СЛОВО ПРО ПОХІД ІГОРІВ, ІГОРЯ, СИНА СВЯТОСЛАВА, ВНУКА ОЛЕГА – ДАВНЯ УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

6-9 класи

ДАВНЯ УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

СЛОВО ПРО ПОХІД ІГОРІВ, ІГОРЯ, СИНА СВЯТОСЛАВА, ВНУКА ОЛЕГА

Ритмічний переклад

Чи не гоже було б нам, браття,

Почати старими словами ратних повістей

Про похід Ігорів,

Ігоря Святославича?

Початися ж тій пісні по билицях часу нашого,

А не за вимислом Бояна.

Боян-бо віщий,

Якщо кому хотів пісню творити,

То розтікався він мислю по древу,

Сірим вовком по землі,

Сизим орлом під хмарами.

Споминав він, кажуть, давніх часів усобиці –

Тоді напускав десять соколів

на стадо лебедів:

Котрого сокіл настигає,

Той спершу пісню співає

Старому Ярославу;

Хороброму Мстиславу,

Який зарізав Редедю перед полками касозькими;

Красному Романові Святославичу.

Боян же, браття,

Не десять соколів на стадо лебедів пускає,

А свої віщії персти 1 на живії струни накладає, –

І вони самі князям славу рокотали.

Почнем же, браття, повість оцю

Од старого Володимира до нинішнього Ігоря,

Який укріпив ум силою своєю

І вигострив серця свойого мужністю;

Сповнившись ратного духу,

Він навів свої хоробрі полки

На землю Половецькую

За

землю Руськую.

О, Бонне, соловію години давньої!

Аби ти оці полки ощебетав,

Скачучи, соловію, помислом по древу,

Літаючи умом під хмарами,

Звиваючи славу обаполи часу нашого,

Біжачи тропою Трояна через поля на гори!

Співати було б пісню Ігореві, того (Олега) внуку:

“Не буря соколів занесла через поля широкії –

Стадами галки біжать до Дону великого”.

А чи так заспівати було б, віщий Бонне, Велесів внуче:

“Коні іржуть за Сулою –

Дзвенить слава в Києві;

Труби трублять в Новгороді –

Стоять стяги в Путивлі”.

Ігор жде милого брата Всеволода.

І сказав йому буй-тур Всеволод:

“Один брат,

Один світ світлий – ти, Ігорю!

Оба ми є Святославичі!

Сідлай, брате, свої борзії коні,

А мої вже готові,

Осідлані під Курськом, попереду.

А мої ті куряни – воїни вправні:

Під трубами повиті,

Під шоломами злеліяні,

Кінцем списа згодовані,

Путі їм відомі,

Яруги їм знайомі,

Луки у них напружені,

Сайдаки 2 отворені,

Шаблі вигострені;

Самі скачуть, як ті сірі вовки в полі,

Шукаючи собі честі,

А князю – слави”.

Тоді Ігор глянув на світлеє сонце й побачив,

Що воно тьмою всіх його воїв прикрило.

І сказав Ігор до дружини своєї:

“Браття і дружино!

Лучче ж би потятим бути,

Аніж полоненим бути.

Тож всядьмо, браття, на свої борзії коні

Та на Дін синій поглянем”.

Спала князю на ум охота –

І жадоба спробувати Дону великого

Знамення йому заступила.

“Хочу-бо, – сказав, –

Списа приломити кінець

Поля Половецького;

З вами, русичі,

Хочу голову свою положити

Або напитися шоломом з Дону!”

Тоді вступив Ігор-князь в злоте стремено 3

І поїхав по чистому полю.

Сонце йому тьмою путь заступало;

Ніч, стогнучи йому грозою, птиць збудила;

Лютий свист зблизька встав;

Див кличе з верху дерева –

Велить прислухатись землі незнаємій:

Волзі, і Помор’ю, і Посуллю,

І Сурожу, і Корсуню,

І тобі, тмутороканський ідол!

І половці небитими дорогами

Побігли до Дону великого;

Кричать теліги опівночі, мов лебеді сполохані.

Ігор на Дін воїв веде!

Уже-бо біди його птахи ждуть по дуб’ю,

Вовки страх наводять по яругах,

Орли клекотом на кості звірів зовуть,

Лисиці брешуть на черленії 4 щити.

О, Руськая земле, уже за горами єси!

Довго ніч меркне.

Зоря-світ запалала.

Мла поля покрила.

Щебет солов’їв заснув,

Говір галок пробудився.

Русичі великії поля черленими

Щитами перегородили,

Шукаючи собі честі,

А князю – слави.

З зарання в п’ятницю

Вони потоптали поганії полки половецькії

І, сипнувшись стрілами по полю,

Помчали красних дівчат половецьких,

А з ними злото, і паволоки,

І дорогі оксамити.

Покривалами, і опанчами, і кожухами

Почали мости мостити

По болотах і багнистих місцях, –

І всякими узороччями половецькими.

Черлен стяг, біла хоругов 5,

Черлена чілка, сріберне ратище –

Хороброму Святославичу.

Дрімає в полі Олегове хоробреє гніздо.

Далеко залетіло!

Не було воно в обиду породжене

Ні соколу,

Ні кречету,

Ні тобі, чорний ворон,

Поганий половчине!

Гзак біжить сірим вовком,

Кончак йому вслід править до Дону великого.

Другого дня вельми рано

Кривавії зорі світ провіщають;

Чорнії тучі з моря ідуть,

Хотять прикрити чотири сонця,

А в них трепечуть блискавки синії.

Бути грому великому!

Іти дощу стрілами з Дону великого!

Отут списам поломитись,

Отут шаблям пощербитись

Об шоломи половецькії на ріці на Каялі,

Близ Дону великого!

О, Руськая земле, уже за горами єси!

Ось вітри, Стрибожі внуки,

Віють з моря стрілами на хоробрі полки Ігореві.

Земля гуде.

Ріки мутно течуть.

Порохи поля прикривають.

Стяги говорять:

Половці ідуть од Дону, і од моря,

І зо всіх сторін руські полки обступили.

Діти бісові кликом поля перегородили,

А хоробрі русичі перегородили черленими щитами.

Яр-туре Всеволоде!

Стоїш ти в обороні,

Прищеш ти на воїв стрілами,

Гримиш ти об шоломи мечами харалужними.

Куди тур поскакає, своїм злотим шоломом

Посвічуючи,

Там і лежать поганії голови половецькії.

Поскіпані шаблями гартованими шоломи оварськії

Тобою, яр-туре Всеволоде!

Що там рани, дороге браття, –

Забув він почесть і життя,

І города Чернігова отчий злотий стіл,

І жони своєї милої, красної Глібівни,

Звичаї і обичаї!

Були віки Трояна,

Минули літа Ярослава;

Були походи Олегові,

Олега Святославича.

Той-бо Олег мечем крамолу кував

І стріли по землі сіяв.

Вступає він в злоте стремено в городі

Тмуторокані, –

І той дзвін чув давній великий Ярославів син

Всеволод,

А Володимир кожен ранок уші закладав у Чернігові.

Бориса ж В’ячеславича

Хвальба на суд привела

І на Канині зелений постелила покров

За обиду Олегову,

Хороброго і молодого князя.

З тієї ж Канини Святополк повелів взяти отця свойого

Межи угорськими інохідцями

До святої Софії, до Києва.

Тоді, за Олега Гориславича,

Сіялося й виростало усобицями,

Гинуло добро Даждьбожого внука,

В княжих крамолах віки вкоротилися людям.

Тоді по Руській землі рідко ратаї 6 гейкали,

Та часто ворони каркали, трупи собі ділячи,

А галки свою річ говорили:

Хотять полетіти за поживою.

То було в ті битви і в ті походи,

А такої битви – не чувано!

З зарання до вечора,

З вечора до світу летять стріли гартовані,

Гримлять шаблі об шоломи,

Тріщать списи харалужнії 7

У полі незнаємім,

Серед землі Половецької.

Чорна земля під копитьми

Кістьми була засіяна,

А кров’ю полита:

Тугою зійшло це по Руській землі!

Що там шумить,

Що там дзвенить

Здалеку рано перед зорями?

Ігор полки завертає:

Жаль-бо йому милого брата Всеволода

Билися день,

Билися другий;

Третього дня під полудень

Упали стяги Ігореві.

Тут два брати розлучились на березі бистрої

Каяли;

Тут кривавого вина недостало;

Тут пир докончали хоробрі русичі:

Сватів попоїли

І самі полягли

За землю Руськую.

Никне трава жалощами,

А дерево з тугою к землі приклонилось.

Уже-бо, браття, невеселая година настала,

Уже пустиня силу прикрила.

Встала обида в силах Даждьбожого внука,

Вступила дівою на землю Трояна,

Заплескала лебединими крильми на синім морі край Дону;

Плещучи, прогнала щедрості часи.

Воювання князям із поганими пропало,

Сказав-бо брат брату:

“Се моє, і те – моє теж”.

І почали князі про малеє – “се великеє” мовити

І самі на себе крамолу кувати.

А погані з усіх сторін приходили з побідами

На землю Руськую.

О, далеко зайшов сокіл, птиць б’ючи, – к морю!

А Ігоря хороброго полку – не воскресити!

За ним кликнули Карна і Жля,

Поскакали по Руській землі,

Вогонь людям мечучи в полум’янім розі.

Жони руськії заплакали, мовлячи:

“Уже нам своїх милих лад

Ні мислю помислити,

Ні думою здумати,

Ні очима оглядіти,

А злота і срібла того не мало загубити”.

І застогнав же, браття, Київ тугою,

А Чернігів напастьми.

Тоска розлилася по Руській землі,

Печаль буйна тече серед землі Руської.

А князі самі на себе крамолу кували,

А поганії самі, з побідами набігаючи

На Руськую землю,

Хапали дань 8 – по бранці од двора.

Тії-бо два хоробрі Святославичі,

Ігор і Всеволод,

Уже лжу розбудили,

Котру ото приспав був отець їх,

Святослав грізний великий київський грозьбою;

Він прибив її своїми сильними полками

І харалужними мечами,

Наступив на землю Половецькую,

Притоптав горби і яруги,

Змутив ріки і озера,

Висушив потоки і болота.

А поганого Кобяка

Із лукомор’я,

Од залізних великих полків половецьких,

Як вихор, вихопив.

І упав той Кобяк

В граді Києві,

В гридниці Святослава.

Тут німці і венеційці,

Тут греки і морава

Співають славу Святославу,

Корять князя Ігоря,

Що потопив добро на дні Каяли,

Ріки половецької, – руського злота насипали.

Тут Ігор-князь висів із сідла злотого

Та в сідло невольниче.

Сумні ж в городах заборола,

А веселощі поникли.

А Святослав мутен сон бачив у Києві на горах.

“Сю ніч з вечора одягали мене, – сказав, –

Чорним покривалом на кроваті тисовій,

Черпали мені синє вино, з горем змішане,

Сипали мені з порожніх сайдаків

Пособників-поган

Великий жемчуг на лоно

І ніжили мене.

Уже дошки без князька в моїм теремі злотоверхім.

Всю ніч з вечора сірі ворони каркали під

Плісенським на оболоні,

Були в дебрі Кияні

І неслися до синього моря”.

Темно-бо було в третій день:

Два сонця затемнились,

Оба багрянії стовпи поласились

І з ними молоді два місяці,

Олег і Святослав,

Тьмою там заволоклися,

І в морі потонули,

І велику зухвалість подали ханові.

На ріці на Каялі тьма світ покрила;

По Руській землі простерлися половці,

Наче пардуже гніздо.

Уже упала хула на хвалу,

Уже вдарило. насилля на волю,

Уже кинувся див на землю.

І от готськії краснії діви

Заспівали на березі синього моря:

Дзвонять руським злотом,

Славлять часи Бусові,

Леліють мсту Шарукана.

А нам уже, дружино, жодних веселощів!”

Тоді великий Святослав ізронив злоте слово,

З сльозами змішане,

І прорік:

“О, мої синовці,

Ігорю і Всеволоде!

Рано єсте почали Половецькую землю мечами разити,

А собі слави шукати.

Та без честі одоліли,

Без честі-бо кров поганую ви пролляли.

Ваші хоробрі серця в жорстокім

Харалузі сковані,

А в смілості згартовані.

Що ж ви вчинили моїй сріберній сідині?

І уже не бачу влади сильного,

І багатого, і многоратного

Брата мойого Ярослава

З чернігівськими вельможами,

З воєводами, і з старшими,

І з боярами, і з топчаками,

І з силачами, і з смільцями.

Тії-бо без щитів

З ножами захалявними

Кликом полки побивають,

Дзвонячи в прадідівську славу.

Ви ж сказали: “Мужаймося самі –

Славу минулу самі візьмемо

І прийдешню ми самі поділимо!

А чи диво се, браття, старому помолодіти?

Коли сокіл пір’я міняє –

Високо птиць ганяє:

Не дасть гнізда свойого в обиду.

Та се зле: князі мені – не пособники,

Нінащо ся година обернулась.

Он в Римові кричать під шаблями половецькими,

А Володимир під ранами.

Туга і печаль сину Глібовому!”

Великий княже Всеволоде!

Не мислю б тобі прилетіти іздалека –

Отчий злотий стіл постерегти!

Ти-бо можеш Волгу веслами розкропити,

А Дін шоломами вилляти!

Коли б ти тут був –

То була б рабиня по ногаті,

А бранець – по різані.

Ти-бо можеш посуху живими самострілами

Стріляти –

Удалими синами Глібовими!

Ти, буй Рюриче, і Давиде!

Чи не ваші золочені шоломи по крові плавали?

Чи не ваша хоробра дружина рикає, яко тури,

Ранені шаблями гартованими на полі незнаємім?

Вступіте, господарі, в злоті стремена

За обиду часу нашого,

За землю Руськую,

За рани Ігореві,

Смілого Святославича!

Галицький Осмомисле Ярославе!

Високо сидиш ти на своїм злотокованім столі,

Підпер гори угорськії своїми залізними полками,

Заступив королеві путь,

Зачинив Дунаю ворота,

Мечеш тягарі через хмари,

Суди рядиш до Дунаю.

Грозьби твої по землях течуть,

Одчиняєш ти Києву ворота,

Стріляєш ти з отчого злотого стола

Салтанів за землями.

Стріляй, господарю, Кончака,

Раба поганого,

За землю Руськую,

За рани Ігореві,

Мілого Святославича!

А ти, буй Романе, і Мстиславе!

Хоробра мисль носить ваш ум на подвиг.

Високо пливеш ти на подвиг в сміливості,

Як той сокіл на вітрах ширяючи,

Хотя птицю в смілості здолати.

Єсть-бо у вас залізнії молодці

Під шоломами латинськими.

Од них гуде земля, і краї многі –

Хинова, Литва, Ятвяги, Деремела,

І половці сулиці 9 свої покидали,

А голови свої підклонили

Під тії мечі харалужнії.

Але вже, княже, Ігорю померк сонця світ,

А дерево пороняло листя не з добра:

По Росі і по Сулі городи поділили.

А Ігореве військо хоробре не воскресити!

Дін тебе, княже, кличе і зове князів на побіду.

Ольговичі, хоробрі князі, успіли на бій!

Інгвар і Всеволод,

І всі три Мстиславичі,

Не злого гнізда шестикрильці!

Ви не правом побідників собі землі розхватали!

Нащо ж ваші золоті шоломи,

І сулиці ляськії, і щити?

Загородіте полю ворота своїми гострими стрілами

За землю Руськую,

За рани Ігореві,

Смілого Святославича!

Уже-бо Сула не тече струменями срібними

Для города Переяславля,

І Двіна болотом тече для тих грізних полочанів

Під кликом поганих.

Один лиш Ізяслав,

Син Васильків,

Подзвонив своїми гострими мечами об шоломи

Литовськії,

Погубив славу діда свойого Всеслава,

А сам під черленими щитами

На кривавій траві

Погублений литовськими мечами.

Ізійшла юна кров, і сказав він:

“Дружину твою, княже, птах крильми одягнув,

А звірі кров полизали!”

Не було тут брата Брячислава,

Ні другого, Всеволода.

Один же він зронив жемчужну душу

З хороброго

Тіла крізь злоте ожерелля.

Сумують голоси, поникли веселощі,

Труби трублять городенськії.

Ярославе і всі внуки Всеслава!

Уже понизіте стяги свої,

Вкладіте свої мечі пощерблені:

Ви-бо вже вискочили з дідівської слави!

Ви-бо своїми крамолами 10

Почали наводити поганих

На землю Руськую,

На добро Всеслава.

З розбрату і постало насилля од землі Половецької!

На сьомім віці Трояна

Кинув Всеслав жереб на дівицю, собі любу.

Той обманом обперся на коней,

І скочив до града Києва,

І діткнувся ратищем 11 злотого стола київського,

Скочив од них лютим звіром опівночі

З Білгорода,

Окутався в синю млу;

Він урвав щастя три рази:

Одчинив ворота Новгороду,

Розтрощив славу Ярославу,

Скочив вовком до Немиги з Дудуток.

На Немизі снопи стелять головами,

Молотять ціпами харалужними,

На току життя кладуть,

Віють душу од тіла.

Немиги криваві береги не добром були посіяні –

Посіяні кістьми руських синів.

Всеслав-князь людям суд чинив,

Князям городи рядив,

А сам вночі вовком бігав:

Із Києва добігав до півнів у Тмуторокань,

Великому Хорсові вовком путь перебігав.

Тому в Полоцьку подзвонили до заутрені рано

У святій Софії у дзвони,

А він в Києві дзвін той чув.

Хоча і віща душа в смілім тілі,

Та часто біду терпів він.

Тому віщий Боян і давно ще приспівку,

Розумний, сказав:

” Ні хитрому,

Ні спритному,

Ні чаклуну спритному –

Суда Божого не минути”.

О, стогнати Руській землі,

Спом’янувши давнішню годину і давніх князів!

Того старого Володимира

Ніяк було пригвоздити до гір київських;

Отож-бо й нині встали стяги Рюрикові,

І другії – Давидові,

Та нарізно в них бунчуки мають, співають списи!

На Дунаї Ярославнин голос чути,

Вона, чайка незнаема, рано квилить:

“Полечу, – рече, – я чайкою по Дунаєві,

Омочу шовковий рукав у Каялі-ріці,

Утру князю кривавії його рани на дужому його тілі”.

Ярославна рано плаче у Путивлі на забралі, 12

Мовлячи:

“О, вітре, вітрило!

Чому, господине, так сильно вієш ти?

Чому мечеш ти хановськії стрілки

На своїх легесеньких крильцях

На моєї лади воїв?

Мало тобі було вгорі під хмарами віяти,

Леліючи кораблі на синім морі?

Чому, господине, мої веселощі по ковилі розвіяв?”

Ярославна рано плаче в Путивлі-городі

На заборолі, мовлячи:

“О, Дніпре-Словутичу!

Ти пробив єси кам’янії гори

Через землю Половецькую.

Ти леліяв єси на собі Святослава насади

До полку Кобякового.

Прилелій, господине, мою ладу мені,

Щоб я не слала йому сліз на море рано”.

Ярославна рано плаче у Путивлі на забралі,

Мовлячи:

“Світлеє і трисвітлеє сонце!

Всім тепле і красне єси!

Чому, господине, простерло гарячі промені свої

На лади воїв,

В полі безводнім спрагою їм луки звело,

Тугою сайдаки стягло?”

Грає море опівночі,

Ідуть смерчі млою:

Ігореві-князю Бог путь явить

Із землі Половецької

На землю Руськую,

К отчому злотому столу.

Позгасали вечірні зорі.

Ігор спить,

Ігор не спить,

Ігор мислю поля мірить

Од великого Дону

До малого Дінця.

Свиснув опівночі Овлур на коня за рікою,

Велить князю розуміти:

Князю Ігорю не бути кликаним!

Гуде земля,

Шумить трава,

Вежі половецькії задвигтілися.

А Ігор-князь поскочив горностаєм в очерет

І білим гоголем на воду.

Зметнувсь на борзого коня

І скочив з нього сірим вовком.

І помчав він по лугу Діньця,

І полетів соколом під млою,

Забиваючи гусей і лебедів

На сніданок, обід і вечерю.

Коли Ігор соколом полетів,

Тоді Влур вовком помчав,

Струшуючи собою студену росу:

Підірвали-бо своїх борзих коней.

Донець рече:

“Княже Ігорю!

Не мало тобі величі,

А Кончакові – прикрості,

А Руській землі – веселості!”

Ігор рече:

“О, Донче!

Не мало й тобі величі,

Бо леліяв ти князя на хвилях,

Слав ти йому зелену траву на своїх берегах

Срібних,

Одягав ти його теплою млою під тінню

Дерев зелених,

Стеріг ти його гоголем на воді,

Чайками на струмках,

Чернядьми на вітрах”.

Не така ж, говорять,

Ріка Стугна;

Мало води маючи,

Пожерши чужі ручаї і струмки,

Розширена в усті,

Юнака князя Ростислава погребла

На дні при темнім березі.

Плаче мати Ростиславова

По юнаку князю Ростиславу.

Поникли квіти жалобою,

І дерево з туги к землі приклонилось.

То не сороки заскрекотали –

По сліду Ігоревім їздить Гзак з Кончаком.

Тоді ворони не каркали,

Галки позмовкали,

Сороки не скрекотали,

Полози повзали тільки.

Дятли стукотом путь до ріки вказують,

Солов’ї веселими піснями світ провіщають.

Мовить Гзак Кончакові:

“Коли сокіл до гнізда летить –

Соколина розстріляємо своїми золоченими

Стрілами”.

Каже Кончак до Гзи:

“Коли сокіл до гнізда летить –

То ми сокільця опутаємо красною дівицею”.

І каже Гзак Кончакові:

“Якщо його опутаємо красною дівицею,

Не буде нам ні сокільця,

Ні нам красної дівиці,

І почнуть нас птиці бити в полі Половецькім”.

Сказав Боян про походи Святослава,

Піснетворець часу давнього –

Ярослава, Олега, княжого:

“Хоть і тяжко тій голові бути без пліч –

Зле і тілу без голови”, –

Руській землі без Ігоря.

“Сонце світиться на небесах –

Ігор князь в Руській землі”, –

Дівчата співають на Дунаї,

В’ються голоси через море до Києва.

Ігор іде по Боричевім до святої Богородиці

Пирогощої.

Землі раді, городи веселі.

Співавши пісню старим князям,

Потім і молодим співати:

“Слава Ігорю Святославичу,

Буй-туру Всеволоду,

Володимиру Ігоровичу!

Здоров’я князям і дружині,

Що стають за християн на поганії полки!

Князям слава і дружині!”

Амінь.

1 Перст (заст.) – палець руки.

2 Сайдак, сагайдак (рідк.) – шкіряна сумка або дерев’яний футляр для стріл

3 Стремено – пристрій для упирання ноги вершника у вигляді металевої дужки

4 Черленії (діал.,поет.) – те саме, що червлений – темно-червоний.

5 Хоругов, хоругви (заст., церк.) – корогви, прапори; прикріплене до довгого держака полотнище із зображенням Ісуса Христа.

6 Ратай (нар., поет.) – плугар, орач.

7 Харалуга (заст., поет) – сталь.

8 Дань (рідк.) – найдавніша форма оподаткування населення.

9 Сулиця (заст.) – спис.

10 Крамола (заст.) – бунт, заколот.

11 Ратище (заст.) – древко, спис.

12 Забрало, забороло – щит, заслон, що прикриває який-небудь пристрій.