Роздуми про вічні цінності у романі Віктора Гюго “Собор Паризької Богоматері”
“Собор Паризької Богоматері” – один із найкращих і найпопулярніших історичних романів XІX століття, написаний у романтичному стилі. Письменник змальовує картину життя Франції кінця XV століття. Але історичні події стають для нього лише приводом для роздумів над сучасністю.
Роман написано наприкінці 20-х років XІX ст. У цей час Франція переживає розчарування в ідеалах Французької буржуазної революції, в її наслідках. Багато діячів культури того часу взагалі розчарувалися у можливості прогресу. Гюго звертається до історичного періоду,
Собор Паризької Богоматері – це не тільки місце, де відбуваються події роману. Він рівноправний герой цього твору, як поет П’єр Гренгуар, Есмеральда, Квазімодо, Клод Фролло. У романі він втілює ідею добра, справедливості, любові. Герої роману
Есмеральда уособлює найкращі жіночі риси. Вона не тільки прекрасна зовнішньо, а й обдарована чудовим голосом, в якому тучить її ніжна і пристрасна душа. Її кохання до молодого капітана Феба де Шатопера розкриває її прагнення і здатність до сильних почуттів. Але цим почуттям немає місця у світі, де живе Феб.
Гюго показує, що добро і зло можуть існувати поруч, що люди не хочуть бачити прекрасного: ніхто не зрозумів Квазімодо і його любові. А прекрасне не може виправити злої душі: любов до Есмеральди не робить Клода кращим духовно. Добро і зло тісно поєднані, інколи людині дуже важко визначити межу між ними. Вони завжди у боротьбі, в якій гине чимало прекрасного (саме так читач сприймає смерть Есмеральди). Але Гюго вірить у переможну силу добра, в людський прогрес. У фіналі роману він знову змальовує собор, який став німим свідком трагічних подій і водночас символом можливості повернення людей до вічних цінностей.