Скарбниця філолога РОМАН “ВЕЛИКІ СПОДІВАННЯ”

Чарлз Дікенс 1812 – 1870

Скарбниця філолога

РОМАН “ВЕЛИКІ СПОДІВАННЯ”

“Великі сподівання” (1861) – роман сумний, мабуть, найсумніший з усіх, написаних Діккенсом. “Життя в ньому, – сказав Б. Шоу, – не привід для сміху. Ця книжка цілком і послідовно правдива, жодна інша не може з нею зрівнятися”. Неодноразово зазначалося, що всі романи Діккенса сповнені “великими сподіваннями”, однак лише в однойменному творі вони розбиваються вщент. Дійсно, “Великі сподівання” справляють враження граничної правдивості,

тієї правдивості, що межує з жорстокістю у своїй безжальній відвертості. І водночас вони сповнені доброти й терпимості, на які дають право життєвий досвід і вистраждана мудрість. Дитинство невіддільне від ілюзій, дорослішання – від розчарувань, ніби говорить нам автор історією головного героя твору Піпа.

Роман побудовано у формі розповіді дорослого героя про власне дитинство і юність. Утім, події, про які йдеться у творі, не відсунуті в епічне минуле, а розгортаються на очах читача і заново переживаються оповідачем. Так само, як юний Піп, учасник цих подій, ми не знаємо, що станеться далі, хоча й можемо

здогадуватися з певних натяків і гірко-іронічної інтонації оповідача, що надії мають обернутися крахом. Інтонаційний малюнок оповіді в романі створюється поєднанням наївності й оптимізму юнацького світосприйняття з тверезою розсудливістю й розчарованістю, що звучить у голосі дорослого. На все, що відбувається, ми дивимося воднораз очима дитини й дорослої людини, якою вона стала з часом.

Сюжетна колізія твору доволі проста. Сільський хлопець-сирота Піп, вихований владною сестрою, отримує звістку про те, що після досягнення повноліття на нього чекають великі гроші й привабливі життєві перспективи, а доти він повинен “готуватися” до джентльменського життя на пристойне утримання, яке виплачуватиме невідомий благодійник. Цю радісну звістку герой пов’язує з реалізацією своїх найзаповітніших мрій, центром яких є холодна й жорстока красуня Естелла. Піп вибудовує власний сценарій подій, у якому на місце доброчинця ставить міс Гевішем, особу найменш придатну для цієї ролі. Однак реальність виявилася жорстокою і непривабливою. З’ясовується, що благодійник Піпа – втікач-каторжник Мегвіч, який ввижався йому в кошмарних спогадах дитинства. Буряна ніч, якою Мегвіч реально постав перед Піпом, є поворотним моментом і у внутрішній еволюції головного героя, і в сюжеті твору. До цього роман розгортався як життєпис Піпа й охоплював великий проміжок часу від його перших дитячих спогадів до юності, а напружений драматизм, притаманний твору в цілому, виявлявся насамперед у тривожній атмосфері очікування. З появою Мегвіча час дії в романі ущільнюється, а драматизм виходить на поверхню й реалізується в пригодницькому сюжеті з характерними для нього переслідуванням, переховуванням, перевдяганням і навіть бійкою.

Заманливі перспективи, що відкрилися перед Піпом, змінили не тільки його спосіб життя, але й світосприйняття. Діккенс дотепно й водночас тонко відтворив вияви підліткового снобізму. Піп страждає від невпевненості в собі, понад усе боїться виглядати смішним в очах оточуючих і водночас зверхньо поглядає на тих, кому фортуна не посміхнулася так, як йому. Пасивне очікування життєвих благ перетворило героя на людину бездіяльну й безініціативну. Втручання в його життя Мегвіча кладе край “великим сподіванням” і ставить складні моральні проблеми, які юнак має розв’язувати самотужки. Настає час приймати рішення і діяти. “Великі сподівання” з повним правом можна віднести до “романів виховання”: через сирітське дитинство, амбітні поривання і нерозділене кохання, здійснюючи важкий етичний вибір, герой приходить до душевної зрілості й мудрості.

Подробиці. Причину нещасть Піпа літературна критика зазвичай вбачає в грошах, які намагався нав’язати йому Мегвіч, точніше в їхній руйнівній дії на мораль і психіку людини. Утім, ставлення Діккенса до грошей далеке від однозначності. Як людина, що спізнала злидні, письменник розумів необхідність певного матеріального статку й “забезпечував” ним своїх позитивних героїв. На сторінках його романів, особливо ранніх, багато юнаків отримують допомогу від добрих людей і те, що вона має піти на користь, не піддається сумніву. Та як показують пізні твори, гроші приховують у собі й небезпеку, оскільки можуть розвинути в людській душі гординю. По-справжньому щасливими в Діккенса бувають лише смиренні духом.

Роман “Великі сподівання” демонструє складне переплетіння випадкового й закономірного та велику роль випадку, несумісну з логікою. Випадковою була зустріч Піпа з Мегвічем на болотах, випадковим було його знайомство з Естеллою… На місці героя міг опинитися будь-хто. Однак ці випадковості набувають у творі фатального характеру. З грою випадку тісно пов’язаний мотив іронії долі, яка влаштовує лихі жарти не лише з Піпом. Практично всі більш-менш значущі персонажі роману плекають ілюзії, будуючи на них свої сподівання й плани, і всіх їх спіткає розчарування.

Якою б складною не була мотивація вчинків Піпа, у глибині його душі постійно присутній образ Естелли, який накладається на всі його думки й дії. Кохання героя до Естелли не має нічого спільного з тим мирним і заспокійливим почуттям, яке Діккенс часто виводив у своїх творах. Утім, кохання, навіть нещасливе, розглядається письменником як найбільша життєва цінність. Сама здатність любити оберігає душі його героїв від змертвіння й сприяє відродженню людяності. Шлях, пройдений Естеллою до того стану, у якому вона перебуває наприкінці роману, письменник не зображує, і можна лише здогадуватися про душевну еволюцію героїні.

Естелла – новий тип жінки у творчості Ч. Діккенса. Примхлива й свавільна, егоїстична й байдужа, мучителька й жертва водночас, вона не позбавлена шарму і навіть викликає в читача співчуття й жалість. Неоднозначним, як сама Естелла, є й кохання Піпа до неї: це почуття підносить героя і водночас примушує страждати від приниження. Сама по собі Естелла не є уособленням зла, але на ній зійшлися усі “темні” мотиви: соціального зла (батьки героїні – вихідці з низів, що стали жертвою суспільства), зла в людській природі (через неї діє руйнівна сила “пекельного” лиходія Компесона, а сама вона – жертва лихого чоловіка), злих намірів і образ (виховання міс Гевішем).

Як часто буває в літературі, два життєвих шляхи, два варіанти долі чоловіка уособлюють дві жінки, з якими його пов’язало життя. Для Піпа такими жінками є Естелла й Бідді. Вони діаметрально протилежні як з соціальної, так і з моральної точок зору. Перша мучить героя, друга – лікує його душу; з однією пов’язаний морок, з іншою – світло. Однак Піп не вільний обирати між ними.

Nota bene. Відомо, що Діккенс не збирався робити фінал роману щасливим. Піп і Естелла повинні були назавжди розлучитися після того, як востаннє зустрінуться. Їхня зустріч мала відбутися на Пікаділлі: Естелла, їдучи в кареті, помічає Піпа, який прогулюється зі своїм маленьким тезкою, сином Джо, сама вона – вже в новому щасливому шлюбі з лікарем. За задумом автора, Естелла повинна була зупинити Піпа й попросити дозволу поцілувати дитину, тим самим демонструючи зміни, що в ній відбулися, і своє розкаяння. Від цього варіанта Діккенса відмовив письменник і журналіст Е. Дж. Булвер-Літтон. Відтак нова редакція фіналу, що стала остаточною, видається більш вдалою. Тут відсутня сентиментальність. У сцені випадкової зустрічі Піпа з Естеллою набагато більше залишається в підтексті, ніж прямо, словесно, виражається. Сумна й водночас світла, своєю витонченістю вона ніби контрастує з першою сценою роману. Туман, який супроводжував героя все життя, піднімається, і все заливає ясне місячне сяйво. Утім, епілог навряд чи можна інтерпретувати як традиційний happy end, він позбавлений однозначності й створює відчуття відкритості, швидше прелюдії до нових сподівань.

Діккенс не був би самим собою, якби, фіксуючи темний бік життя, залишив без уваги його світлу сторону. Палає вогонь у каміні, біля якого сидить у своєму незмінному кріслі Джо, а поряд з ним – маленький син. Домашній затишок, взаємна повага й любов у родині, душевний комфорт і певний достаток, надбаний чесною працею, – ось винагорода, яку отримують діккенсівські герої з чистою душею. У подібних сценах, звісно, присутня своєрідна ідеалізація, але фальшивими вони не виглядають.

Піп не схожий на героїв-підлітків ранніх романів Діккенса, яких, подібно до Олівера Твіста, жодні обставини не могли збити з чесного шляху. Ці однопланові образи однозначно виражали ідею досконалості людської природи, її вродженої здатності чинити опір злу. Піп – звичайна людина, і ніщо людське йому не чуже. Він наділений чеснотами нарівні з вадами. Головний герой, як і інші персонажі роману, демонструє складність людської природи й неоднозначність її виявів.

Слід погодитися з тими критиками й дослідниками, які вбачають у “Великих сподіваннях” одну з найприкметніших віх на шляху Діккенса до безсмертя. Варто також додати, що цією віхою позначена пізня, найбільш глибока, творчість письменника, адже “Великі сподівання” найповніше ввібрали здобутки генія Діккенса на останньому етапі його тривалого творчого шляху. У романі йдеться про втрату ілюзій не лише головним героєм, а й самим автором. На зміну дещо поверховому оптимізму ранніх творів письменника приходить мудре розуміння складності й непередбачуваності життя, неоднозначності людської природи. І все це у “Великих сподіваннях” має своє, по-діккенсівськи витончене й довершене, художнє втілення.