“Слово про похід Ігорів” – давньоруська пам’ятка, перлина українського ліро-епосу. Історична основа “Слова…”. Переклади і переспіви у ХІХ-ХХ ст. Питання авторства

УРОК 13

Тема. “Слово про похід Ігорів” – давньоруська пам’ятка, перлина українського ліро-епосу. Історична основа “Слова…”. Переклади і переспіви у ХІХ-ХХ ст. Питання авторства.

Мета: ознайомити учнів з історією відкриття пам’ятки, основними гіпотезами авторства, історичною основою, її перекладами та переспівами; виробляти вміння уважно слухати, робити записи почутого; виховувати зацікавленість пам’ятками культури і мистецтва.

Обладнання: ілюстрації до “Слова…”, видання поеми різних років, виставка

перекладів та переспівів твору, тексти літописної розповіді про похід Ігоря Святославовича (за Іпатіївським списком).

Міжпредметні зв’язки: історія України: похід новгород-сіверського князя Ігоря проти половців у 1185 році.

Епіграф.

Світова література знає небагато творів, які б захоплювали нові й нові покоління, здобували все ширшу й гучнішу славу. 1 саме до таких пам’яток належить безсмертне “Слово про похід Ігорів” – героїчна, сповнена палкої любові до Вітчизни, до свого народу пісня-заклик, що лине із сивих віків Київської Русі й гаряче відлунює в наших серцях.

Л. Махновець

Урок

доцільно провести у формі конференції, при підготовці до якої клас ділиться на групи, учитель заздалегідь оголошує питання, що розглядатимуться, пропонує списки рекомендованої літератури та надає необхідні консультації щодо добору, систематизації матеріалу для виступів, використання ілюстрацій, музики тощо.

Програма конференції орієнтовно може бути такою:

1. Історична основа “Слова про похід Ігорів”.

2. Історія віднайдення та вивчення пам’ятки.

3. Питання авторства твору.

4. Переклади і переспіви “Слова…” у XIX-XX століттях.

Хід уроку

І. Організація навчальної діяльності.

1. Вступне слово вчителя.

– …Була весна 1185 року. Теплий вітерець підсушив биту дорогу, і по ній на чолі з трьома князями – Ігорем, його сином Володимиром і небожем Святославом – їхали вершники в шоломах і кольчугах, за ними тягнулися воїни-піщаниці з мечами і рогатинами, в кінці колони порипували дерев’яні вози, навантажені зброєю, провіантом та всілякими припасами; над дружиною майоріли бойові стяги.

Саме так, напевно, розпочинався похід новгород-сіверського князя Ігоря проти половців, що став предметом зображення у найвідомішій пам’ятці давньої української літератури – “Слові про похід Ігорів”.

Цей “високоідейний і високохудожній твір колосальної сили” (Л. Махновець) доніс до нас живі голоси руських князів, дух древньої держави, її природи, культури, мови, відгомін боротьби з недругами Київської Русі.

Про цю поему написано велику кількість книжок ученими різних країн, за її мотивами створені картини М. Реріха, В. Васнецова, Г. Нарбута, Г. Маковської, гравюри В. Лопати, В. Фаворського, опера О. Бородіна “Князь Ігор”, музичний твір М. Лисенка “Плач Ярославни”. Це шедевр не лише української, а й світової літератури. Його перекладено багатьма мовами, ним захоплюються читачі різних поколінь. Цінність поеми була підкреслена спеціальним рішенням ЮНЕСКО визнати 1985 рік, коли відзначалося 800-річчя описаного у творі походу, роком “Слова про похід Ігорів” у цілому світі.

(Учитель також повідомить тему та назве очікувані результати уроку).

2. Виступи представників творчих груп із повідомленнями.

(Орієнтовний матеріал для учнівських повідомлень.

1. Історична основа “Слова про похід Ігорів”.

Час, коли жив автор “Слова про похід Ігорів”, був дуже напружений в історії наших предків. Київська Русь втрачала свою колишню могутність, почала роздрібнюватися на окремі князівства, які ворогували

Між собою, вели братовбивчі війни на території сусідів. З князівських міжусобиць скористалися половці – кочові племена, які, у XI-XII століттях розгромивши печенігів, зайняли весь степовий південь сучасної України, а також тримали під контролем увесь Крим і басейн ріки Дон аж по Сулу та Рось. Вони, починаючи від 1061 р. аж до середини XIII ст., постійно нападали на руські землі, грабували, палили, брали людей у полон і швидко зникали.

Щоб якось зарадити страшному лихові, князі укладали з половцями мирні договори, задобрювали їх подарунками, одружувалися з дочками половецьких ханів, але все це мало допомагало, бо між князями не було одностайності, та й вони самі не раз приводили кочівників на руські землі, щоб з їхньою допомогою звести рахунки з суперниками.

Руський народ вимагав від князів припинення чвар і об’єднання для боротьби проти половців. Розуміли небезпечність ситуації і самі князі, тож вони почали активніше чинити опір степовим кочівникам, вдаватися до рішучих заходів. Зокрема, у 1183 році великий князь київський Святослав з допомогою ще кількох князів переміг половців, а одного з їхніх ханів, Коб’яка, взяв у полон.

Однак новгород-сіверський князь Ігор не зміг узяти участь у переможному поході: гой розпочався навесні, й ожеледь перешкодила кінному війську Ігоря наспіти вчасно. Гордий і сміливий князь вирішив завоювати половців і собі, що йому спочатку і вдалося. Окрилений успіхом, Ігор через два роки виступає у другий похід, який розпочинається 23 квітня 1185 року. Разом із ним вирушають також його син Володимир, що княжив у Путивлі, та племінник Святослав Ольгович із Рильська.

Йшли довго. На дев’ятий день опівдні у верхів’ї Дінця мусили зупинитися, бо сонце нараз кудись щезло, і настала темінь, на небі мерехтіли зорі. Тривожно стало в кожного на серці. Досвідчені бояри порадили Ігореві відкласти похід, бо затемнення сонця, за повір’ям, віщує лихо: не буде успіху в поході. Та Ігор не зважив на пораду. І військо, переправившись через Донець, рушило до Осколу, де два дні стояло табором – очікувало Ігоревого брата Всеволода, князя Трубчевського із дружиною.

Об’єднавшись, руські князі продовжили похід. На річці Сольниці їх уже чекали половці. У п’ятницю, 10 травня, вранці, на русинів кинулася ворожа кіннота. Готові до бою, вишикувані у бойовий лад руські воїни пішли на зближення із супротивниками. Немало половців було вбито, ще більше забрано в полон, захоплено рухомі вежі (намети, кибитки) та дорогоцінності.

Руське військо заночувало в степу. А на світанку наступного дня його оточили половці, як густий бір. Билися русичі з ворогами не на життя, а на смерть цілий день до вечора в суботу, увесь вечір і цілу ніч.

Фатальний кінець настав уранці в неділю: не витримавши навали численних половецьких орд, почали тікати допоміжні війська з осілих кочівників. Ігор, що кинувся їх завертати, потрапив у полон, а згодом половці захопили й інших князів. Дружина панічно відступала, багато воїнів було порубано, а решта потонула в Торських озерах.

Здобувши перемогу, половці ринули на Русь, принесли їй багато руйнувань і горя. Таким чином, невдалий похід новгород-сіверського князя звів нанівець усі минулі досягнення у боротьбі з половцями.

Через якийсь час князю Ігорю з допомогою половця Лавора вдалося втекти з неволі. Одинадцять днів добирався він до Дінця, а звідти – до Новгорода-Сіверського.

Ці події, що зафіксовані Київським літописом (див. додаток № 1 до уроку) і становлять історичну основу “Слова про похід Ігорів”.

2. Історія віднайдення та вивчення пам’ятки.

Традиційно вважалося, що “Слово…” було відкрите графом Олексієм Івановичем Мусіним-Пушкіним 1795 р. Однак нові дані свідчать, що цей твір був відомий деяким дослідникам ще з 1787 р. Заслуга ж О. І. Мусіна-Пушкіна полягає в тому, що він придбав рукопис 1791 р. в архімандрита Спасо-Ярославського монастиря Іоілії Биковського і провів величезну роботу з уведення цього яскравого твору до культурного простору.

Першими офіційними повідомленнями про віднайдення “Слова…” були коротенька згадка М. Карамзіна 1797 р. в одному з гамбурзьких журналів і твори М. Хераскова, де митець в поемі-гіереробці “Владимир” оспівав Бояна, про якого довідався зі “Слова…”. Однак лише 5 грудня 1800 р. у “Московських ведомостях” було надруковано анонс про вихід в світ “Слова…”, науково й редакційно опрацьовано, крім О. І. Мусіна-Пушкіна, О. Ф. Малиновським і М. М. Бантишем-Каменським. На жаль, 1812 р. рукопис-оригінал твору згорів під час пожежі в Москві й для нащадків збереглася лише рукописна копія, зроблена з оригіналу наприкінці 90-х pp. XVIII ст. для російської імператриці Катерини II.

Відсутність оригіналу, можливі неточності при створенні копії, надзвичайна літературна вправність твору спричинила до того, що багато хто з дослідників “Слова…” з початку й до середини XIX ст. (та й пізніше, навіть у XX ст.) висловлював сумніви в оригінальності (автентичності) тексту як зразка давньоруської літератури. Такі сумніви були “підігріті” ще й тим, що на кінець XVIII – початок XIX ст., час надзвичайного захоплення народною й старою літературною спадщиною, непоодиноким були факти створення епічних творів – підробок “під старовину” (наприклад, пісні такого собі ірландського барда Оссіана, що виявилася фальсифікацією, створеною Джеймсом Макферсоном; Каледвірський рукопис, написаний чеським ученим і поетом Ганкою, але виданий як твір старовинний), що “кидали тінь” і на “Слово…”. Утім детальний науково-історичний і літературно-художній аналіз, віднайдення в 1852 р. “Задонщини” – твору давньоруської літератури, який виявився невдалим наслідуванням “Слова…”, – дали грунт для переконливого твердження: “Слово про похід Ігорів” – оригінальний твір давньоруської літератури.

Важливо також зазначити, що суперечки стосовно належності “Слова…” російській чи українській літературі, що були актуальні для XIX ст., також поступово розв’язалися. Хоча твір є зразком давньоруської літератури, багато в чому спільної для східнослов’янських націй, однак все ж має виразні ознаки саме української народнопоетичної стихії. Це дає підстави кваліфікувати його як зразок давньої (прадавньої ) української літератури.

3. Питання авторства твору.

Навколо постаті автора “Слова…” також точилися й сьогодні тривають наукові суперечки: авторство приписують то ченцю Яну Вишатичу, то співцям Ходині, Митусі, то боярину Петрові Бориславовичу, то й самому Ігореві чи Святославові Ольговичу, князеві рильському. Деякі дослідники вважали авторкою і Ярославну, і навіть Володимира Ігоревича, сина князя Ігоря, якому 1185 р. було лише 15 років. Учений Л. Махновець, проаналізувавши і грунтовно вивчивши родовід руських князів (всього 299 осіб), дійшов висновку, що автором “Слова…” міг бути Володимир Ярославович – старший син галицького князя Ярослава Осмомисла, онук Юрія Долгорукого, рідний брат Ярославни, зять великого київського князя Святослава Всеволодовича.

Свою версію щодо авторства поеми, яка розходиться з гіпотезою Л. Махновця, висловив професор П. Охріменко у статті “Хронічні проблеми “Слова о полку Ігоревім”, де стверджується, що твір написаний вихідцем з Чернігово-Сіверщини, який перебував в оточенні Ігоря Святославовича та брав участь у поході 1185 р. (див. додаток № 2 до уроку).

Утім однозначної відповіді не існує, тому на сьогодні прийнято говорити, що автор “Слова…” невідомий, тобто анонім.

Водночас постать реального автора досить рельєфно вичитується із самого тексту “Слова…”, а саме з того образу автора-оповідача, який веде читача нелегкими історичними стежками своєї Батьківщини. Автор, безперечно, освічена, письменна людина свого часу, яка знає як писемну, так і усну народну культурні традиції. Він, очевидно, брав участь у поході, оскільки добре й у деталях знає події, що відбувалися. Крім цього, він причетний до військової справи, адже “невіглас” у цих питаннях не міг би так точно й достеменно змалювати подробиці військового походу. Він також добре знається на державницьких справах, що свідчить про його наближеність до “верхів”, “еліти” Київської держави. Він знає історію й уміє з неї брати уроки. Він мудрий, бо з уроків історії намагається навчити й інших задля упередження майбутніх помилок. Він сміливий, бо може дозволити собі досить гостро критикувати “не державницькі”, егоїстичні, немудрі вчинки руських князів. Автор “Слова…” – справжній патріот, адже тільки та людина, що віддана й глибоко любить свою землю й свій народ, могла б створити такий наскрізь пронизаний вірою у свою Батьківщину твір.

4. Переклади і переспіви “Слова…” у XIX-XX століттях.

Від початку XIX ст. і до наших днів “Слово про похід Ігорів” близько сотні разів перекладалося та переспівувалося різними мовами. Понад п’ятдесят перекладів – російськомовні (В. Жуковського, A. Майкова, М. Заболоцького, JI. Тимофеева, М. Гудзія, Д. Лихачова, М. Рилєнкова, В. Стеллецького та ін.)

Білоруською мовою поему переклали М. Богданович і Янка Купала, грузинською – С. Чиковані, абхазькою – Д. Гуліа, вірменською –

B. Вагулі. У Японії видано п’ять різних перекладів “Слова…”. Є переклади твору китайською, норвезькою, болгарською, англійською, польською, чеською, сербською, словенською, німецькою, французькою, іспанською, данською, єврейською, башкирською, казахською, карельською, татарською, узбецькою та іншими мовами.

Українські переклади* та переспіви** твору починаються з сорокових років XIX ст.

Першими перекладачами “Слова…” українською мовою були М. Шашкевич та І. Вагилевич (Шашкевич переклав усю пам’ятку, але до нас дійшов лише “Плач Ярославни”, виконаний ритмічною прозою (1833 p.).

1857 p. переклав “Слово…” видатний український вчений М. Максимович (“Песнь о полку Игореве”),

Його переклад точно відтворює зміст оригіналу і легко читається:

Ой із ранку до вечора,

З вечора до ранку

То не хмари громові

Гримлять безустанку:

Гримлять шаблі об шоломи,

Летять, свистять стріли

Да тріщать булатні коп’я

В далекій чужині,

У тій дикій половецькій

Безлюдній пустині.

Глибоко знав і любив “Слово…” Т. Шевченко. 1854 p., перебуваючи на засланні, поет звертався до друзів з проханням надіслати йому оригінальний текст славетної пам’ятки, зауважуючи при цьому: “перевода читати не втну”.

Він був не задоволений тодішніми перекладами і мріяв зробити свій. Але здійснити цей задум Т. Шевченко зміг тільки після заслання і то не повністю – у його творчому доробку з’явилися “Плач Ярослав – ни” та “Битва про Каялі”.

(Добре було б, якби на уроці прозвучав “Плач Ярославни” Т. Шевченка.)

Робили переклади, переспіви “Слова про похід Ігорів” С. Руданський, Панас Мирний, І. Франко, Ю. Федькович, М. Чернявський, В. Щурат, Наталя Забіла, Вас. Шевчук, Л. Махновець, П. Тичина, М. Рильський, А. Малишко та інші.

Недаремно С. Єфремов сказав: “Жоден твір не має стільки перекладів на сучасну нашу мову, як це “Слово”. І своїм змістом та формою, великою красою поетичною та потужним громадянським настроєм воно так високо здіймається над усією літературною спадщиною старих часів, що справді цілком такої уваги заслуговує. Вже сам факт існування “Слова” кидає ясний промінь світла на нашу стару поезію, одхиляючи широкі перспективи на ту далеку давнину”.

3. Узагальнююча бесіда за питаннями:

– Що вам відомо про історичні події, художньо відтворені у “Слові про похід Ігорів”?

– Як було виявлено рукопис пам’ятки?

– Які версії авторства “Слова…” існують у наш час?

– Хто з українських поетів перекладав чи переспівував твір або окремі його частини?

II. Підбиття підсумків.

III. Домашнє завдання.

Прочитайте “Слово про похід Ігорів”, намалюйте ілюстрації до твору.

(Довідка.* Переклад – відтворення змісту і форми літературного твору, написаного однією мовою за допомогою засобів іншої мови.

**Переспів – це вірш, написаний за мотивами твору іншого автора).

Додаток № 1 до уроку 13

Літописна повість про похід Ігоря Святославовича на половців у 1185 році

У той же час Святославич Ігор, онук Олегів, поїхав із Новгорода (Сіверського) місяця квітня у двадцять і третій день, у вівторок, узявши з собою брата Всеволода з (города) Трубецька, і Святослава Ольговича, синівця свого, (з города) Рильська, і Володимира, сина свого, із Путивля і в Ярослава. ( Всеволодовича) випросив він підмогу – Ольстина Олексича, Прохорового внука, з ковуями чернігівськими.

І, отож, ішли вони тихо, збираючи дружину свою, та й коні були в них тучні вельми. І коли вони йшли до Дінця-ріки, то у вечірню годину Ігор, глянувши на небо, побачив, що сонце стояло, як місяць. І сказав він боярам своїм і дружині своїй: “Ви бачите? Що се є за знамення?” А вони, поглянувши, побачили (це) всі і поникли головами, і сказали мужі: “Княже! Се є не на добро знамення оце”. Але Ігор сказав: “”Браття і дружино! Тайни Божої ніхто не відає, а знаменню і всьому миру своєму творець – Бог. А нам що вчинить Бог, – чи на добро, чи на наше лихо, – то се нам і побачити”. І, це сказавши, він перебрів Донець.

А тоді, прийшовши до (ріки) Осколу, він ждав два дні брата свого Всеволода, – той ішов був іншою дорогою з Курська, – і звідти рушили вони до (річки) Сальниці. Тут же до них і сторожі приїхали, що їх послали були язика ловить, і сказали вони, приїхавши: “Бачилися ми з ворогами. Вороги ваші оружно їздять. Тому або ви поїдете борзо, або вернемось додому, бо не наша є пора”. Але Ігор сказав із братами своїми: “Якщо нам, не бившися з ними, вернутися додому, то сором нам буде гірше смерті. Хай як нам Бог дасть”. І тоді, порадившись, їхали вони всю ніч.

А назавтра, коли настала п’ятниця, в обідню пору, зустріли вони полки половецькі, бо ті приготувалися були до їхнього приходу, вежі свої одіслали назад, а самі, зібравшись від малого і до великого, стояли по тій стороні ріки Сюурлію.

І от виладнали (русичі) шість полків: Ігорів полк посередині, а праворуч – брата його, Всеволодів, а ліворуч – Святославів, синівця його; попереду його (Ігоря) – син Володимир і другий полк, Ярославів, ковуї, що були з Ольстином, і третій полк теж попереду, – стрільці, що були од усіх князів виведені. І так виладнали вони полки свої, і сказав Ігор до братів своїх: “Браття! Сього ми шукали єсьмо! Тож ударимо!”

І тоді рушили вони до них, поклавши на Бога уповання своє. І коли прибули вони до ріки Сюурлію, то виїхали з половецьких полків стрільці і, пустивши по стрілі на Русь, так і поскакали. Руси ж не переїхали були іще ріки Сюурлію, як поскакали й ті половці сили половецької, котрі ото здалеку од ріки стояли.

Тоді Святослав Ольгович, і Володимир Ігоревич, і Ольстин з ковуями, і стрільці кинулися вслід за ними, а Ігор і Всеволод помалу йшли оба, не розпустивши війська свого. Передні ж ті руси били їх, брали, і половці пробігли вежі, а руси, дійшовши до веж, набрали полону. Другі ж уночі приїхали до полків із полоном.

І коли зібралися війська всі, то сказав Ігор до братів і до мужів своїх: “Осе Бог силою своєю наслав на ворогів наших біду, а на нас – честь і славу. Та ось бачили ми війська половецькі, що їх багато є. Але чи ж вони тут усі зібралися? Нині ж поїдемо вночі. А хто поїде завтра вслід за нами, то чи всі вони поїдуть? Тільки луччі кінники переберуться, а за самими (ними) як нам Бог дасть!”

…А коли світала субота, почали виступати війська половецькі, як бори, і не знали князі руські, кому з них до котрого поїхати, бо було їх незчисленне множество. І сказав Ігор: “Се, видати, зібрали ми на себе землю всю: і Кончака, і Козу Бурновича, і Токсобича, і Колобича, і Стебича, і Тертробича”. І тоді, порадившись усі, вони зсіли з коней, бо мали намір, б’ючись, дійти до ріки Дінця. Вони-бо говорили: “Якщо ми побіжимо, утечем самі, а чорних людей оставимо, то од Бога нам буде гріх, як сих видамо. Підем, і або вмремо, або живі будемо всі вкупі”. І, таке сказавши, всі зсіли з коней і пішли б’ючись. І тут за допустом Божим поранили Ігоря в руку і умертвили лівицю його, і була печаль велика у полку його. І воєводу вони схопили, – той був раніш поранений. Однак тоді кріпко вони билися тої днини до вечора, і багато було поранених і мертвих у полках руських. Настала і ніч суботня, а вони пішли б’ючись.

А коли світала неділя, сталося замішання ковуїв, у полку побігли. Ігор же був у той час на коні, тому що був поранений, і рушив він до полку їх, намагаючись вернути їх до військ. Зрозумівши ж, що далеко одійшов од людей, і, знявши шолом, він помчав знову до війська, щоби вони пізнали князя і вернулися б. Однак же не вернувся ніхто, а тільки боярин Михайло Юрійович, упізнавши князя, вернувся. Але ліпші не прийшли були в замішання з ковуями, і мало із простих людей чи хто з отроків боярських, бо всі ліпші (мужі) билися, ідучи пішо, і серед них Всеволод немалу мужність показав.

І коли приблизився Ігор до полків своїх, то поїхали навпоперек, і тут схопили на віддалі одного перестрілу од полку свойого. І схоплений Ігор бачив брата свого Всеволода, який кріпко бився, і просив він душі своїй смерті, щоби не бачити загибелі брата свого. Всеволод же так бився, що навіть оружжя в руках його було не досить, а билися ж вони, ідучи навкруг біля озера.

І так у день святої неділі навів на нас Господь гнів свій: замість радості навів на нас плач, і замість веселості – жаль на ріці Каялі…

[Майже все руське військо загинуло; врятувалося втечею лише п’ятнадцять мужів, а ковуїв ще менше. Половці взяли в полон усіх чотирьох князів і кількох воїнів. Коли переможці ділили здобич, Ігоря забрав Кончак, з дочкою якого раніше був заручений княжич Володимир. Кончак завіз Ігоря в своє головне стійбище на річці Тор, південній притоці Дінця.

Скориставшись тим, що землі полонених князів залишилися без захисту, половці вирушили на Русь.

У цей час Київський князь Святослав об’їздив усі руські землі, маючи намір зібрати велике військо, щоб вирушити на половців. Дізнавшись про похід Ігоря та розгром його полків, великий князь сказав: “О любі мої браття, і синове, і мужі землі Руської! Дав мені Бог придушити поганих, але ви, не здержавши молодості, одчинили ворота на Руську землю. Воля Господня хай буде у всьому. Хай як мені жаль було на Ігоря, але нині більше я жалію за Ігорем, братом моїм”. Руські війська вирушили назустріч ворогові. Однак половці встигли спалити місто Римів та чимало селищ. Багато руських людей загинуло, ще більше потрапило в полон. Перебуваючи у свого свата, Ігор жив порівняно вільно, часто їздив на полювання. Звинувачуючи себе в розгромі руських військ, він переживав тяжкі душевні муки. Бачачи це, йому співчували навіть половецькі воїни, й не раз пропонували тікати, проте князь вважав втечу ганьбою.

Половецькі війська ще не повернулися з походу, але стало відомо, що вони зазнали поразки. Виникла небезпека, що на знак помсти вони знищать полонених русичів. Один з хрещених половців – Лавор – виявив бажання допомогти Ігореві втекти].

І князь Ігор, узявши в серце раду їх, убоявся приїзду їх і шукав, тікати. Та не можна було йому втекти ні вдень, ні вночі, тому що сторожі стерегли його, а пору таку він знайшов тільки при заході сонця. І послав Ігор до Лавора конюшого свого, кажучи : “Переїдь на ту сторону Тору з повідним конем”, – бо нарадився він був із Лавором утікати в Русь.

У той самий час половці напилися були кумису, а він був при вечері. Конюший, прийшовши, сказав князю своєму Ігореві, що жде його Лавор. Він тоді, вставши, зляканий і трепетний, поклонився образу Божому і хресту чесному, говорячи: “Господи серцевидче! Чи спасеш Ти мене, Владико, недостойного?” І, взявши на себе хреста, ікону і піднявши стіну, він прийшов звідти. А сторожі його гуляли й веселилися, а про князя думали, що він спить.

Він же, прийшовши до ріки і перебрівши її, сів на коня, і тоді рушили вони оба крізь вежі. А визволення се вчинив Господь у п’ятницю ввечері.

І йшов він пішки одинадцять день до города Дінця, а звідти рушив у свій Новгород, і обрадувалися йому. Із Новгорода він пішов до брата Ярослава в Чернігів, помочі прохаючи на Посейм’я, і Ярослав зрадів йому і поміч йому дати обіцяв. Звідти ж Ігор поїхав до Києва до великого князя Святослава. І рад був йому Святослав, і так само Рюрик, сват його.

Додаток № 2 до уроку 13

П. Охріменко

Хронічні проблеми “Слова о полку Ігоревім”

…Слід пам’ятати, що давня література східних слов’ян, передусім література Київської Русі, відзначається підкресленим історизмом, у чому “Слово о полку Ігоревім” не становить винятку. Автор повісті-поеми про похід Ігоря писав про те, що добре знав, майже не вдаючись до вимислу (він по суті заборонявся аж до XVII ст.), який у його творові посідає незначне місце (будучи зумовленим в основному впливом фольклору), причому він теж заснований на конкретно-історичній основі. Це зобов’язує з особливою пильністю віднестися до тексту досліджуваної пам’ятки.

Як свідчить зміст “Слова о полку Ігоревім”, воно було написане незабаром після описаної в ньому події (сепаратного походу сіверських князів-родичів на половців у кінці квітня – першій половині травня 1185 p.), конкретніше, після повернення Ігоря Святославовича – ініціатора походу і головного героя твору – з половецького полону на батьківщину. В кінці пам’ятки підкреслено, що ця подія викликала радість, по всій Руській землі і прихильних до неї країнах (“страны рады, гради весели”), що й надихнуло невідомого нам автора на створення геніальної повісті-поеми. З-під його пера вийшов настільки цілісний художній твір, який міг бути написаний, кажучи фігурально, на одному подиху під час незвичайного душевного стану натхненного творця.

Зрозуміло, що для визначення хронології “Слова” необхідні по можливості найточніші дані про час повернення Ігоря Новгород – Сіверського з полону. Про це говориться в кількох літописах. Так, у Київському літописі відзначено, що “Игорь…тоть годъ бяшет в половцехъ”, – тобто того 1185 p., коли відбувся похід. Володимиро-Суздальський літопис точніше говорить про те, як “по малыхъ днехъ ускочи Игорь князь у половець”. Це ж підтверджується і Єрмолинським літописом, де сказано, що Ігор “того же года утече”, – тобто 1185-го. Виходить, що він був полоні недовго, повернувся на батьківщину в тому ж році, коли відбувся похід.

Якщо звернутися до тексту “Слова”, то час повернення Ігоря з полону, вказаний у літописах, можна уточнити. У винятково поетичній сцені втечі Ігоря на батьківщину зазначається, що його звільнення було провіщено самим богом через послані на море (чи велике озеро) смерчі (“сморци”): “Прысну море полунощи, йдуть сморци мьглами”. А смерчі на морі бувають, за твердженнями природознавців, лише в спеку, частіше всього весною або на початку літа. Крім того, як відзначено у “Слові”, Ігорю сприяла вся природа, зокрема птахи: “Дятлове тектомъ путь къ ръцъ кажуть, соловій веселыми, пhсньмт свhть повhдають”. А таке, особливо співи соловейків, властиве періоду розпалу весни і раннього літа. Таким чином, у цей час, вірогідніше на початку літа 1185 p., і повернувся Ігор на батьківщину. Десь незабаром з’явився і геніальний твір про його похід, у якому нічого не говориться про події після 1185 p. І це при тій умові, що автор був дуже чутливим і уважним до сучасності. Виходить, що “Слово”, яке так і пашить злободенністю, написане ним не пізніше 1185 р. Такий висновок логічно напрошується з його змісту.

У тексті “Слова о полку Ігоревім” є і точніші свідчення про час виникнення цієї пам’ятки. До них належать насамперед слова: “Уж бо, братіє, невеселая година въстала, – уже пустыни силу прикрыла”. Це місце слід тлумачити так: уже невесела година настала на Русі, вже рослинність (трави і зілля – “пустыни”) цілинного степу прикрила побитих воїнів Ігоря (“силу”), – їх трупи заросли травою. Так можна було писати лише невдовзі після походу (на що вказує і початкове в наведеному реченні “уже”), конкретніше, саме літом чи восени (але не взимку) 1185 p., бо в наступному році, не кажучи вже про подальші роки, від “сили” (воїнів, які полягли в бою) залишилися б тільки кості. Отже, якби “Слово” було написане десь через рік-два (не кажучи вже про більшу віддаленість від змальованої головної події), то в ньому про полеглих воїнів говорилося б по-іншому.

Дуже важливим для уточнення хронології “Слова о полку Ігоревім” є також його вираз “уже… древо не бологомъ (не з добра. – П. О.) листвіе срони”, яке по-різному коментується дослідниками. Треба усвідомити, що цей образ не лише художній, а й конкретно-історичний. Такий висновок підтверджується археологічними даними, які можуть бути з успіхом використані при вивченні “Слова”.

Необхідно звернути увагу й на таке: нещодавно з’явилися достовірні відомості про незвичайну засушливість весни і літа 1185 р. (про неї свідчать, зокрема, кільця деревини того часу), яка й зумовила ранній листопад, що відбилося в змісті і образній системі “Слова” Про цей листопад, який був наприкінці літа чи ранньої осені 1185 p., автор твору повідомив у художній формі відразу ж, використавши слово “уже”. Якби “Слово” було написано не в тому році, коли відбувся похід Ігоря, а пізніше, то замість “уже”, очевидно, стояло б “тогда” чи подібне за смислом слово. У цьому випадку археологічні (точніше, дендрохронологічні) свідчення глибше розкривають зміст літературної пам’ятки.

Отже, аналіз “Слова о полку Ігоревім” і дотичних до нього історичних та археологічних матеріалів дає підставу стверджувати: цей твір з’явився у літньо-осінній період (пізнього літа – ранньої осені) 1185 р. При цьому треба відзначити, що виголошена в кінці твору похвала князям – учасникам походу, в тому числі Володимиру Ігоровичу, який був ще в полоні, такого висновку похитнути не може, бо ця похвала зроблена князям-воїнам за виявлений героїзм під час походу на половців.

Тому даремно більшість дослідників хронології “Слова” робить акцент на тому, що Володимир повернувся з полону в 1187 p., пов’язуючи з цим написання або, в крайньому випадку, закінчення знаменитого твору…

Встановлення якомога точнішого часу появи “Слова о полку Ігоревім” має велике значення. Воно допоможе не тільки глибше проникнути в його зміст, а й успішніше розв’язувати деякі інші проблемні питання, що мають відношення до цієї пам’ятки. Крім усього, остаточне розв’язання проблеми хронології “Слова” до решти зруйновує підстави для скептичних поглядів на оригінальність і древність цього дивовижного за ідейною глибиною та художньою довершеністю твору.

Як проблема хронології “Слова о полку Ігоревім”, так і тісно пов’язані між собою проблеми його авторства та місця виникнення відзначаються складністю. Не випадково навколо них теж точиться гостра дискусія, яка дуже помітно активізувалася у зв’язку з 800-річчям цієї пам’ятки.

У працях останніх років, присвячених авторству “Слова”, найяскравіше проступають вияви суб’єктивізму. Чимало авторів почали стверджувати князівське походження цього твору, висловлювати різні домисли про те, що він написаний (чи усно створений) князем або княжичем…

Такого несподіваного ракурсу проблема набула порівняно недавно, в післявоєнний період, і особливо загострилася в наш час у ряді публікацій учених-дослідників, письменників і аматорів-глумачників “Слова”. В останні роки серед “претендентів” на авторство “Слова” зарябіли імена Ігоря Святославовича – головного персонажа твору, Святослава Ольговича – князя рильського, Святослава Всеволодовича – великого київського князя, Володимира Ярославовича – сина галицького князя. Називалися навіть імена Ярославни і Володимира Ігоревича (якому під час походу на половців було п’ятнадцять років).

…Нашими вченими доведено, що автор “Слова” чудово знав історію, географію, природу, військову справу, мови сусідніх народів і т. ін. Таким ерудитом могла бути досвідчена, літня людина, а не молодик типу Святослава Ольговича (не кажучи вже про Володимира Ігоревича) або й Володимира Ярославовича, який, як відзначають літописи, захоплювався передовсім боротьбою за престол, вином і жінками, а не набуттям знань. Автор повісті-поеми про похід Ігоря на половців був ще й геніальним майстром художнього слова, що вільно орієнтувався в кращих досягненнях попередньої і сучасної йому літератури та народнопоетичної творчості. Зрозуміло, що творець “Слова” належав до митців-професіоналів, яких серед князів і княжичів Київської Русі не було і бути не могло.

…Слід наголосити, що автор “Слова о полку Ігоревім” непохитно стояв на платформі загальноруського патріотизму, що яскраво відбито в головній ідеї твору. У той же час автор цього твору виявляв чернігово-сіверські симпатії, органічно злютовані з його загальноруським патріотизмом, який не був, як правило, властивий князям періоду феодальної роздрібності Київської Русі. З огляду на це закономірно напрошується висновок про те, що автор “Слова” походив саме з Чернігово-Сіверщини, чи, конкретніше, з Новгород-Сіверщини, до чого схиляється ряд дослідників. Це зі всією наочністю підтверджується, зокрема, мовою пам’ятки.

К. Д. Ушинський, слідом за М. О. Максимовичем, на основі глибокого знання діалектів Новгород-Сіверщини одним із перших заявив, що “Слово о полку Ігоревім” написане скоріше всього сіверянином “на тій мові, якою повинен був говорити його творець, напевно, житель Новгорода-Сіверського, котрий і сам, як видно з декількох місць поеми, брав участь у поході сіверського князя.

…Очевидним є те, що автор “Слова о полку Ігоревім”, в основному користуючись народно-літературним типом писемності Київської Русі, сміливо звертався і до місцевих говірок рідного краю, не зупиняючись навіть перед включенням до свого твору таких рідкісних діалектичних слів, як, наприклад, “зегзиця” ( в плачі Ярославни), – слова, що й тепер зустрічається “на Десні, між Коропом і Новгородом-Сіверським”.

…До такого ж висновку ведуть і яскраво виявлені язичницькі елементи “Слова”. Вони наочно виявляються в плачі Ярославни, у введенні до твору язичницьких богів і міфологічних істот, в одухотворенні природи, використанні язичницького фольклору і т. ін. Так густо насичений язичництвом твір не міг бути написаний князем або його боярином, тим більше не міг виконуватися при великокнязівському дворі в Києві, який ретельно опікався верхівкою руської православно-християнської церкви. Він цілком “вписується” в культурно-побутову обстановку саме Чернігово-Сіверщини.

Крім відзначеного, “Слово о полку Ігоревім” нерозривно пов’язане з літературними традиціями древньої Чернігово-Сіверщини. Так, його ідейний зміст дуже нагадує публіцистичний пафос “Слова о князях” – глибоко патріотичної проповіді, виголошеної десь 1175 р. в одному з чернігівських храмів. Її невідомий автор, як і автор “Слова”, різко осуджував князівські розбрати й уособиці, закликав до єднання для боротьби з половцями, настійно радив представникам верхівки дбати не про свої вигоди, а передусім про долю рідної землі. Взагалі “Слово” тісно пов’язане з усією художньою культурою древнього Чернігова і Чернігово-Сіверщини в цілому, яка мала “відмінний від Києва стильовий напрям”.

Усе це переконує в тому, що повість-поема про похід Ігоря з’явилася на Чернігово-Сіверщині з-під пера полум’яного патріота Київської Русі і вірного сина рідного краю, який, віртуозно володіючи словом, орієнтувався головним чином на народні витоки, що диктувалося глибокою народністю його переконань і прагнень. Однак спірним все ще залишається його соціальне становище, затемнене полярними твердженнями дослідників.

Сказане вище проливає певне світло на соціальну приналежність автора “Слова о полку Ігоревім”. Як справедливо відзначив Д. С. Лихачев, він був людиною незвичайною, “займав свою незалежну від керівної верхівки феодального суспільства патріотичну позицію”. Вражає його незалежність насамперед у ставленні до князів, навіть зверхність над ними.

Незалежна позиція автора “Слова” обумовлена головним чином його соціальним становищем. А таке становище у феодальному суспільстві, в тому числі в Київській Русі, в ряді випадків займали вчителі, наставники, порадники можновладців. Будучи не зацікавленими майновими інтересами, такі наставники часто почували себе значною мірою вільними у поводженні, внутрішньо гордими від усвідомлення і моєї духовної зверхності над пануючими. Становище учителя, наставника, порадника дозволяло говорити навіть найвищим представникам феодальної верхівки відверту, нерідко гірку правду, що й робив автор Слова” стосовно до Ігоря Святославовича й багатьох інших князів.

Можна не сумніватися в тому, що автором “Слова о полку Ігоревім” була близька до новгород-сіверського князя людина, найімовірніше його учитель і наставник у дитячі та юнацькі роки, а потім порадник, літописець і поет (чи поет-співець) цього ж князя та близьких до нього інших Ольговичів. Цілком правдоподібно, що саме він вів записи (чи частину їх) у Чернігово-Сіверському літописі, складеному за ініціативою Ігоря, коли той в останні роки життя був великим чернігівським князем. Цей літопис, зберігшися у складі Київського літописного зводу, яскраво відбиває ідею необхідності єднання Русі, що споріднює його зі “Словом”. Відзначене стосується передусім літописної повісті про похід Ігоря. Якщо врахувати ще близькість чи й збіг ряду місць у манері викладу, стилі та мовних особливостях (зокрема, у вживанні нікого слова, як “чага”), то цілком логічним буде висновок про те, що автором чи співавтором Чернігово-Сіверського літопису і автором “Слова о полку Ігоревім” є одна й та ж особа.

Отже, з певністю можна твердити, що “Слово о полку Ігоревім” з’явилося на Чернігово-Сіверщині, з-під пера сіверянина. Він перебував в оточенні Ігоря Святославовича, був близьким до цього князя, можливо, як його наставник, порадник, співець і літописець, а також учасник походу 1185 р. Безсумнівним є те, що геніальний творець “Слова”, хоча й спілкувався з князівським середовищем, виступав послідовним виразником народних інтересів. Його власне ім’я, заховане від нас густою запоною часу, слід шукати серед найпрогресивніших і громадсько-культурних діячів Чернігово-Сіверської землі другої половини XII ст.