Щоденник правди (За “Щоденником 1941-1956″ О. Довженка)
XX століття так звикло до війн, що вважало їх майже за необхідне. Настало XXI століття. Війну тепер переважно називають “операцією”, мовби від того саме явище втрачає свою жахливість і безглуздя. Чомусь за всіх часів розумні люди були проти війни, а дурні – за війну, хоча бували й виключення з цього правила. Друга світова війна зламала всі уявлення не тільки про стратегію й тактику, а й про людину як таку. І тим повчальнішими є свідчення тих, хто бачив ту велику війну наочно.
Олександр Петрович Довженко у роки другої світової вів щоденник,
Скупий, майже телеграфний стиль: “Трагічний пафос відступу у жертв. Скот. Хліб. Нищення”. Це написано в 1941 році. “Народ український загине в цій війні, товариші
Патетики… Народ наш загибає… Гине… Велика тризна”. А це вже рік 1942-й. Довженко бачить події так, як вони є, і він абсолютно
У щоденниках Олександра Довженка йдеться не лише про війну: адже тилова, а далі й повоєнна дійсність не набагато простіша: просто лінія фронту проходить тепер в іншому місці. Там також є ворог – дурень, озброєний гучною горлянкою й партійним квитком. Дурні й злочинці правлять країною. “Це кристалічне явище нашої сучасності”, – зазначає автор щоденників. А на щойно звільнених територіях поводяться з визволеними з окупації людьми як “із чимось винуватим, ворожим, підозрілим”.
Ще в 1943 році Олександр Довженко склав список знищених у Києві пам’ятників культури. У цьому списку Михайлівський монастир, Київський братський монастир на Подолі, Десятинна церква, університет святого Володимира й ще велика кількість назв та імен. Це те, що зникло “за моїх часів” і аж ніяк не за два роки війни. “Відсутність смаку, одірваність од природи, і моральний занепад, і душевна сліпота – разючи й незрівнянні ні з чим”, – ось підсумок, датований серединою XX століття..! тоді ж Довженко зазначає: “Звужується життєве коло. Я почуваю себе ізольованим і самотнім. Очевидно, хтось добре попрацював над моєю ізоляцією”, і не дивно: забагато для свого часу розумів письменник.
“Ми вступаємо в сорок четвертий рік, найтяжчий і найжорстокіший рік світової історії”, – такий присуд Довженка. Він майже не помилявся.
“Україна поруйнована, як ні одна країна у світі. Поруйновані й пограбовані всі міста”, – такий підсумок окупації. А “Україна в огні” досі ще заборонена, і Олександр Петрович несе “тягар заборони” цього визначного твору. Роздуми про власну творчість органічно входять до “Щоденника”.
У “Щоденнику” за 1956 рік є дуже сумний і цікавий запис. Наведу його майже повністю: “…На сороковому році будівництва соціалізму в столиці сорокамільйонної УРСР (повністю) викладання наук так же, як і в інших вузах УРСР (повністю), проводиться руською мовою.. Я все зрозумів і переповнений ущерть. Якщо мій народ не спромігся на власну вищу школу, – вся абсолютна решта, себто, ну, ніщо вже інше не має ціни. Яка нечувана аморальність… Який жорстокий обман… І жаль, і сором…” Такий остаточний висновок робить прозрілий письменник. Режим, який протягом десятків років займався викоріненням української нації, показав себе з усім звірячим єством. “Хочете мати Україну? А дзуськи!” – так, мабуть, розмірковували післясталінські діячі. Це був початок свавільної тотальної русифікації, край якій було покладено лише після 1991 року.
Репресії, голодомор, війна, імперська політика… Усе це бачив на власні очі Олександр Петрович Довженко. І, дякувати Богові, очі письменника сприймали світ у прямому, а не у викривленому зображенні. Завдяки таким письменникам, як Довженко, українці можуть осягнути справжнє минуле нашої держави. Адже війни скороминущі, але правда вічна й сяє вона далеко.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)