смів поезії Іван Франко найяскравіше самовиразився як художник, як мислитель, як людська особистість незвичайної емоційності, якій властиві повна гама почуттів: і надія, і зневіра, і любов, і ненависть. Для його поезії притаманні сміливість думки, культура мислення чистота почуттів, високі естетичні ідеали. Одна із пристрастей Франка – збирання усної народної творчості: прислів’їв, приповідок, легенд, пісень, які він записував від ремісників Дрогобича, селян Нагуєвичів, куди приїжджав на канікули,
Форми веснянок – це чудесний сплав фольклору і неповторного поетичного обдарування.
Наскрізний образ циклу – алегоричний образ чарівниці – вени, що від неї тануть сніги, вона приносить з собою бурхливі вітри, надає життя всьому живому, вселяє в людей бажання жити і боротись за весняне, краще
Лиш боротись – значить жить. Франко перший вносить у веснянки соціальний зміст, передові суспільні ідеї. Провідну суть більшості веснянок становить контраст багатства і краси природи та нестерпного життя більшості народу. Пісенним ліризмом сповнені рядки: Веснянії пісні, Веснянії сни, Чом так безутішні, Безвідрадні ви? Де знайти душевний спокій? Поет звертається за допомогою до матері-землі, рідної неньки всіх людей, і тоді з-під його пера лягають на папір мужні, всепо-коряючі рядки:
Земле моя, всеплодющая мати, Сили, що в твоїй живе глибині, Краплю, щоб вбою сильніше стояти, Дай і мені!
У матері-землі ті вірний син просить великої теплоти, що очищає почуття і викликає до людей “безграничную, чисту” любов. Йому потрібна і невичерпна пристрасть борця, сила рук і ясність думки. Поет клянеться твердо стояти на захисті трудящих і все життя “правді служити, неправду палити… кута ламати… в серце кривди влучать”. За емоціональністю та художніми засобами вірш “Земля моя, всеплодющая мати…” – це діамант першої величини, що сяє в центрі поетичної корони Франка. Митець співає “осанна” рідній землі й творцеві всього на землі – безнастанній творчій праці людини.
З фольклору Іван Франко обирає образ темної Хмари, якому він надає позитивного значення – темна хмара бажана, її не бояться, а з нетерпінням чекають, вона творить добро. Поезія “Гримить” звучить як оптимістична симфонія: Мільйони чекають щасливої зміни, Ті хмари – плідної будущини тіні, Що людськість, мов красна весна, обновить… Гримить! Фольклорну основу має і малюнок весни у вірші “Гріє сонечко”. Початок поезії – це світлий пейзаж чарівної української природи. У ньому й зігріваюче тіло проміння ласкавого сонечка і мила слухові поета неповторна симфонія українського поля з солістами – жайворонятами, і кришталева синь безкраїх небес. Підіймаються із землі і все росте, росте могутня постать орача – сіяча, справжнього хазяїна землі, якого автор закликає встати і сіяти “в щасливий час золоте зерно”. А щирая мати-земля віддячить орачеві “з трепетом любові”. Для змалювання її образу автор підбирає найпоетичніші епітети, характерні для народної поезії. її любов до сина-орача трепетна, вона напоїть його, кров’ю теплою, виростить бережливо, бо це мати щирая. Цей образ відповідав І ідейно-естетичному задумові поета, до якого звертався автор, хлібороб для? Франка – зразок щирості і благородства.
Тихенько зорі моргають іскристі… Зірниці промінь, мов дитя, хлюпочесь В хрустальних водах: голії безлисті Нависли люди – їм заснути хочесь.
Дуже близька за звучанням і настроями попередній “осінній” думі напрочуд
Поетична “нічна” дума “місяцю, князю”:
Місяць, князю, Ти, чарівниченьку! Смуток на твойому Ясному ліченьку.
Ця невимовна краса створена Франком знову ж з думою про людину. Ліричному героєві, що вдивляється в таємничий океан хвиль, хочеться в тих ніжних хвилях змити зі свого серця горе. Місяць засмучений тому, що йому тяжко дивитись.
В море бездонне, В людськості бідної Горе безсонне.
Присутній в поезіях Франка і характерний для народної пісні прийом психологічного паралелізму, що переносить якесь явище природи на життя людей. За цим принципом побудовані народні пісні: “Ой у лузі та ще й при березі”, “Стоїть явір над водою”. Вірш “Червона калина, чого в лузі гнешся” витримано в такому ж стилі.
Центральний образ поезії – червона калина – символ краси і благородства, всього світлого і сонячного, життєлюбства і самопожертви:
Не жаль мені цвіту, не страшно і грому, Нестрашно і грому. І світло люблю я, купаюся в ньому, Купаюся в ньому.
Але через життєві умови калина, така сонячна і смілива натура, символ моральної краси, гине. І винуватцем виступає дуб, який калину “отінив, як хмара”. На відміну від народних пісень, дуб – негативний образ, уособлення всього омертвляючого. І в цьому новаторство Франка, бо в народній пісні дуб у такому трактуванні не виступав. Хоча за драматизмом почуттів збірка “Зів’яле листя” близька до народної пісні: розлука ліричного героя з коханою вічна, сльози дрібні, серце коханої “колюче терня”. Використовуючи народнопісенні засоби і прийоми відтворення почуттів ліричного героя, Іван Франко, доводить, що українська народна пісня – то живий скарб, що йде від покоління до покоління, несучи радість і смуток, чаруючи людську душу, даючи їй силу і натхнення.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)