Сергій Єсенін: Я хочу бути зрозумілий моєю країною
У різні роки Єсенін по-різному відповідав на запитання, чи вважає він себе “сільським” поетом. Те затверджував, що не розділяє нічиєї літературної політики, тому що “украй індивідуальний”, те, навпаки, настільки ж “скажено” протиставляв себе всім що позабили, що Росія – країна мужицька
Джерела цього протиріччя треба, на наш погляд, шукати в обставинах дитинства поета, тому що сім’я, у якій він народився й виріс, зовсім не була, всупереч твердженню самого Єсеніна, такий вуж простій. Ні Москва, ні Петербург споконвіку не
“От я ще в силах працювати, а як віддам всі сили Москві – так виїду до себе на батьківщину. Там ми адже майже всі москвичі… Вони не тільки ті, які народилися в Москві, а й ті, котрих дають Москві області. Так, Ярославська давала полових, Владимирська – тесль, Калузька – булочників.
Серед “лазневих” провінцій була, до речі, і Рязанська, але це не єдина її спеціалізація. Односільчани Єсеніна йшли в основному “по торговельній частині”. Але це ті, хто посмирнее. Більше ризиковий і азартні, наприклад, дід Сергія Олександровича по матері Федір Титов, ставали петербурзькими “корабельниками”, тобто “баржевиками”, власниками барж, на яких везли в столицю “простий продукт” – і ліс, і сало, і дрова, і овес, і сіно!.. Але навіть серед околостоличних губерній Рязань і Калуга на особливому положенні: у тутешніх селян занадто мало своєї землі, куди менше, ніж у північних сусідів. Власники пристоличних “латифундій” – достатні поміщики й великі монастирі – не бажали розставатися із благодатними й щороку, що дорожчали вгіддями (квадратний аршин подгородной землици – без малий червінець золотом). Крім того, по всій заплаві Кращий-кращу-краще-краща-ока^-кращі в Росії заливні луги. Тутешнє безцінне, воістину “золоте”, сіно йшло прямо в царські стайні!
Тому І процес раскрестьянивания в цих губерніях шел. куди інтенсивніше, ніж, скажемо, у Ярославській або Костромській. Можна, видимо, навіть говорити й про декласування, якщо вважати визначальною ознакою класу відношення групи людей до засобів виробництва як до власності: засобів виробництва в константиновцев було явно недостатньо для ведення правильного селянського господарства. Катерина Єсеніна, сестра поета, згадує:
“Сіло наше в ті роки було стягнуто мертвою петлею: з одного боку – земля федякинского поміщика, з іншого боку – земля нашого духівництва, із третьою безперервною стрічкою випливають інші села… і четверта сторона – Ока. Тому наше Село не мало можливості розширювати свої будови”.
“Мертвою петлею” до початку XX століття були практично стягнуті всі прибережні села по середньому й нижньому плині Оки. Це вона, Ока, качаючи-розгойдуючи й різнотрав’я своїх берегів, і трав’яні хиткі своїх “младеней”, уже в колисці й обдаровувала їх казковим-казковій-по^-казковому щедро, роздаючи нарівно, незалежно від величини батьківського наділу, унікальну свою красу, але вона ж, Ока, і знедолювала, прирікаючи на безземелля, а виходить, і на бездомье. Але навіть у цьому ряді – серед змушених “москвичів” і сезонних “петербуржців” – сім’я Єсеніних виділялася, відхиляючись від середньої норми: Єсеніни були безземельнее своїх односільчан. Уже дід поета, Микита Осипович Єсенін, на тім клаптику землі, яку придбав після одруження (56 кв. аршин!), нічого, крім хати й двору для худобини, побудувати не смог, “не подужав” і купити город. У ще більш важкому положенні виявився його син – Олександр. Навіть у кращі свої довоєнні роки сім’я Єсеніних фактично жила не на сільські, а на міські – торговельні – гроші. Корова й огарод, коня не було, служили лише підмогою. Не було навіть саду, хоча в сусідів, і праворуч і ліворуч, були нехай невеликі, але рясні плодами сади. Селянське дитинство без своїх яблук і навіть без заходу млявого кропу (город – далеко від будинку, як би на висілках) – травма на все життя! До того ж, на відміну від більшості константиновцев, що дивилися на відхожий промисел як на спосіб розширити земельні володіння, батько поета, Олександр Никитич, навіть повернувшись у село (м’ясна крамниця купця Крилова, де він працював прикажчиком, із приходом Радянської влади, закрилася), так і залишився “москвичем”.
Немов жаль і комусь когось, Немов хтось до батьківщини отвик, И с того, піднявшись над болотом, У душу плачуть чибис і кулик (“Кожна праця благослвви, удача!..”)
Уважається, що ці вірші (липень 1925-го) написані Єсеніним про себе, як суд і докір собі – “вічно мандрівному мандрівникові”. Але, може бути, це й не зовсім так, адже саме у свій по следний приїзд у Константинове Єсенін особливо гостро відчув драму батька, що ніяк не міг знайти собі справу по руці й під силу. Олександра, молодша з дітей Олександра Никитича, згадує:
“…Приїжджаючи додому тільки у відпустку, він не знав селянської роботи, а звикати до неї в цьому віці було вже нелегко. Він не вмів не косити, не орати, не молотити. Навіть кінь запрягти не вмів. Та й сил у нього не було. …Усвідомлюючи свою непристосованість і слабосилля, батько почував себе не на своєму місці й ходив завжди смутний. Цілими годинниками сидів він у вікна, обпершись на руку, і дивився вдалину”.
Мати поета Тетяну Федорівну (у дівоцтві Титову), жінку міцну й більш ніж земну, неприкаяність никчемуш-ника-мужа сильно дратувала, тим сильніше дратувала, що виросла вона в сім’ї з іншим укладом: брати – ухватистие, умілі мужики, а батько до того ж ще й знатний лошадник, у якого й кращі в селі коня, і відмінна упряж. Розлад між родителями не міг не позначитися на самопочутті Єсенін-молодших, особливо Сергія. Зовні він був схожий на батька, і ця подібність, при різниці устремлінь, створювало грунт для постійних “звад”. З матір’ю, і саме в силу різниці й натур і характерів, Єсеніну було простіше.
Однак при всієї своєї непристосованості долю дітям і вибирав, і ладив саме батько. Це на його настійну вимогу Сергія віддали в трирічну зі школу в селі Спас-Клепики (в 30 км від Константинова). Батько ж улаштував Катерину в приватну московську гімназію, розуміючи, мабуть, що іншого виходу в ‘його бесприданников немає. До того ж і син, і дочки, всі троє, виявилися напрочуд здатними – жадібними “на ученье”. Коротше, якщо б не Війна й революція, сім’я Єсеніних, схоже, проробила б той же шлях, що й сім’я Чехових: за допомогою вишедших у люди старших перейшла в інше соціальне середовище, хоча, напевно, ніхто з новоспечених городян так і не зміг би забути про те, що в напівстеповій провінції в них є свій власний будинок і свій – наследний – клаптик землі
“Відрізаною скибою”, причому змалку, видимо, відчував себе й майбутній поет. Особливо на початку дитинства, коли після напіврозлучення батьків жив у Титових. У материнської рідні було, звичайно, і побогаче, і попросторней, але й отут “був надлишок чоловічої сили. Не те щоб зовсім не потрібна була його, хлоп’яча допомога, однак особою, крайньої нужди “вникати в господарство” все-таки не було й почуваючи це, спадкоємець ухилявся. А “досягши віку”, і взагалі раскрестьянился, причому настільки, що, приїжджаючи в коротку відспустку, спочатку зі Спас-Клепиков, а потім і з Москви (до речі, завжди влітку й ніколи взимку; зимового села Єсенін не виносив), “утикався в привезені книги” “і нічого іншого не бажав знати”. А коли мати починала гарчати, більше по звичці, чим всерйоз (на них. “садово-дачній ділянці” вистачало й жіночих рук), тікав з отчого гнізда. Те на риболовлю, то в поля, а найчастіше до Поповим, тобто в будинок місцевого священика (він же вчитель закону божого) – батька Івана. Схоже, що це був єдиний у Константинове будинок, де юнак Єсенін почував себе доречним. У Попових збиралася інтелігентна молодь: подруги й друзі дочки хазяїна, що рано овдовів; гостювали, і подовгу, родичі-студенти. Грали в крокет, у лото, ставили аматорські спектаклі. Була, звичайно, і гармоніка. І частівки “виспівували”, але все-таки панувала – гітара…
(1 votes, average: 5.00 out of 5)