Розкриття сутності самодержавного ладу в поемі “Сон”

Бодай кати їх постинали,

Отих царів, катів людських.

Т. Шевченко. Царі

Україна – це Шевченко, Шевченко – це Україна. Вірного сина України ніколи не залишала туга за рідним краєм, який він любив палко і ніжно, постійно думав про нього, рвався до нього всією душею. І ось у травні 1843 року здійснилася давня мрія Шевченка – він їде в Україну, де не був майже п’ятнадцять років.

Спогади про колишні поневіряння на рідній землі, тяжкі враження від кріпацтва на цей час уже потьмяніли в пам’яті Тараса Григоровича. Йому ввижалися

широкі поля, могутній Дніпро, вишневі садочки, білі хатки, співучий і працьовитий народ. Але побачив поет замучений люд, кричущу убогість, страшний визиск, безправність. Недоля рідного народу тяжко вразила чуйне серце поета, посилила його пекучу ненависть до самодержавно-кріпосницького ладу. Повернувшись до Петербурга, свої тяжкі враження від трагічних картин народного лиха, роздуми над побаченим Шевченко висловив у поетичній формі, створивши в 1845 році першу в українській літературі сатиричну поему “Сон”.

Уже авторський підзаголовок поеми – комедія – визначає її жанрову особливість і підкреслює

сатиричну спрямованість. Шевченко показує, що само існування царського самодержавства є комедією, і воно існує лише завдяки пасивності та “сну” народу. Обрана казкова форма дає можливість поетові зобразити різні місцевості безкрайньої імперії, показати тогочасну дійсність у багатьох її проявах, зазирнути в історичне минуле.

Під впливом жахливих картин життя українського села у Тараса Шевченка вперше зародилася думка, що визволити себе народ зможе лише сам і тільки збройним шляхом. Згодом ця думка переросла в переконання. Але, на жаль, не всі сучасники поета розуміли це, і він намагався розбудити в їх почуття ненависті до пануючої антинародної верхівки суспільства.

У пролозі Шевченко змальовує загальні принципи існування російського самодержавства. Він саркастично таврує найголовніші вади кріпосницького ладу: лицемірство, жорстокість, ненаситність. Тут поет ще не дає прямої оцінки тогочасній системі, але підтекст дуже прозорий. З іронією описуючи суспільство, в якому плоди праці одних використовують інші, Шевченко пише:

У всякого своя доля

І свій шлях широкий:

Той мурує, той руйнує,

Той неситим оком

За край світа зазирає, –

Чи нема країни,

Щоб загарбать і з собою

Взять у домовину.

У наведеному уривку поет засуджує загарбницьку політику імператора Миколи І та його попередників. Гостро викриває автор псевдопатріотизм царя та магнатів:

А той, щедрий та розкошний,

Все храми мурує;

Та отечество так любить,

Так за ним бідкує,

Так із його, сердешного,

Кров, як воду, точить!..

Разом з тим Шевченко не може змиритися з рабською покорою кріпаків, які мовчать собі, “…витріщивши очі! Як ягнята”, думаючи, “може, так і треба”.

Розкриваючи народу очі, поет-демократ розвінчує твердження придворних писак про “рай” у селах України:

Он глянь, – у тім раї, що ти покидаєш,

Латану свитину з каліки знімають.

З шкурою знімають, бо нічим обуть

Княжат недорослих; а он розпинають

Вдову за подушне, а сина кують,

Єдиного сина, єдину дитину,

Єдину надію! в військо оддають!

Бо його, бач, трохи! а онде під тином

Опухла дитина, голоднее мре,

А мати пшеницю на панщині жне.

Отже, змальовуючи образи, каліки, вдови, сина-рекрута, опухлої дитини і її матері-кріпачки, покритки, пана-розпусника, поет доводить, що під гнітом царя і поміщиків життя для кріпаків не рай, а справжнє пекло. Звертаючись до образу покритки, поет показує аморальність кріпосницького устрою, де пан може продавати кріпаків, топтати людську гідність жінки-селянки:

То покритка, попідтинню

З байстрям шкандибає,

Батько й мати одцурались,

Й чужі не приймають!

Старці навіть цураються!

А панич не знає,

З двадцятою, недоліток,

Душі пропиває!

Не знайшовши “раю” в Україні, Тарас Шевченко переносить нас аж у Сибір – далеку, кригою та снігом закуту землю, в якій “людей не чуть, не знать і сліду людської страшної ноги”. Але це помилкове враження… “Загули кайдани під землею”. То стогнуть народи – жертви самодержавної Російської імперії, які:

В кайдани закуті.

Із нор золото виносять,

Щоб пельку залити

Неситому!..

Влучним епітетом “неситий” Шевченко характеризує російського самодержця Миколу І, якого поет ненавидів з особливою силою й гостротою, справедливо вважаючи царя першопричиною всіх бід і страждань трудового люду всієї імперії, зокрема України.

На противагу образу “неситого” поет створює “серед холоду, ридань, снігів, гніту” зігріту безмежною любов’ю постать революціонера:

В кайдани убраний

Цар всесвітній! Цар волі, цар

Штемпом увінчаний!

Цей образ сміливого борця за свободу є уособленням ідеї правди, добра і самопожертви в ім’я вільного майбутнього народу.

У ліричному звертанні до засланця-революціонера Тарас Шевченко стверджує неминучість перемоги свободи, рівності, братерства, утверджує спадкоємність волелюбних, визвольних ідей:

А де ж твої думи, рожевії квіти,

Доглядані, смілі, викохані діти,

Кому ти їх, друже, кому передав?

Чи, може, навіки в серці поховав?

О, не ховай, брате! Розсип їх, розкидай!

Зійдуть, і ростимуть, і у люди вийдуть!

Таким чином, картаючи самодержавство, Шевченко не випадково змальовує Сибір. Сибірська каторга займала важливе місце в політиці царя. Туди він висилав своїх політичних противників. З історії відомо, що останній кошовий Запорозької Січі Петро Калнишевський був засланий на Соловки, у Сибір – його суддя Головатий, а також Устим Кармелюк, декабристи та всі волелюбці, борці з самодержавством. І як би не лякали поміщики і цар Сибіром, каторгою, мукою, народ не скорявся, а найкращі його представники відважно боролися за краще життя.

Апофеозу в розкритті гнилої самодержавної системи та її приреченості Шевченко досягає в третій частині своєї поеми. Разом з оповідачем ми опиняємося в столиці російської держави Петербурзі. Тут зосереджувалася вся бюрократична машина царського самодержавства, що гнобила народи.

Особливої уваги Тарас Григорович надав сатиричному змалюванню царя, цариці і придворного панства. Використовуючи влучні епітети, порівняння, поет дає нищівну характеристику тогочасній владі:

…аж ось і сам,

Високий, сердитий,

Виступає; обок його

Цариця небога,

Мов опеньок засушений,

Тонка, довгонога,

Та ще на лихо, сердешна,

Хита головою…

Цар цвенькає;

А диво-цариця,

Мов та чапля меж птахами,

Скаче, бадьориться.

Тут ми бачимо і панів гладких:

За богами – панства, панства

В серебрі та златі!

Мов кабани годовані –

Пикаті, пузаті!..

Поет розвінчує їх і в етико-соціальному плані. Це блюдолизи, кар’єристи, які: “Аж потіють, та товпляться, щоб то ближче стати коло самих”. Ці царські служаки позбавлені будь-яких ознак людської гідності, честі, порядності. Цар “вдарять або дулю благоволять дати”, а для них – це свято. Пишні, бундючні вельможі були насправді духовними рабами, лакеями царя і цариці.

Далі, в алегоричній картині “генерального мордобитія” Тарас Шевченко розкриває суть експлуататорського суспільства, побудованого на гнобленні, приниженні людини. На вершині піраміди грабіжництва і злочинів проти народу знаходиться всевладний цар. Його солдафонська тупість і самодурство виразно виявляються у сцені мордобою:

Дивлюсь, цар підходить

До найстаршого… тав пику

Його як затопить!..

Облизався неборака

Та меншого в пузо –

Аж загуло!., а той собі

Ще меншого туза

Межи плечі; той меншого,

А менший малого,

А той дрібних…

Отже, кулак – символ деспотизму російського самодержавства.

Ще виразніше примарна сила самодержавства розкривається в сатирично-гротескній сцені з Миколкою-“медведиком”. Без будь-якої причини цар “як крикне на самих пузатих”, і вони, мов у казці, зникли один за одним, а “медведик” перетворився в жалюгідне кошеня:

Дивлюся я, що дальш буде,

Що буде робити

Мій медведик! Стоїть собі,

Голову понурив

Сіромаха. Де ж ділася

Медвежа натура?

Мов кошеня, такий чудний.

Я аж засміявся.

Автор дає нам зрозуміти, що без жандармів, чиновників, війська, каторги самодержець безсилий і викликає лише сміх, а не страх. Народові немає чого боятися царизму, його треба знищити – до такого висновку вів Шевченко своїх сучасників.

Останньою краплиною в бурхливому морі ненависті поета є згадка про колишніх російських царів, які всі були поневолювачами українського народу, його жорстокими визискувачами. Особливо люто катували Україну Петро І і Катерина ІІ. Із гнівним сарказмом змальовує Тарас Шевченко їх у своїй поемі:

Це той Первий, що розпинав

Нашу Україну,

А Вторая доконала

Вдову сиротину

Кати! кати! людоїди!

Наїлись обоє,

Накралися…

Не може пробачити поет Петрові І його облудної політики, коли самодержець зігнав українських козаків на будівництво Петербурга: