“Слово про похід Ігорів”. Символічно-міфологічні образи та їхнє значення. Фольклорні мотиви. Роль пейзажу в розгортанні сюжету
УРОК 18
Тема. “Слово про похід Ігорів”. Символічно-міфологічні образи та їхнє значення. Фольклорні мотиви. Роль пейзажу в розгортанні сюжету. КР № 2 (за розділом “З давньої української літератури”).
Мета: ознайомити учнів із символічно-міфологічними образами, фольклорними мотивами, вказати на роль пейзажу в розгортанні сюжету; розвивати навички характеристики образів, вміння висловлювати власні міркування; виховувати розуміння “золотої середини” у вчинках людини; перевірити вивчене з розділу “З давньої української
Обладнання: тексти “Слова про похід Ігорів”, ілюстрації до нього, схеми, таблиці тощо.
Хід уроку
І. Організація навчальної діяльності.
1. Вступне слово вчителя.
– “Слово про похід Ігорів” – це справді безсмертний твір давньої української літератури. У ньому невідомий автор висвітлив найболючіші проблеми свого часу: захист батьківщини, забезпечення миру, переборення міжусобиць, збереження єдності держави. У “Слові…” сполучаються образи, поетичні вислови, художні засоби, характерні для книжної літератури та уснопоетичних творів. Художня своєрідність
– Символічно-міфологічні образи “Слова про похід Ігорів”;
– Фольклорні мотиви “Слова…”;
– Роль пейзажу в розгортанні сюжету “Слова про похід Ігорів”.
2. Презентація учнівських проектів.
(Матеріал для вчителя.
– “Серед символічно-міфологічних образів “Слова…” зустрічаємо такі: Дива-обида, птиця Див, язичницькі боги Даждьбог, Велес, Хорос та найцікавіші і найменш відомі – Карна і Жля. Деякі вчені в Карна і Жля вбачають конкретних історичних осіб – половецьких ханів (половецьких проводирів, половецьких полководців, половецьких воєвод), а дехто – навіть Кончака (Карна) і Гзака (Жля).
Інші вчені в осмисленні слів “Карна” і “Жля” розглядають ці назви як міфологічні. П. П. В’яземський “Карна и Жля” читає як “Карнай жля”, де Карнай – міфічний охоронець Кавказьких воріт (жля – “жалячи”), С. О. Гедеонов припускає, що Карна і Жля – злі духи давньослов’янської міфології. На думку Д. І. Прозоровського, Карна і Жля – вісники бід, міфічне уявлення нещасть (“за ним крикнули Карна і Жля і понеслися по Руській землі”). Є. В. Барсов вважає, що карна (виправляє на Кар(и)-на – з и у формі двох похилих надрядкових рисочок) і Жля (виправляє на Ж(ь)ля) пов’язані з похоронним язичницьким ритуалом: Карина – плачниця мертвих, а Жьля – жалібниця, вісниця мертвих; вони виступають тут як супутниці Діви-обиди (“Скрикнула Карина, і Жьля поскакала по Руській землі”). Д. С. Лихачов зазначає (в пояснювальному перекладі), що Карна і Жля – погребальні боги (“За ним крикнули Карна і Желя, поскакали по Руській землі”).
Представники символічного напрямку у висвітленні слів “Карна” і “Жля” трактують їх як певні символи, уособлення моральних понять. О. Ф. Вельтман першим розглядає карна і жля як загальні імена, зближує їх із старими словами “карья” (плач, голосіння за померлим) і “желя” (жаль) – “плач, скорбота, жаль”, при цьому виправляє в тексті “поскочи” на “поскоми” “застогнала” (“Заголосили поминки за ним, і скорбота застогнала по Руській землі”). Згодом дослідники, представники символічного напрямку, в поясненні слів “карна і жля” продовжували “жля” ототожнювати з “друс”. Желя “скорбота, печаль, плач”, а “карна” виводити від давньоруського дієслова “карити”, “оплакувати померлих”.
Автори “Етимологічного словника слов’янських мов” вважають, що Карьна – слово праслов’янського походження (псл. *каrьпа утворено за допомогою суфікса – ьпа від дієслова *kariti). Карьна (букв, “та, що оплакує мертвих”) – це, безперечно, плачниця, але плачниця не за окремим загиблим воїном, а за всім загиблим Ігоревим військом.
На наш погляд, жьля – це плач (так вважає P. O. Якобсон), бо якщо Плачниця заголосила, то по Руській землі мав би понестися саме плач.
За хоробрим Ігоревим військом заголосила Плачниця. Ту немає персоніфікації: заголосила плачниця, якій і належить голосити, оплакувати мертвих. Плачниця – узагальнений образ всіх плачниць Руської землі. Інша справа – жьля, тобто плач, який понісся по Руській землі. Тут явна персоніфікація.
Характерно, що смисл цих образів (Карьна і Жьля) розкривається трохи нижче в самому тексті “Слова…”: “За нимь кликну Карна и Жля поскочи по Руской земли” – “Жены рускія въсплакашась”. Паралелізм образного і прямого вживання слів автор “Слова…” використовує досить часто.
Загадкова істота Див згадується у “Слові…” двічі. Загальноприйнятого тлумачення цього слова утворі немає. Перші видавці бачили в Диві сову, яка вважалася у народі віщим птахом, деякі – лелеку або журавля (“зивь”). М. Костомаров у книзі “Слов’янська міфологія” ототожнював Див з яичницьким Чорнобогом, а А. Знойко, – навпаки, з Білобогом. Є думка, що Див – це половецький дозорець, стражник, один із тих, які сиділи в степах на одиноких дубах, а у випадку вторгнення ворога сходили на землю і поспішали повідомити про небезпеку.
В. Капніст вважав, що Див – це не жива істота, а маяк, який виставляли на насипних горбах у вигляді птаха, найчастіше сови з брязкальцями, за допомогою яких можна було передавати на велику відстань звістку про тривогу.
Та більшість учених вважають Див уособленням зла (горя, гордині славолюбства).
На основі вислову “въстала обида… вступила дівою” багато дослідників говорять про образ Діви-обиди в “Слові про похід Ігорів”. На думку Щепкіної, Діва-обида – це “діва-Біда – уособлення всякого нещастя: поразки, уособиць, мору… Це всенародне лихо, яке невідворотною хвилею накотилося на всю країну”.
У “Слові про похід Ігорів” чотири рази вжито прикметник “трояній”, який утворений, як вважається, від власного імені Троян. Перші видавці “Слова…” відмовилися коментувати ім’я Троян, вказавши: “Кто сей Троян, догадаться ни по чему не возможно”. Каразін у 1816 р. припустив, що під Трояном у “Слові…” слід розуміти римського імператора Трояна, а Костомаров висунув гіпотезу, відповідно до якої Трояни – це три полянських князі, засновники Києва – Кий, Щек і Хорив (“земля Трояна”, на думку Єрьоміна, – це Руська земля, “віковий набуток князів руських”).
Даждьбог і Хоре у “Слові про похід Ігорів” – це язичницькі боги, які уособлюють сонце. Але якщо Хорс, подібно до Геліоса, асоціювався із сонцем як із денним світилом (вночі Хорс рухався під землею), то Даждьбог вважався богом сезонного сонячного тепла, часу дозрівання урожаю і символізував ту життєдайну силу, яку мало сонце, знаходячись в апогеї.
З приводу того, хто названий у “Слові…” “Даждьбожим онуком”, існує кілька точок зору. Найбільш вдалою гіпотезою є, очевидно, та, відповідно до якої “Даждьбожим онуком”, тобто потомком сонячного бога, названий в поемі княжий рід Рюриковичів, руських князів.
У “Слові про похід Ігорів” вжито також прикметник від імені слов’янського бога Велеса: “Чи ли въспЂти было, вЂщей Бояне, Велесовь внуче…”.
Відомо, що Велес – це насамперед бог-захисник тварин, грошей, багатства, врожаю. Та у “Слові…” Велес виступає і покровителем співаків, джерелом натхнення, як і Аполлон чи скандинавський Одін” (За матеріалами інтернет-видань).
“Своєю художньою силою і виразністю “Слово о полку Ігоревім” завдячує саме зв’язку з усною народною творчістю.
Про близькість автора “Слова…” до народних мас свідчить велика спорідненість поеми із зразками усної народної творчості – піснями українськими і російськими. У зв’язку з цим перед дослідниками “Слова…” поставало питання: прозою чи віршами написане “Слово о полку Ігоревім”? Були намагання зблизити ритміку “Слова…” з ритмікою українських дум, російських билин, південнослов’янських народних пісень тощо.
Питання це не розв’язане остаточно і до наших днів. З різних відповідей на нього, мабуть, найпереконливішою є та, що в “Слові о полку Ігоревім” частини віршовані чергуються з частинами прозаїчними, і що все воно йде то як оповідь, то як пісня.
Починається “Слово…” прозою: “Не лЂno ли ны бяшет, братие”. Непомітно ця проза переходить у вірші, коли автор говорить про Боянпа, що він, бажаючи кому пісню творити,
РастЂкашется мыслию по древу,
Сърым вълком по земли,
Шизым орлом под облакы.
А далі вже безсумнівні вірші:
Трубы трубят в НовЂградЂ,
Стоят стязи в Путивлі,
Игорь ждет мила брата Всеволода.
Важливіше, мабуть, те, що “Слово…” споріднюється з народною творчістю усім своїм поетичним стилем. Постійні епітети “Слова…” добре відомі з усної творчості: сірий вовк, сизий орел, чисте поле, чорна хмара, синє море, красні дівчата тощо. Звичайними у фольклорі с також численні порівняння, часом стверджувальні, часом заперечні: “Кричать вози опівночі, мов сполохані лебеді”; “Не буря соколів занесла через поля широкі – галки зграями линуть до Дону великого”; “То не сороки заскреготали – по сліду Ігоревому їде Гзак з Кончаком”.
Часом порівняння розгортаються у велику картину, як, наприклад, порівняння кривавого бою з посівом, з весільним бенкетом, з молотьбою: “Чорна земля під копитами кістьми була засіяна, а кров’ю полита: тугою зійшов на Руській землі”.
В українській народній пісні зустрічаємо, наприклад, таке зображення бою:
Чорна земля заорана
І кулями засіяна,
Білим тілом зволочена
І кровію сполошена.
Знає українська пісня і порівняння бою з бенкетом. В українській думі Богдан Хмельницький наказує козакам:
“…Добре дбайте, барзо гадайте,
Із ляхами пиво варити зачинайте:
Лядський солод – козацька вода,
Лядські дрова – козацькі труда”.
Ой з того пива
Зробили козаки з ляхами превелике диво.
Подібним до цього в “Слові…” таке місце: “Тут кривавого вина не вистачило; тут бенкет закінчили хоробрі русичі: сватів напоїли і самі полягли за землю Руську”.
В інших піснях наближення ворожого війська порівнюється з грозою:
Із-за гори хмара виступає, виходжає,
До Чигирина громом вигрімляє
На українську землю блискавкою блискає.
Так оповідає про це і “Слово…”: “Чорні тучі з моря ідуть, хочуть прикрити чотири сонця, а в них трепечуть сині блискавки. Бути грому великому! Іти дощу стрілами з Дону великого!”
Зближає “Слово” з народною піснею вживання тавтологічних висловів: “сурми сурмлять”, “мости мостити”, “ні мислю помислити, ні думою подумати”. Повторюються не тільки схожі слова, а й цілі вирази ці повторення мають характер приспіву: “О Руська земле, уже ти за горою!”, “А Ігоревого хороброго полку не воскресити”. Або в плачі Яро славни: “Ярославна рано плаче в Путивлі на заборолі, примовляючи”.
Порівняння жінки, охопленої тугою, з зозулею, що є в образі Ярославни, яка зозулею незнаною (“зегзицею незнаємою”) ранком кує (“рано кычеть”) чи збирається летіти “зегзицею по Дунаю”, характерна не тільки для російської і української, а й для слов’янської народної поезії взагалі. Звернення Ярославни до сил природи дуже зближують її плач з народними ліричними піснями, в яких такі звертання знаходимо як поширений художній засіб.
Часто повторюючись для означення того самого явища, певний образ стає символом (знаком, що означає якусь думку або почуття). Так, зозуля – символ охопленої тугою жінки; ворон – символ горя, нещастя; сокіл – символ доброго молодця, витязя; сонце, місяць – символи князів руських. Одні і ті ж символічні образи, взяті із світу природи, ми знайдемо і в “Слові..” в народній поезії” (За О. Білецьким).
“Як у всякому талановитому творі, у “Слові…” повна гармонія глибокого змісту і довершеної художньої форми. Кожна фраза, виголошена автором, влучна, бо кожне слово вдало підібране, виважене, відточене. Наприклад, автор говорить, що солов’їний спів не припинився, а “заснув”, блискавиці не блищать, а “тремтять”, трава не полягла – вона “никне”, голоси дівочі не просто чути – вони “в’ються”, вози не скрипіть, а “кричать”, як сполохані лебеді.
“Слово…” побудоване на контрастах: поруч виступають війна і мир, перемога і поразка, мужність і ніжність тощо. Це стосується і мови: елементи книжні межують з народнопоетичними, які переважають. Від народної поезії йде порівняння битви з бенкетом, сівбою та і нивами, жінки у тузі – з чайкою. Описи втечі Ігоря з полону, допомога сил природи людині позначені впливом народної казки. З фолькльору автором “Слова…” запозичені й постійні епітети (чисте поле, гірші вовк, синє море, сизий орел, чорний ворон, швидкі коні, гострі мечі, вечірні зорі, красні дівчата), порівняння (“Кричать вози опівночі, мов сполохані лебеді”, “Не буря соколів занесла через поля широкі – галки зграями линуть до Дону великого”), тавтологічні вислови (“труби і рублять”, “мости мостити”, “думкою здумати”, “мислію помислити”, очима побачити”, “опутали в пута”). Діалог між Ігорем і Дінцем – зразок народноказкової символіки. Плач Ярославни “Жінки руські заплакали…” нагадує східнослов’янські народні пісні-голосіння. З фольклору запозичений автором “Слова…” стилістичний прийом гіперболізації: князь Всеволод – наче казковий богатир, Ярослав Осмомисл підпер і моїми полками Карпатські гори, а його дружина перемагає ворогів одним бойовим кличем. Святослав же вирвав хана Коб’яка з полків полонсцьких, як вихор. Близькими до фольклору в поемі є такі стилістичні фігури, як повтор, анафора. Наприклад, “ти пробив камінні гори крізь пімлю Половецьку. Ти гойдав на собі Святославові човни…”; “билися пень, билися другий…”.
Проте зв’язок “Слова…” з фольклором не вичерпується запозиченням певних стилістичних прийомів. Головне – близькість автора “Слова…” до народної моралі, психології, світогляду при зображенні подій та героїв. А от риторичні запитання (“А чи довго се, браття, і гарому помолодіти?”; “Що ж ви витворили моїй срібній сивині?”) й вигуки (“О Бояне, соловію часу давнього!”) – це вже традиція книжної літератури. Такі запитання і вигуки – часто і доречно вживаний прийом у “Слові…”. Цей твір, що логічно вписується в один ряд із “Піснею про Роланда”, засвідчує своєрідне переломлення в Україні-Русі ідей і форм бароко (За Б. Степанишиним).
“Слово о полку Ігоревім” споріднене з народною поезією і своїм і ставленням до природи. У книжній літературі того часу про природу говориться рідко.
Прекрасний і різноманітний світ природи із чернечого погляду не вартий уваги: він лише відхиляє людину від думок про майбутнє життя, яке ніби чекає її душі після смерті. Поезія трудового народу, життя якого тісно зв’язане з землею, навпаки, вся пройнята думкою про природу. Із світу природи черпає вона всі свої образи. Дуже багато місця відведено описам природи і в “Слові о полку Ігоревім”.
Можна сказати, що природа теж одна з найважливіших дійових осіб поеми. Коли Ігор виступає в похід, природа ніби весь час подає йому знаки застереження: затемнення сонця, “стогін ночі”, кривавий світанок тощо. Падають стяги Ігореві, розбите його військо – і от “никне трава од жалощів, а дерево з тугою до землі похилилося”. А коли Ігор тікає з полону, річка Донець допомагає йому, охороняє його від небезпеки. Повітрям південного степу, порізаного ріками й річками, віє в “Слові о полку Ігоревім”. До речі, скільки таких річок названо в поемі: тут і Дніпро з його притокою Сулою, і Дон з Дінцем, Каяла Стугна, Рось, Немига, Дунай, Двіна, Волга…
Автор ніби розгортає перед очима читача географічну карту, по якій можна прослідити і просування в степ Ігоревого війська, і шлях втечі Ігоря з полону половецького.
Нас дивує спостережливість автора і його глибоке знання природи Дослідники підрахували, що звірі і птахи згадуються в “Слові…” понад 80 разів. Ось дрібна деталь у картині Ігоревої втечі з полону: “Дятлове тектом путь к ріці кажут” (дятли стуком путь до ріки показують). Дятли повесні справді стукають міцними своїми дзьобами по сухому гіллю дерев. Цей звук чути іноді за кілька кілометрів. На певній відстані в степах не видно річки, бо вона тече в улоговині, не видно і дерев, що ростуть на її берегах. Проте чути стукіт дятлів. Саме по ньому Ігор, тікаючи, легко знаходить шлях до води і до заростей, де можна сховатися
Таких суто реалістичних деталей у згадуваннях “Слова…” про тваринний світ у поемі багато. З великою точністю автор зазначає своєрідний характер звуків різних птахів і тварин. Солов’їна пісня – “щекот” орли “клекотом зовуть”, сороки “тріскочуть”, лисиці “брешуть”, зегзи ця “кичеть”, дрібні степові звірки (бабаки та ховрашки) “свистять” і т. д. Таку ж точність зустрічаємо в українських народних думах та піснях, де сокіл “квилить-проквиляє”, ворони “крячуть” чи “грають”, крече і “куркує” і т. д. (За О. Білецьким).
3. Обговорення та оцінювання проектів.
4. Заключне слово вчителя.
– “Як геніальний витвір києво-руського письменства, – пише сучасний літературознавець Борис Яценко, – “Слово…” займає чільне місце у світовій літературі Середньовіччя…”. Як героїчний епос, “Слово…” стоїть поряд з такими пам’ятками, як індійський та іранський епоси, французька “Пісня про Роланда”, німецька “Пісня про Нібелунгів”, англійський епос “Беовульф”, іспанська “Пісня про мого Сіда”, ісландські саги та інші героїчні твори. Як і перелічені твори в історії духовного життя цих народів, “Слово…” є виявом могутнього творчого духу українського етносу, його самоствердження серед інших народів Землі, воно пройняте тривогою за долю Русі-України й сповнене високим патріотичним чуттям, а це, як відомо, притаманне творчості лише сформованих народів.
Щоб нав’язати Києву роль васала Московії, московські ідеологи вибирали зі “Слова про Ігорів похід” лише те, що можна було пристосувати до провідної, імперської ідеї Росії. У російській науці цей твір пропагується як “національний літературний шедевр”.
Важко повірити, зауважує Б. Степанишин, але про “Слово” вже опубліковано понад п’ять тисяч монографій і спеціальних розвідок у різних країнах світу – найбільше, звісно, в Україні. У них “Слово” аналізують авторитетні вчені (М. Максимович, О. Потебня, І. Франко, М. Грушевський, Л. Булаховський, JI. Махновець, О. Мишанич та інші) як цінне джерело з історії Київської Русі, нашої літературної мови, фольклору, міфології, історичної географії, навіть – давньої фауни й флори України.
II. Контрольна робота за розділом “З давньої української літератури”.
III. Підбиття підсумків.
IV. Домашнє завдання.
Пригадайте, що вам відомо про життя і творчість Тараса Шевченка.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)