СЕЛІН, Луї Фердинанд
(1894 – 1961)
СЕЛІН, Луї Фердинанд (Celine, Louis-Ferdinand; автонім: Детуш, Луї Фердинанд – 27.05.1894, Курбевуа – 01.07.1961, Медон) – французький письменник.
Селін – одна із найсуперечливіших постатей у літературі XX ст. Він – герой Першої світової війни та “антигерой” Другої, антикомуніст і безбожник, антисеміт і колабораціоніст, автор блискучих за стилем проникливих романів та одіозних памфлетів, лікар і ув’язнений, бунтар-одинак і останній з “проклятих” письменників Франції, провокатор і естет, геній і лиходій…
Народився
Селін працював у паспортному відділі Генерального консульства Франції в Лондоні, де одружився із Сюзан Небу, однак французьке консульство цей шлюб не зареєструвало. Через рік Селін отримав посаду наглядача за плантаціями у Камеруні. У березні 1917 р. захворів на дизентерію й був відправлений у Францію. По дорозі він написав свій перший художній твір – новелу “Хвилі”.
У липні 1919 р. Селін у Рені отримав ступінь бакалавра, а через місяць одружився з Едіт Фолле, дочкою професора та майбутнього директора Школи медицини у Рені, куди Селін вступив наступного року. У 1924 р. він захистив дисертацію, працював у Комісії з гігієни при Лізі Націй; оселився у Женеві. Упродовж наступних двох років здійснив службові поїздки у США, Африку, країни Європи. Невдовзі він розлучився з Едіт і зійшовся з Елізабет Крег, котрій він присвятить свій роман “Подорож на край ночі”. Працював над п’єсами, статтями, здійснив поїздки у центральноєвропейські країни.
У 1932 р. вийшов друком найвизначніший твір Селіна – роман “Подорож на край ночі”, за який Селін отримав премію “Ренодо”. Саме із цим романом пов’язана з’ява псевдоніму Селіна – так звали його бабусю по материнській лінії.
У романі “Подорож на край ночі” Селін оголосив “апокаліптичний хрестовий похід” проти цінностей гуманізму та демократії, проти “музики оптимізму” як дурману і виправданню насильств над людством. Він зобразив жахливу, справді апокаліптичну картину сучасного йому абсурдного і цинічного світу. Життя у романі – тривала агонія, “дорога гниття”, єдиною правдою і реальністю серед фантомів є смерть. Головний герой та оповідач твору – Фердинанд Бардамю, образ автобіографічний, у ньому впізнаються епізоди життя автора упродовж 1913- 1932 pp. Саме він подорожує “на край ночі”, вивертає світ навиворіт і показує його гниле нутро. Подорож протагоніста здійснюється у чотири етапи. Перший етап – фронт Першої світової, куди він, студент-медик, пішов добровольцем під впливом пропаганди. На війні він переживає жах і злигодні, бачить гори трупів і безглузду бійню, і мріє лише про те, аби потрапити у полон. Тут він зустрічається з іншим французьким солдатом, Леоном Робінзоном, своїм двійником. Бардамю отримує поранення, лікується у Парижі, знайомиться з американкою Лолою і скрипалькою Мюзім. Досвід війни зробив Бардамю переконаним боягузом, і на боягузтві засновані його антимілітаризм та невір’я у майбутнє.
Другий етап подорожі героя – Африка, до берегів якої відпливає він через кілька місяців після звільнення від військової служби. В одній із французьких колоній він сподівається стати на ноги, але дістає враження пекла. Герой дивом порятовується на кораблі, знову зустрічається з Робінзоном, хворіє малярією, і розчаровується як у хижих колонізаторах, так і в покірних тубільцях.
Третій етап – Америка, де Бардамю пробув біля двох років. Спочатку він працює обліковцем бліх у карантинному госпіталі, потім ходить без роботи і без копійки у кишені, звертається за допомогою до своєї колишньої коханки Лоли. Бардамю влаштовується на завод до Г. Форда, однак незабаром облишає і це заняття, познайомившись у будинку розпусти з Моллі, ласкавою і відданою дівчиною, котра допомагає йому матеріально. І в Америці Фердинанд випадково зустрічається з Леоном Робінзоном.
Нарешті, Бардамю повертається на батьківщину, відновлює заняття медициною, складає іспити, одержує диплом і право вести лікарську діяльність. Він відкриває власний лікарський кабінет на околиці Парижа, у Гаренн-Драньє, де живуть представники бідних верств суспільства, декласовані елементи. Згодом він влаштовується асистентом головного лікаря у психіатричну лікарню. У цій частині роману теж діє Робінзон. Колишній невдаха-вбивця, котрий ледь не втратив зір, утік від своєї нареченої Мадлон. Та приїхала за ним у Париж, але їй не вдається домогтися від Робінзона згоди повернутися в Тулузу й одружитися з нею, і вона стріляє в нього впритул із пістолета. Бардамю байдуже тримає помираючого друга за руку, розмірковуючи подумки про самого себе. Виявляється, йому не вистачало того, “що робить людину більшою за її власне життя: любові до чужого життя… Не було в мені людяності”.
Роману, що зображує абсурд і хаос життя, світ, який підійшов “до самого краю”, відповідає і мова. С. пориває з традиціями класичної літературної французької мови, широко застосовує розмовну “вуличну” мову, арготизми, неологізми, табуйовану лексику. “Подорож…” вплинула на формування екзистенціалістського типу роману і екзистенціалістського героя, котрий, на думку Селіна, є “молодою людиною без колективної значущості… просто індивідом”.
У 1933 р. Селін познайомився з Елізабет Поркероль, зв’язок з якою триватиме два роки, і розпочав працювати над своїм другим – і за часом, і за значенням – романом “Смерть у кредит” (1936). Матеріал цього твору неприховано автобіографічний. Селін відмовляється від вигаданого оповідача, створюючи максимально наближену до автора особу – Фердинанда. Роман присвячений дитячим спогадам і враженням героя. Тут зображено жорстокого батька, хвору на поліомієліт матір, котра працює продавцем, заробляючи й утримуючи сім’ю. Фердинанд залишає домівку і допомагає здійснити відчайдушні плани винахіднику і повітроплавцю Куртіалю де Перейру. Оповідь у романі максимально наближена до невимушеної розмовної інтонації. Стиль “Смерті у кредит” сам автор називав “дірчастим, мереживним”, він характерний дискретністю, уривчастістю, недомовленістю оповіді.
У 1935 р. разом із піаністкою Люсьєн Дельфорж письменник подорожує Данією, Німеччиною, Австрією. Наприкінці року він познайомився з танцівницею Люсетт Альмансор, з якою одружився у 1943 р. У травні 1936 p. Селін відвідав Англію, а в серпні – СРСР. Приводом для поїздки в Радянський Союз було бажання отримати гроші за російський переклад “Подорожі на край ночі” (у 1934 р. його у скороченому вигляді переклала Ельза Тріоле). Селін провів у СРСР два місяці, місяць жив у Ленінграді, відвідував театри і музеї. Ось як він описує свої враження після повернення у приватних листах: “Я повернувся з Росії. Який жах! який нікудишній блеф! яка брудна і безглузда історія! Як усе це гротескно, теоретично і злочинно!”; “Все це огидно, страшно, немислимо бридко… Брудно, бідно – огидно. Тюрма. Всюди поліція, бюрократія і страшенний хаос. Все блеф і тиранія”. В результаті поїздки Селін написав антикомуністичний памфлет “Меа culpa” (лат. – “Моя провина”). У ньому він заперечує самі основи комунізму, класовий антагонізм і можливість соціального вдосконалення. На думку автора, причина цього криється у самій людині, “справжнього незнайомця всіх можливих і неможливих суспільств”, адже “людина настільки ж людяна, наскільки курка вміє літати”. Розумнішими від соціалістів були ієрархи церкви, котрі вважали людину “брудом” і нічого не обіцяли їй, окрім потойбічного спасіння. Того ж року видавництво Деноеля видало “Меа culpa” і докторську дисертацію Селіна “Життя і творчість Філіппа-Ігнаца Земмельвейса”, присвячену угорському лікарю-гінекологу XIX ст.
Натомість з позиції анархіста, гнаного буржуазією, публікою, Селін перейшов на позицію гонителя. Напередодні війни він почав боротися за мир з парадоксальної позиції – пацифізму, побудованої на расовій теорії. Наступні два роки були ознаменовані скандальними памфлетами “Дрібниці для погрому ” (1937) і “Школа трупів ” (1938). Водночас письменник почав співпрацювати з антисемітськими організаціями. У самій назві “Дрібниці для погрому” криється випад проти ворогів нацизму. Селін писав, що не бажає “воювати за Гітлера”, але не бажає воювати і “проти нього, за євреїв”. Він звинувачує євреїв у розпалюванні війни, заявляє, що саме євреї “штовхають нас до кулеметів”. Памфлет “Школа трупів” було піддано переслідуванню. У 1939 р. суд визнав Селіна й Деноеля винними у наклепі на доктора Руке; обидва памфлети на два місяця були вилучені з продажу як такі, що розпалюють расову ворожнечу.
Із початком Другої світової війни Селін хотів добровільно вступити лікарем у французьку армію, однак за станом здоров’я його визнали непридатним для служби. У 1940 p. Селіна призначили головним лікарем диспансеру в Сартрувілі, після окупації він працював у диспансері Безона. У період окупації Селін дав одинадцять інтерв’ю, відправив у паризькі газети та журнали понад тридцять листів. У 1941 р. вийшов друком памфлет “Переполох”, який був заборонений у французькій неокупованій зоні. У 1942 р. після повернення з Берліна, куди Селін поїхав у складі делегації французьких лікарів, він підписав “Маніфест інтелігенції проти злочинців-англійців”.
У березні 1944 р. письменник видав роман “Маріонетки” (“Guignol’sband”). У червні Селін із дружиною залишили Францію, замешкували у Німеччині (Баден-Баден, Кренцлін, Зігмарінген). У 1945 р. вони дісталися до Копенгагена, а в той час у звільненій від гітлерівців Франції вже був виписаний ордер на арешт Селіна. Франція звернулася до уряду Данії з проханням про екстрадицію письменника, й у грудні він був заарештований. Селін провів у в’язниці півтора року, де написав “Відповіді на звинувачення ” і “Феєрію для іншого разу”. 24 червня 1947 р. Селін був звільнений під чесне слово, оселився у будинку свого адвоката в Кларсковгаарді, де написав повість “Траншея” (“Casse pipe”, 1949). 21 лютого 1950 p. Судова палата Парижа заочно винесла вирок Селіну: один рік в’язниці, виплата 50 000 франків штрафу, позбавлення прав і конфіскація половини майна. У квітні 1951 р. письменника було амністовано, а в липні він повернувся із дружиною до Франції, оселився у Медоні і невдовзі відкрив приватний медичний кабінет.
В останнє десятиліття свого життя Селін видав “Феєрію для іншого разу” (1952-1954), романи “Бесіди з професором Y” (1954), “Із замку в замок” (1956), “Північ” (“Nord”, 1959). Після смерті Селіна були опубліковані романи “Лондонський міст” (“Guignol’sband”, II, 1964), “Рігодон” (1969), а також вийшли “Селінівські зошити” (“Cahiers Celin”, 1976).
Романи “Із замку в замок”, “Північ” та “Рігодон” складають т. зв. “воєнну трилогію”. У них наявний значний біографічний елемент: утеча з Франції у Німеччину, переїзд у Данію, арешт Селіна, повернення у Францію після амністії. Будь-які зв’язні історії у трилогії відсутні, є лише монолог автора, розгорнутий у три величезні книги. Цей монолог покликаний спростувати претензії на вираження ідей, на зв’язність, на “порядок”, якому письменник протиставляє безладдя. Пізні романи Селіна – політичні памфлети, і, за словами О. Зверева, цікавлять “головно як ілюстрація його ідеологічних пріоритетів і вчинків, що з них випливали”. Проте надзвичайно цікавою є позиція оповідача трилогії. Він – зрадник, що носить прізвище автора, до якого наближений і життєвими обставинами, і способом думок. Він розуміє свою приреченість, втікає, і вся оповідь розгортається у трилогії навколо теми втечі, яка, у свою чергу, породжує тему “сакрального” кордону. Те, що твір написано з позиції приреченого зрадника на тлі агонії гітлерівської Німеччини межі 1944-1945 pp., обумовлює основну тональність книги: відчай та історичний песимізм. Проте нерідко відчай обривається сміхом – гірким сміхом людини, котра побачила убозтво нацистської пропаганди, ідеї “нової Європи”.
Українською мовою роман Селіна “Подорож на край ночі” переклав П. Таращук.
Є. Васильєв
(2 votes, average: 3.50 out of 5)