Смішне починається у цьому оповіданні так: влітку, у велику спеку, поліцейський наглядач Очумєлов крокує містом, базаром, у шинелі, за ним – городовий з решетом конфіскованого агрусу. Пожвавлення настає з появою ще однієї діючої особи – з’являється майстер Хрюкін у ситцевій накрохмаленій сорочці і розстебнутій жилетці. Так одяг відразу “говорить” про своїх господарів: шинель одягнуто в спеку, дешева сорочка з ситцю, але накрохмалена, щоб^ “показати” себе.
Його кусає собака, і Хрюкін радіє можливості отримати з невідомого
власника компенсацію. Особливий гумористичний ефект створює протиріччя: то Хрюкін стверджує, що “нині всі рівні”, то зразу, не переводячи подиху, з погрозою повідомляє: “У мене у самого брат у жандармах”. Те, що відбувається на площі, є випробуванням для Очумєло-ва: треба прийняти рішення щодо собаки, який покусав Хрюкіна. І все залежить від того, чий це собака. Від цього змінюється його розмова і навіть самопочуття: йому то холодно, то жарко, то він одягає, то скидає свою шинель, Очумєлов постає перед нами як якийсь монумент, а його шинель – як мантія у царя, яку придворні то знімають, то надягають.
То він грізно кричить на собачку, яка викликає у нас жаль. Але ситуація змінюється, коли стає відомо, що хазяїн собачки – генерал. Дізнавшись про це, Очумєлов на очах усіх присутніх наче стає нижчим, а обличчя його.”заливається посмішкою ніжності”. Нам і смішно, і страшно – бо Очумєлов відчуває себе переможцем, йому вдалося викрутитися. Та й натовп сміється з Хрюкіна, а не з нього, хамелеона. Це символ цілої епохи, позначеної рисами зрадництва, брехні, двоєдушності. І хамелеонами у цьому оповіданні виявляються всі персонажі.
