Символічний зміст образу собору (За романом О. Гончара “Собор”)
“Собор ще повен далекою музикою, гримить обвалом літургій, перелунює православними месами, вік ще повен гріхами, у яких тут каялись, і сповідями, і сльозами, і екстазом людських поривів, надій”. Такою вперше ми бачимо й чуємо цю споруду, яку не вдалося знищити часові. І грандіозну споруду роману Олеся Гончара теж не вдалося зруйнувати – твір існує, він цікавить і бентежить уяву. Просте українське селище Зачіплянка зробилося вмістилищем “величної культової споруди”. Цей собор, “один із тих велетів тисячолітніх”, може слугувати
Треба згадати, що величезна кількість творінь стародавніх зодчих була просто знищена. І навіть не час тут попрацював, а людська байдужість. Собор, змальований у романі Олеся Гончара, міг би стати центром духовного єднання українців. А замість того він став руїною. Саме звідси бере свій початок складна символіка твору: собор – руїна
“Німотна музика собору, музика отих гармонійно піднятих у небо бань-куполів – вона для тебе реально існує, ти здатен її чути, хоча інші, здається, до неї глухі”. Таку нечутну музику може грати лише руїна, напоєна часом. По-різному ставляться зачіплянці до собору, але ніхто не може заперечити однієї притаманної споруді якості – величі у повному розумінні цього слова. У соборі можна влаштувати клуб або зберігати в ньому комбікорм, але одвічна сутність споруди від того аж ніяк не постраждає.
Символ завжди складний, бо часто означає те, що одним словом і не назвати. Але ж є в собору й ще одна місія, яку неважко збагнути. Це місія свідка почуттів і справ людських. Століттями височить він над землею людей, і, мабуть, тому багато що навколо здається безладним, пустим, непотрібним, Це – ще одна небезпека, яку являє собор для тих, хто прагне вкрасти в людей їхню історію. Кожний свій вирок собор оголошує з точки зору історичної пам’яті, яка береже всі, навіть найдрібніші події.
Олесь Гончар зробив майже неможливе: в образі собору він поєднав духовне і матеріальне, як це зробили колись “мудрі й дужі майстри”, звівши стрімкі стіни й величні купелі-бані, які здатні сягнути неба – лише хрести на них поверніть.
Собор був зведений скоро після зруйнування Січі, і козаки вклали в нього всю тугу за навіки втраченою волею, зробили його своєю святинею. Та недоброю буває посмішка часу: не лише святинею довелося побувати собору, а й складом комбікорму, і просто “безхозним об’єктом”. Проте це було вже в XX столітті, коли не дуже цінувалися символи, тим більш символи волі й лицарської слави предків. І тут письменник виводить ще один пласт символіки роману: “Собори душ своїх бережіть, друзі… Собори душ!” – палко закликає Олесь Гончар. Якщо в душі немає нічого святого, то душа перетворюється на руїну. Нехтування найсвітлішими почуттями чимось нагадує вживання наркотиків – чим далі, тим більше звикаєш до зміненого стану своєї свідомості. “Не жаль”, “байдуже”, “ні до чого” – такі слова все частіше починає народжувати така от ущент зруйнована душа.
У кінці шістдесятих років XX століття “Собор” було надруковано в одному з “товстих” літературних журналів. Але ті, хто тримав кермо “літературного процесу”, дуже швидко схаменулися: дуже багато заборон, існуючих на той час, насмілився порушити Олесь Гончар. Вирішили піти тореним шляхом: було організовано шалене цькування роману. “Собор” був покладений на полицю й лише майже через два десятки років дійшов до широкого загалу читачів. І лише через два десятки років стала зрозумілою глибока символіка роману: здається, усі події, які сталися протягом цього часу, удалося передчути письменникові. Тепер ми вільно говоримо про проблеми, лише намічені письменником, і здатні робити для себе відповідні висновки. Так стається з кожним визначним твором: здається, що події роману продовжуються, переростають рамки друкованої сторінки і входять безпосередньо в наше життя, де завжди повинне залишатися місце для найголовнішої споруди – собору.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)