“Розстріляне Відродження” в українській літературі
Термін “розстріляне відродження” вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавриненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 20-30-х pp.
За це десятиліття (1921-1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5000 письменників).
Це Відродження було пов’язано з тим, що українські митці навіть за умов замовчування й заборони (пригадаймо Емський
Вийшовши в масі своїй з нижчих верств населення (службовці, різночинці, священики, робітники, селяни), нове покоління української еліти часто не мало можливості здобути систематичну освіту через війну, голод та необхідність заробляти насущний хліб. Але, працюючи “на грані”, намагаючись використати всяку можливість ознайомитися зі світовою культурою, розправити віками скуті крила творчості,
Головними літературними об’єднаннями були “Ланка” (пізніше “МАРС”), “Плуг”, неокласики “Молодняк”, “Спілка письменників західної України”, ЛОЧАФ (об’єднання армії та флоту). Найвпливовішим був “Гарт”, який пізніше був перейменований на “ВАПЛІТЕ” (“Вільну Академію Пролетарської Літератури”).
Саме ВАПЛІТЕ в особі Миколи Хвильового розпочало славетну літературну дискусію 1925-1928 pp. і перемогло в ній, довівши наявність і необхідність національної, специфічної української літератури, орієнтованої на Європу, а не на Росію.
Що ж визначало творчі шукання новітньої еліти й тематику її творчості? Головними складниками її світогляду був бунт, самостійність мислення та щира віра у власні ідеали. В більшості своїй це були інтелектуали, які робили ставку на особистість, а не на масу. За їх зовнішньою “радянськістю” ховалися глибокі пошуки й запити. Подивімося на деякі найцікавіші тексти.
Проза поділялася на дві течії: сюжетна й безсюжетна. У безсюжетних творах головним було не речення чи слово, але підтекст, дух, “запах слова”, як казав Хвильовий. Стиль сильних почуттів та проникнення в сутність явищ називається неоромантизмом чи експресіонізмом. У цьому напрямку працювали Микола Хвильовий, Юрій Яновський, Андрій Головко, Юліан Шпол, Олекса Близько, Лесь Курбас, Микола Куліш та багато інших.
Головна ідея новели “Я (Романтика)” Хвильового – розчарування в революції, кричущі суперечності й роздвоєння людини того часу. Головний персонаж – людина без імені, а значить, без індивідуальності, без душі. Заради революції він убиває свою матір і карає себе думкою: чи варта була революція такої жертви.
Головний герой повісті “Смерть” Бориса Антоненка-Давидовича – Кость Горобенко. Серед насильства Громадянської війни і втрати людиною всіх матеріальних здобутків та елементарної гідності він сприймає більшовиків як надлюдей, здатних подолати смерть, яким доступна найвища істина. Вони здатні вбивати інших, не переймаючись цим. Убивство Костем куркуля – його перехід до вищої касти, ставання людинобогом.
У романі Валер’яна Підмогильного “Місто” вперше в українській літературі проявилися елементи філософії екзистенціалізму. Головний герой у прагненні насолоди йде від задоволення фізичного до найвищих релігійних потреб. Проте навіть у такій складній тематиці письменник не перетворює роман на просту оповідь “людної” філософії, а творчо осмислює її у застосуванні до нашого, національного світовідчуття.
У поезії найцікавішими є шукання символістів Олександра Олеся і Павла Тичини. У своїй збірці “Сонячні кларнети” Тичина відбив усю широту освіченого й тонкого розуму, який споглядає багатство української природи, бажаючи докопатися до її першопричин.
Коли Комуністична партія СРСР зрозуміла свою поразку, вона почала діяти забороненими методами: репресіями, замовчуванням, нищівною критикою, арештами, розстрілами. Перед письменниками стояв вибір: самогубство (Хвильовий), репресії й концтабори (Б. Антоненко-Давидович, Остап Вишня), замовчування (І. Багряний, В. Домонтович), еміграція (В. Винниченко, Є. Маланюк), або писання програмових творів на уславлення партії (П. Тичина, М. Бажан). Більшість митців була репресована і розстріляна.
Яка ж доля їхніх творів?… Коли 1947 року Іван Багряний видав за кордоном свою поетичну збірку “Золотий бумеранг”, другою назвою її було “Рештки загубленого, репресованого та знищеного”. Твори здавалися до спецсховів, заборонялися, замовчувалися, багато з них були назавжди втрачені.
Хоча й функціонували у самвидаві (Іван Багряний), рукописних копіях, виходили за кордоном. Трагічна доля покоління 20-30-х років демонструє нам усю силу українського духу, його творчий потенціал, необхідність свого шляху й незалежності від впливу інших культур.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)