Символічність назви роману Олеся Гончара “Собор”
Олесь Гончар – свідомий та мислячий син свого народу, а тому і активний учасник його живої історії, пам’ятаючи, що Історія – “…це не тільки сива минувщина, а й суперечлива, сповнена драматизму сучасність і що цю історію нинішнього дня маємо творити вдумливо, з відповідальністю перед майбутніми поколіннями”. Опублікований уперше 1968 року “Собор” своїм публіцистичним, пристрасним пафосом закликав читачів замислитися над значенням духовних начал у людському житті, історичної пам’яті, культурної спадщини народу. Водночас
Як бути справжнім? Чи збагачується духовно сучасна людина? Як жити, щоб не втратити собори своїх душ? Хоче автор дізнатися, звідки у деяких сучасників невміння поважати свій народ, любити своїх близьких, чому зник дух вольності й патріотизму, що був властивий борцям за свободу й щастя українського народу.
У “Соборі” є кілька образних явищ, що виростають до рівня символу. Це монумент
Козаками після розгрому Січі. Але собор водночас є і втіленням високого духу народного. Собор постає у романі як диво довершеності народної архітектури, як пам’ятка історичного минулого народу. У романі собор став епіцентром конфлікту між людьми, між духовністю і бездуховністю.
Про що б не писав Олесь Гончар, він бачить собор передусім як велич духу, як мірило совісті, як докір недбальцям і користолюбцям. В уяві Миколи Баглая собор постає в одному ряду з нерукотворними цінностями, бо хлопець вважав, що є в соборі вільний дух, любов, нескореність. А це ті людські риси характеру, без яких не можна зберегти, неможливо збудувати державу, стати вільною і незалежною країною. Недаремно письменник закликає берегти собори своїх душ. Такі, як брати Баглаї, Ізот Лобода, бережуть їх, не дозволяють їх нівечити.
Вважаю, що роман “Собор” – це заповіт нам, сучасникам, цінувати красу, бути духовно багатими і щедрими на добрі вчинки.
Одразу скажу, що до Володьки Лободи – героя роману “Собор” – у мене дуже неоднозначне ставлення. 60-ті роки вивільнили в багатьох людей енергію, що було неможливим за часів сталінщини, а офіційна державна політика вимагала від них одночасно і покори, й ініціативи.
Володька жив без матері. Батько, Ізот Іванович, – людина чесна, порядна, працьовита. Але на першому місці для нього завжди була робота. Ми можемо тільки здогадуватися, що для задушевних бесід із сином у нього не залишалося ні сил, ні часу. Володька не завдавав йому клопоту ні поганими оцінками, ні порушенням поведінки. Мабуть, він непогано вчився у школі, відвідував усілякі гуртки, не лазив по садках сусідів і не хуліганив на вулицях Зачіплянки. Бо інакше він ніколи не став би “вихованцем жителів селища. Ізот і не помітив, як виріс його “благополучний” син на “юшкоїда”, батькопродавця, на людину, яка сповідує егоїстичні цінності. У якийсь момент Володька зрозумів, що досягти успіху можна тільки тоді, коли пристосуєшся до системи, виробиш імунітет до народної оцінки й осуду.
Володька Лобода – натура кипуча і цілеспрямована. Думаючи про власну кар’єру, він, проте, хоче зробити щось і для людей. Хто й коли спромігся йому розповісти про те, що собор – це не тільки уособлення віри в Бога, якого заперечувала і забороняла держава, а й шедевр козацького зодчества? Та скільки таких шедеврів було зруйновано по всій Україні – і нічого нікому. Володьці дуже хотілося, щоб баба Шпачиха та інші літні жінки не їхали на базар за декілька кілометрів, а тут, у центрі Зачіплянки, могли щось продати зі свого городу чи купити для господарства якісь речі. Базар у містечку – річ потрібна? Потрібна! А молодь має відпочивати, збиратися, спілкуватись не на лавах попід чужими вікнами, а культурно, як у столиці, за столиками у кафе чи шашличній. І в цьому немає нічого поганого.
Володька живе сьогоднішнім днем, сьогочасними потребами. Йому ніколи замислюватися, що до нього на цій землі жили люди, щось залишили по собі. У нього нема перспективного бачення майбутнього. Він хоче встигнути щось зробити зараз і робить це так, як його навчили. У школі йому вчителі казали, що Бога нема, а віра – це мракобісся. У кутку його і батькової кімнати не було ікон. І тому він резонно ставить собі питання: для чого посеред заможної Зачіплянки бовваніє храм, до якого люди ходять по комбікорм, а не по втіху і розраду? Роль держави у збереженні старовини звелась до того, щоб почепити на стіну охоронну табличку, яка з часом почорніла від дощів та іржі. Усе життя перед очима Володьки храм був у такому занедбаному вигляді. Це не його покоління зробило собор таким. Це батьки і діди, захоплені революціями, війнами, будівництвом заводів-гігантів, морів, електростанцій, занедбали пам’ять предків і поруйнували і шкіри душ своїх дітей. Володька – останній у цьому ряду манкуртів.
Продукт свого часу, вихований у невірі і гігантоманії, він чинить так, як підказує йому розум.
А совість для нього і таких, як він, – зайвий тягар, який можна легко скинути з плечей. І скидали тоді, а потім навчили це робити своїх дітей, які розпродали багатства України, розібрали заповідні ліси під дачі, витали хворих дітей із чорноморських санаторіїв, за безцінь скупили найкращі шкоди. А потім, прочитавши гарні книжки про вічне, нетлінне, про справжнє християнтство і духовність, відреставрували старі і побудували нові собори, щоб було ж де замолювати гріхи.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)