Символічний зміст “пожежі” в однойменній повісті Распутіна
Ситуація з пожежею в повісті дозволяє авторові досліджувати сьогодення й минуле. Горять склади, товари, яких люди не бачили на прилавках (ковбаси, японські ганчірки, червона риба, мотоцикл “Урал”, цукор, борошно). Частина народу, користуючись плутаниною, розтаскує, що може. У повісті пожежа є символом катастрофи для соціальної атмосфери в Сосновке. Распутін намагається пояснити це ретроспективним аналізом. У Сосновке землеробськими роботами не займаються, заготовлюють ліс, причому не забезпечуючи його відтворення. Лісу надовго не вистачить.
“Краще б ми інший план завели – не на одні тільки кубометрів, а на душі! Щоб ураховувалося, скільки душ загублено, до чорта, дияволові перейшло, і скільки залишилося!” – гарячиться в суперечці Іван Петрович.
Читач відчуває гостре занепокоєння від картини безжа-. лостного скорення природи. Великий обсяг робіт вимагає великої кількості робочих рук, часто яких потрапило.
До них додалися “архаровці” (бригада оргнабора), які нагло давили на всіх. І місцеві жителі розгубилися перед цією злою силою. Автор через міркування Івана Петровича роз’ясняє ситуацію: “… люди розбрелися всяк по собі ще раніше…”
Соціальні шари в Сосновке перемішалися. Відбувається розпад “загального й злагодженого існування”. За двадцять років життя в новому селищі змінилася моральність. Що “було не покладене, не прийняте, стало покладене й прийнято.
У Сосновке навіть палісадників у будинків ні, тому що однаково це тимчасове житло. Іван Петрович залишився вірний колишнім принципам, нормам добра й зла. Він чесно працює, пе реживает за занепад вдач. І виявляється в положенні стороннього предмета. Спроби Івана Петровича перешкодити зграї Дев’ятого вершити влада кінчаються помстою зграї. Те проколють шини в його автомобіля, то насиплють пісок у карбюратор, то порубають гальмові шланги до причепа, то виб’ють стійку з-під балки, що ледве не вб’є Івана Петровича.
Доводиться Іванові Петровичу збиратися із дружиною Аленой їхати на Далекий Схід до одному із синів. Докірливо запитує його Афоня Бронников: “Ти виїдеш, я виїду – хто залишиться?.. Эх! Невже так і кинемо?! Обчистимо до ниточки й кинемо! І нате – беріть, кому не лінь!” Так і не зможе виїхати Іван Петрович.
У повісті багато позитивних персонажів: дружина Івана Петровича Алена, старий дядько Миша Хампо, Афоня Бронников, начальник ділянки ліспромгоспу Борис Тимофійович Водників. Символичны описи природи. На початку повести (березень) вона млява, заціпеніла. Наприкінці – момент затишку, перед розквітом. Крокуючого по весняній землі Івана Петровича “начебто винесло нарешті на вірну дорогу”.
У повісті все, що відбувається освітлено із крапки зору головного героя Івана Петровича Егорова. Символічний зміст відданий пожежі, случившемуся в леспромхозовском господарстві: вогонь довершує й высвечивает жалюгідний стан селища. Повість відзначена взаємним проникненням різних початків. Описано трагічні сторінки життя селища: згоріли склади. Спасшие селище від вогню закривавлені й изранены.
“Гіркота, біль, вигар” – у кожній деталі картини, що залишилася після страшної ночі. Але ранком встає сонце, приносячись із собою яскраве рятівне світло: “Весна відшукало й цю землю – і просипалася земля… Розігріється сонечко – і знову, як щовесни, винесе вона все своє господарство в зелені й кольору, представить для уговорных праць. І не згадає, що не тримає тої угоди людин. Ніяка земля не буває безрідної”.
Скільки гіркоти в цих словах, скільки любові автора до природи й рідної землі простежується в них!
Любові й образи за неї, що страждає від людської хижацької нерозсудливості, і за людей, що не розуміє, що, знищуючи природу, вони гублять самі себе, гублять і духовно, і фізично. “Весна збирає вціліле й невідмерле в одну жилу”, а люди не піклуються про збереження цього багатства. Очевидний вихід автора до екологічних проблем, але вони не головні в повісті.
Герой повести – скромний сільський житель, що не володіє видатними здатностями. Він не знаходить магічних засобів впливу на навколишнім. Але мудрість його “і довгих, і болісних роздумів”, цілісність і щирість почуттів створюють ясне подання про справжнє змістовне життя.
На своєму досвіді Егоров розуміє, що чотири сили допомагають людині: “будинок із сім’єю, робота, люди, з ким разом правити свята й будні, і земля, на якій коштує твій будинок”.
Одним зі страшних підсумків цієї повісті є гіркий роздум письменника над тим, що люди низьк і підлі організуються легше, швидше й надійніше, ніж люди теперішні. Завдяки цій організації низькі люди починають диктувати умови життя людям чималим.
Певною мірою підсумковим твором Распутіна з’явилася повість “Прощання із Запеклої”. У ній автор звернувся до трагічної Теми руйнування людьми власної землі, батьківщини, під прийменником великого перетворення. Распутін аж ніяк не протестує проти зведення великих гідростанцій, але коли перетворення природи здійснюються на шкоду й за рахунок духовних багатств народу, неминуче виникає конфлікт. Позиція Распутіна припускає необхідність створення нових національних багатств при обов’язковому збереженні вже накопиченого. Нації повинна здобувати, а не заміняти перевірені цінності чимсь новим, тому що невідомо, чи буде це нове краще старого. Великі будівництва ціною великих руйнувань не можуть уважатися заможними.
Запеклу можна зрівняти з легендарною Атлантидою, що пішла на дно моря, тільки море це є рукотворним. Разом із Запеклої під воду йде святість патріархальних відносин, національних традицій. Мир на острові гармонічний, люди є його частиною, вони не відособлені від природи й землі. Острів є як би святим місцем серед агресивного навколишнього світу. На ньому залишився жити царствений листвень, де живуть баби-праведниці.
По ночах острів обходить “хазяїн” – добрий дух лісу. Ця вигадана істота переживає разом із Запеклої тривожні мінути, він уже знає, що відбудеться, але нічого не може змінити.
Всі герої повести, насамперед Дар’я, живуть чекаючи кінця. Це час тривог, час прощання, накреслення пророчих завітів. Автор розкриває глибину почуттів героїв, їхню щиру любов до того місця, де вони виросли. Особливо яскраво це проявляється в людей старшого покоління. Молодь же рада перебратися на “більшу землю”. Це теж свідчить про руйнування моральних підвалин, про віддалення людини не тільки від того місця, де він народився й виріс, але й від природи в цілому. А в цей час старі їздять прощатися зі своєю землею й не можуть стримати горючих сліз. Їм страшно перебиратися на нове місце, де інша земля, інші закони, інше життя.
А Запекла, зі своєю гармонійністю, добротою й любов’ю, зі своєю несхожістю на все навколишнє, назавжди ховається під річковими водами, щоб уже ніколи не повернутися. Під хвилями ховається острівець “обітованої” життя. Так і людська чистота щиросердечна гине в руках недотепного “майстра”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)