СОБАЧІ ГЕРЦІ НА ДАСІ І ЇХ СУМНІ НАСЛІДКИ ВНИЗУ. А ТИ ПЛАТИ, АБУ-КАСИМЕ!
У Багдаді, славнім місті,
Є вулиць не сто, не двісті,
А круті всі та вузькі;
А при них доми маленькі,
Наче при пеньку підпенькі,
А дахи на всіх плоскі.
Наче скрині ті біленькі,
Двері, вікна все маленькі,
Тягнуться доми ті вряд,
Всі до вулиці плечима,
Кождий зиркає очима
На подвіря та у сад.
Днем народ в домах дрімає,
Доки спека донімає,
Бо там спека, що аж страх;
Аж коли повечоріє,
З Тігру холодом повіє,
Люд гуляє – по дахах.
Там дахи те, що в нас сквери:
Супочивок і спацери,
І сусідський
Щоб свіженьким подихнути
І на город позирнути,
Всяк спішить на дах надвір.
Днем, коли пани дрімають,
По дахах лиш пси гуляють,
Як у нас по вулицях;
Там для них простору много,
Не значить се їм нічого
Скочити з даху на дах.
Там-то скоки, там-то псоти
Виправляють пси і коти.
Перегони та борні,
Гавкають, немов на ловах,
Мявкають на всяких мовах,
То гризуться, мов дурні.
Гарна річ є жарт дитинний,
Та не кождий жарт – невинний,
Не однако кождий варт:
Хлоп жартує – зарегочеш,
Пан жартує – плакать хочеш,-
Та найгірший песій
Здибали ось пси-багдадці
Абу-Касимові капці,
Що там сохли на дасі:
Всі над ними поставали,
Головами знай кивали,
Мов над карпом у вівсі.
Поставали та й не знають,
Що з тим звіром діять мають,
Далі гаркли: дзяв, дзяв, дзяв!
Звір сидить, немов колода.
Пси міркують: ось пригода!
Вже один за вухо взяв.
Гаркнув, тягне – годі рушить!
Ба, вже другий зуби сушить,
Капця торгає за ніс.
Тут і інші скоком, скоком,
Хто встиг просто, а хто боком –
Гей до капців, щоб їм біс!
Гавкають на всякі гласи,
Рвуть за вуха, за обцаси,
Відривають прищіпки,
Торгають, куди попало,
Та всього ще їм замало,-
Розігрались залюбки.
Два, три разом їх чіпають,
Капці вгору піднімають,
Тягнуть, котять, волочуть:
Сей упаде, той прискоче,
Сей гаркоче, той дзявкоче,-
Затягли їх в самий кут.
Та хоч тут їх дотащили,
То в спокою не лишили,-
Міри песій жарт не зна!
Далі рвали і гарчали,
Піднімали і тручали,
Наче пер їх сатана.
Раптом зойкнув псисько з жаху,
Як тяжезні капці з маху
Гримнули з ним враз униз.
Інші пси, мов змиті, стали,
Вниз хвости всі поспускали,
Потім мовчки розійшлись.
Так злочинець, зло зробивши,
Утікає, хвіст стуливши,
Геть у гори та ліси.
Слухайте ж, яку провину
В нещасливую годину
З капцями зробили пси!
Попри Касимів домище,
Тиснучись к стіні чимближче,
Щоб не впасти де під віз,
Власне сею годиною
Йшла бабуся з дитиною,-
Видно біс її надніс.
Стала баба просто рога,
Задивилася, небога,
Як зчепились два вози:
Коні шарпають та рвуться,
Візники трохи не бються,
А пани кричать: “Вези!”
Стала баба, всміхається,
Щось їм радить збирається,
А дитя держить в руках.
Втім гар-гар, гур-гур почулось,
Щось страшне таке метнулось,
Мов увесь звалився дах.
Зглянутись не встигла баба,-
Вже кігтяста песя лапа
Шкряб її через лице!
Передерла, мов драбину,-
Баба кинула дитину
Та й кричить: “Ой, що ж отеє?”
На дитину ж ту нещасну
Впали капці рівночасно,
Мов із неба лютий грім:
По головці як дістало,
То лиш дрібку запищало,
Та й уже було по нім.
Тут вже гвалт і крик зробився!
Перед домом люд стовпився,
Всі кричать, мов на живіт.
Баба кров з лиця втирає,
Мов безумна, знай питає:
“Що се, чи валиться світ?”
Та дитя як мертве вздріла,
То страшенно заревіла:
“Ой ягідочко моя!
Моя внучечко єдина!
Що ж без тебе, сиротина,
Та почну на світі я?”
Люди слухають, зітхають.
“Що тут сталося? – питають.-
Хто се, як дитину вбив?”
Та як капці угледіли,
В один голос заревіли:
“Ось він! Огь хто це зробив!
Га, се ж Касимові капці
Вбили внучечку тій бабці,
Ще й самій роздерли твар!
Абу-Касим! Гей, ти чуєш?
Капців своїх так пильнуєш
Де він, клятий той скупар?”
Абу-Касим наш нужденний,
Вчувши галас той страшенний,
Весь поблід і помертвів,
Весь затрясся, мов трепета,
Бо вже чує, що в тенета
Біс його зловити вспів.
Вийшов, мов на суд злочинець.
Гнеть якийсь там челядинець,
Здоровенний, аж горить,
Хап його за руку живо:
“Ось де, пане, ось те пиво,
Що ви вспіли наварить!”
І притяг його до баби,
Абу-Касимові лаби
Її кровю обмазав.
“Бачте! Бачте кров невинну!”
Почім вбитую дитину
В руки Касиму поклав.
“Нате, пане, понесіте!
Або хоч собі зваріте!
Саме добре у окріп!
Певно, сього ви бажали,
Як ті капці заставляли,
Мов на вовка в лісі сліп”.
“Ганьба! Ганьба! – крикнув разом
Тлум весь.- Ганьба, Абу-Касим,
Що забулись ви аж так:
Баб та діти розбивати?
Бо нащо ж би пакувати
В капці стільки каміняк?”
“Людоїде з серцем драба! –
Скрикнула кровава баба.-
Ти не думай се собі,
Що свою тяженьку рану,
Свою внучечку кохану
Подарую я тобі.
Люди добрі! Присвідчіте!
І зо мною враз ведіте
До судді його як стій!
Всяк щоб знав його провину,
Най він сам несе дитину,
Капці ж двом тра взять на кій!”
Абу-Касим, як заклятий,
Слова ще не вспів сказати,
Спамятатися не міг,
Як усе те, мов невольна
Візія якась пекельна,
Так його і збило з ніг.
Весь він кровю обагрений,
Мов розбійник навіжений,
А мертве дитя в руці,
А при нім кровава баба,
Перед ним два кріпких драба
Носять капці на дрюці.
А довкола тлум-громада!
Отака чудна парада
Вулицями потяглась.
Крики знай гудуть завзяті;
При судейській ось палаті
Вся ота юрба зляглась.
Пан суддя вже жде на ганку.
“Абу-Касим! А, коханку!
Ми знайомі вже, мабуть.
Ну-ко, що ти вдрав нового,
Що людей привів так много?
Що се так вони ревуть?”
Довгу хвилю се тривало,
Напотів суддя немало,
Поки розпитав як слід,
Хто й яку зробив провину,
Хто і як убив дитину
І роздряпав бабі вид.
Та судді хоч ясно стало,
Що було в тім ділі мало
Абу-Касима вини,
Та вже мав на нього пік він
І для того так орік він:
“Поєлику капцани,
Що зробили всю ту страшність,
Абу-Касимова власність,
І її повинен він
Пильнувати, зберігати,-
То й одвіт повинен дати
За дитини сеї скін.
Поєлику ж ся дитина –
Баби внучечка єдина,
Вся надія її дому,
То, крім кари за убійство,
Має Касим се злодійство
Відплатити по закону.
Мусить з нею подружитись,
На нове дитя розжитись,
Щоб її не вигас рід.
А за кару пястрів двісті,
Других двісті тій невісті
За каліцтво дати слід”.
Так премудро розсудивши,
Двісті пястрів получивши,
Пан суддя потяг домів,-
Касим же, мов громом вбитий,
Став, не знає, що робити,-
Остовпів і занімів.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)