Щира розповідь про власне дитинство (за повістю “Блакитна дитина”)
Коли я побачив назву повісті Анатолія Дімарова “Блакитна дитина”, то трохи здивувався. Дійсно, хіба може дитина бути блакитного кольору? “Мабуть, фантастика”, – подумалося мені. Але насправді виявилося, що цей твір – чесна, відверта, щира, весела розповідь дорослої людини про своє дитинство. Коли син письменника приходить додому із двійкою чи зауваженнями вчителя в щоденнику, то бабуся та мати, дорікаючи йому, з І’виховною метою” розповідають, яким слухняним та розумним ріс батько хлопчика. Влакитна дитина – це ангел,
Проте батько-пі чомусь стає трохи ніяково, як і його синові-бешкетнику, у нього також палають вуха від сорому: “Адже коли б оця блакитна дитина залетіла багато-багато років тому в наш п’ятий “Б” клас, вона не вирвалася б звідти живцем. А якщо й вирвалася б, то з обдертими крилами. І найбільше отого блакитного пір’я, звичайно
Розповідь починається з метафоричної притчі про чарівний місток пам’яті. Місточок провисав над безоднею, і по один бік жила людина, а по другий було все, що потрібно їй для життя. І жити б людині вічно, коли б місточок не вужчав з кожним днем. Стурбована, щоразу набирала людина все більше припасів. Але чим важчою ставала її ноша, тим вужчим – місточок. Автор говорить, що він також стоїть над такою “прірвою”, а по той бік – прожиті роки: “І доки не щез місточок моєї пам’яті, буду ходити по ньому, хоча б він став такий вузенький, як лезо ножа”. Але невблаганний час віддаляє автора від нього ж самого, коли він був хлопчаком… Отже, із теплотою Анатолій Дімаров перекидає місток із дорослого життя в дитинство, яке припало на важкі воєнні та післявоєнні роки. Переходить через місточок і знову опиняється в дитинстві – з молодою мамою, молодшим братом, друзями.
Статків у родини не було. Мама – вчитель, зарплатня невелика, але в приміщенні є етажерка з книжками та зошитами. Толя любить читати, учитель математики навіть поставив йому двійку через те, що хлопець читав на уроці “Тараса Бульбу”, уявляючи себе лицарем. Навесні хлопці, не зважаючи на небезпеку, катаються на кригах, майже всі літні канікули проводять на річці – купаються, ловлять рибу та раків. Автор навіть висловлює цікаву, на мій погляд, думку про те, що люди, які виросли на берегах таких чистих і веселих річок”, не можуть бути злими й похмурими. А ще діти катаються на конях, ганяють по лісу, роблять набіги на чужі городи та садки!
Мене вразив епізод, коли Толя з приятелем Ваньком, вирішивши налякати дівчат, бере до рота жабеня. Але, злякавшись, завуча, випадково ковтає жабку. Ночами хлопчик прислухався: чи не стрибає вона у нього в животі. І сміх, і гріх, як то кажуть!
З теплотою герой розповідає про своїх учителів: Павла Степановича, Віктора Михайловича, Галину Іванівну. Останнім двом хлопці-бешкетники навіть допомогли одружитися: обкидали зіпсованими яйцями залицяльника вчительки, і та була змушена йти на виставу з Віктором Михайловичем.
Через місяць вчителі побралися. Але з найбільшою любов’ю Анатолій Дімаров згадує свою люблячу матір. Між дітьми та мамою склалися довірливі, щирі стосунки. Вона, на відміну від односельців, ніколи не лає та не б’є своїх синів. Із гордістю Толя каже: “Моя мати найкраща в світі!”
Отже, Толя – не блакитна дитина, не янгол. Це звичайний хлопець, у шкільному житті якого було багато пригод – веселих і не дуже. Звісно, що Анатолій Дімаров, пам’ятаючи, яким він вбув у віці свого сина, краще розуміє власну дитину. Адже за розвагами та бешкетами він помічав у житті важливі речі й цінував їх: уміння мріяти, товаришувати, відповідальність за молодших і слабших, прагнення до добра й справедливості, тонке відчуття краси природи, почуття гумору.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)