Собор – символ вічної слави й душі народу
Найвищими крапками на землі були колись стародавні храми. Із золотими куполами, з дірявими покрівлями, із прогнилими підмостками. Ті, що охороняються законом, а не людьми. І ті, що незримо жевріють у глибинах народної свідомості. Тому й зробив Олесь Гончар, здається, першу в радянській літературі спробу осмислення їх вічної німої музики й народної символіки. Але те, що нам нині необхідно відкривати, для наших далеких предків було абеткою. Там, де поселялися запорожці – відразу виростала церкву як голос їхнього духу:
Як покинули запорожці
Так напише Т. Г. Шевченко у своєму добутку. Що це – сентиментальна віра людей, які тільки й знають, що молитися? Або це Прапор, яким Козаки виражали своє людське й національне покликання? Ці розпачливі герої не боялися смерті й уважали за честь загинути в бої. Це була релігія вільних людей, які будували свій собор, як символ незламності, як заповіт нащадкам. А вони не мають права відректися від своєї вітчизни, забути власну історію. Створений ще в козацькі часи, цей архітектурний шедевр пам’ятає професора Яворницкого й отамана Махно,
И як кожний шукач – марить, любить, ненавидить, спотикається в заметах “безхазяйного” спадщини століть. Тому й він вистраждав для себе відкриття собору, і останнього запорізького представника Яворницкого, що “добував з небуття самий дух козацької республіки”. У глибині душі молодий студент догадується, що люди втратили самих себе в погоні за дешевими замінниками. Нині недолік великої мудрості, поваги й любові до людини, відповідальності за спадщину предків і долю нащадків відчувається як найбільша рана людства. Типовий представник цих націй – напівосвічений інтелігент Володька Лобода. Таємниця цього образа криється в тім, що письменник подивився на нього з народних позицій. Олесь Гончар відразу відкрив за службовим мундиром сховану фальш натури й подивився глибше. А ця людина добрий, надійний? Чи здатний він поступитися власними інтересами заради інших? Він цілком щиро дивується, навіщо Баглаю й Історія, і той собор? І взагалі: якщо має в що одягтися, що ж йому ще треба? Релігія Володьки – “правильно відреагувати на вказівку зверху”, а вона не має потреби у святинях. Вся енергія “отцепродавца” іде від метушливості пристосування, від догідливості, а не від внутрішньої духовної сили. Письменник відкрив людину-функцію на грані робота, вільного від людських цілей, позбавленого стійких критеріїв. Ця людина має страшну властивість знищувати цінності – одним доторканням, одним словом. У Лободи все розпадається, розкладається й гасне
Володька – це утвір тоталитарно-бюрократической системи, коли чиновництво тільки голосувало за єдність із трудовим народом. А насправді закриваючи українські школи, “виганяло” українську мову з театрів, кіно. Ішло шалене й нестримне настання бездуховності, браконьєрства, руйнування культурної спадщини. Але автор прагне нас переконати, що здорова сила молодості має потребу в історії так само, як у чистому повітрі й джерельній воді. І вона неминуче відшукає в заростях лободи добро, що веде людину до добрих основ, відновленню й відродженню
(2 votes, average: 2.50 out of 5)