Роздуму про Івана Нечуя-Левицком. Самотність і творчість
Розглядаю зображення письменника на фото різного років і звертаю увагу на одну деталь: він ніде, навіть на юнацькі фото, не зображений усміхненої. А його герої сміються. І читач, перечитуючи його добутку, теж сміється. От як буває… Пригадується ще один сумний факт його біографії: він умер стареньким дідусем у маленькій кімнаті, самотнім і нікому не потрібним. От що таке доля. У такому випадку смутно замислюєшся над долею письменника взагалі. Як ми любимо поважати письменників після їхньої смерті! Саме так після смерті, а не при житті. І чим більше
Наша черствість? Як зіставити вивчення добутків письменника з його особистістю? На мою думку, ми робимо більшу помилку, коли на рівні хронологічної інформації оцінюємо того або іншого письменника, і зовсім не обертаємо особливої уваги на те, як жилося йому, як велося, або мав він друзів, родичів. А якщо ні, те чому. От я й запитую себе, як відбулося,
Пригадуються його описи пейзажів з різних добутків, зокрема з “Кайдашевой сім’ї”. Яка чуйна, ніжна й вразлива душа ховалася за цим суворим і неулибчевим вираженням особи! Як тонко й талановито він міг зауважувати деталі в характерах своїх героїв! А вони ж такі різні. Наприклад, образ заколотного й разом з тим шляхетного Миколи Джери й дріб’язкових і зовсім позбавлених шляхетності Лаврина, Карпа або старого Кайдаша. А такий проникливий опис внутрішнього миру жіночих персонажів, як Нимидора з “Миколи Джери” або Мотря або Мелашка з “Кайдашевой сім’ї”! Це ж такі реальні й такі несхожі між собою образи, але як уміло їх подав письменник. Він жив серед своїх героїв, переживав всі складні й важкі події їхнього життя, а у своєму житті залишався самотнім
И все-таки, на мою думку, він обрав єдино правильний шлях спілкування з навколишнім реальним світлом на Майбутнє – це спілкування через свої добутки, через своїх героїв. І, напевно, не переймався тим, як і коли оцінить його наступне покоління, він просто виконував свою місію: жив, писав і створював для людей