Щоденник Олександра Довженка трагічний, вистражданий документ
“Щоденник” Олександра Довженка – трагічний, вистражданий документ
“Болить у мене серце день і ніч”
/ О. Довженко /
Олександр Петрович Довженко… Лише називаємо це ім’я – і відразу уявляємо струнку, вродливу, зовні та внутрішньо, талановиту людину, письменника і кіносценариста, автора безсмертних кіноповістей “Земля”, “Щорс”, “Повість полум’яних літ”, а “Зачарованою Десною” зачитувались і дивувались, як-то до щему тепло і захоплююче можна згадувати своє дитинство, родину, звеличувати людину
Та нещодавно відкрився перед нами ще один бік його обдарованості – публіцистика. Ми маємо змогу перегортати і читати сторінки його “Щоденника”, а уважно прочитавши, розуміємо, як не просто жилося і писалося, творилося; напружено, болісно, часто під безпосереднім контролем “зверху”, але О. П. Довженко до останнього подиху залишався справжнім митцем, патріотом, людиною.
Тож запрошуємо до обговорення, до роздумів, чому ж так боліло і вдень, і вночі серце великого майстра? Бо сама
Осмисливши прочитане, розуміємо, що хвилювали великого творця, дійсно, болючі, дуже важливі проблеми: він глибоко усвідомлює долю України, рідного українського народу; письменника бентежить, душу крає йому війна; розмірковує над своєю долею та долями видатних його сучасників; висловлює своє сприйняття та дає характеристику вождям (Сталіну, Хрущову, Берії); осмислює та викриває суспільні проблеми (простої людини, жінки в суспільстві, про пам’ятки культури, історії, цвинтарів, школи і вчителів, мови, чиновництва, бюрократії, посад), і з’ясовує перспективи своєї творчості, адже думкою линув у майбутнє, наснажений був працювати… працювати… працювати…
Головне, що проходить через увесь щоденник – це роздуми про глибоку історичну кривду, що чинилася і чиниться українському народові. “Україна поруйнована, як ні одна країна в світі!” Дуже страждав від того, що українці – “…квіти бур’янові, бур’яном забиті” – не хочуть вчити своєї історії, “народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців”. Незагоєною раною болить Довженкові голодомор 1932-33 років, “велике” переселення мільйонів українців до Сибіру. Хотів бачити Україну не Великою Удовицею, а сильною державою. З сумом порівнював свій народ з тютюном, “Його весь час пасинкують. У нього велике, дебеле листя, а цвіту де-не-де”. Але ж, незважаючи на все, великий син свого народу ніжно, по-синівськи любив свою Україну, переживав за неї, за народ: “Що ж буде з народом нашим?” Зболілася душа… Війна щемно ранила серце Довженка. Як людина гуманна, він війну не сприймав, називав її дурною, а воєначальників тупоголовими. Страждав від того, що німці пограбували Україну, вивізши не тільки зерно, паливо, пам’ятки культури, але найцінніше – людей, дітей для онімечування й роботи, дівчат – для оздоровлення арійської нації. Він проклинав Сталіна. Стражденно, болісно роздумує над своєю долею: “Мені 48 років. Моєму серцю – 60. Воно зносилося від частого гніву і обурення, і туги… Мені хочеться вмерти. Мені здається, що я прожив уже все своє життя, немов ангели покинули мою душу”… “Я вмру в Москві, так і не побачивши України…” У цих рядках – весь Довженко, митець і людина. Болюче сприймає жорстоку критику кіноповісті “Україна в огні”, що зродилася із болісних страждань митця, народу, гірких втрат. Довженкові пощастило, його не заарештували, не розстріляли, але й жити спокійно не давали, сталінське цькування підірвало його здоров’я. Але не зміліла душа майстра, і з цього жорсткого двобою він виходить переможцем, людинолюбцем. Тож не випадково серед багатьох проблем, які порушує О. Довженко у “Щоденнику” – це роздуми про звичайну людину, адже “найбільший скарб всього людства є сама людина”. Він вболівав за простих, звичайних людей, які не мають ні чинів, ні орденів, бо “багата держава, яку утворюють бідні люди, – абсурд! Держава не може будувати свій добробут на бідності й обдертості своїх громадян”. Не завадило б сучасним нашим політикам замислитись над цим.
А українських жінок, що винесли на своїх плечах війну, він порівнює з давньоруською Ярославною, називає жінку хранителькою нації, красою землі нашої. Скільки горя, страждання, випробувань випало на їхню долю? А хто винен? Довженко звинувачує радянську систему. Як ревно ставився письменник до того, що мало де звучить українське слово, його хвилювало, як же можна виховати молоде покоління, якщо в країні не цінуються пам’ятки історії і культури, українська мова, немає поваги до учителя. А ставлення декого до вічного пристанища мертвих – кладовища?! Кажуть, рівень культури нації визначається за її ставленням до вічного пристанища: “кладовища – це дзеркало людських взаємин”, тому їхній стан цілком залежить від пошани до людської особистості, від нашого виховання. Актуальною є ця проблема і зараз, часом бачимо прояви жорстокого вандалізму у місцях вічного спочинку наших предків. І просто дивуєшся, чому люди так несамовито прагнуть до посад: “Довгі роки придивляюсь до людей, що стоять біля керма… Сумна картина. Спрощенство обнялося з простотою. Ми дегенеруємо, не помічаємо цього самі! Бідний, убогий, многостраждальний мій народе, який ти нещасливий! Ведуть тебе поводирі!”
А скільки ще було задумів! Хотілося працювати, певно було б замало доби.
І після того, як закриваємо останню сторінку “Щоденника”, подумки охоплюємо і намагаємося збагнути все: порушені актуальні проблеми, вболівання за долю України, зривання масок із вождів, гостра критика суспільства дають підстави твердити – цей яскравий зразок Довженкової публіцистики – трагічний, вистражданий, болісний документ доби.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)