Розділові знаки при цитуванні
Клімат України, як відомо, досить суворий, і теплий одяг нашому населенню завжди був потрібний не менше як на шість, а то й на сім місяців у році. Ось чому в Україні хутро завжди було найулюбленішим матеріалом для виготовлення верхнього теплого одягу як для чоловіків, так і для жінок. Колись наші предки вживали для одягу хутро з диких і свійських тварин. Тепер здебільшого кожухи шиють з овечих шкір. На оздобу теплого верхнього одягу завжди використовувались хутра дрібних диких тварин, таких, як куниці, соболі, горностаї та білки.
З народної
Про стародавніх кожум’як маємо багато згадок у народних казках та переказах. Найстаршою та, мабуть, і найцікавішою з них є казка про Кирила Кожум’яку. Тут Кожум’яка змальований як народний богатир-силач, бо ж він “шкіри м’яв, а тому й багато сили мав…” (За О. Воропаєм)
Хустка
Колись хустки в Україні вишивалися шовком, сріблом та золотом. Якщо вишивали шовком, то найбільше вживали червоних, синіх, зелених, жовтих’.та рожевих ниток. Зрідка траплявся і чорний колір. Сині нитки окремо ніколи не вживалися, тільки в поєднанні з червоними.
Орнамент на хустках був колись переважно геометричний, а починаючи з XVІІІ століття навпаки: для хусток, як і для рушників, увійшов у моду рослинний орнамент – стилізовані квіти рожі, васильків, гвоздик. Дуже рідко на старих українських хустках можна було зустріти зображення птахів: півників, голубів.
Вишиті візерунки як колись, так і тепер розташовуються на хустках по чотирьох кутах та посередині. Інколи по кутах розміщуються головні фігури, а по всьому полю хустки розкидаються дрібніші деталі орнаменту.
Архаїчний і національний характер української хустки, як гадає більшість дослідників, полягає, в білому кольорі. Барвисті хустки, що тепер стали модними на півдні України, запозичені від південних слов’ян – болгар, сербів. А ті, в свою чергу, перейняли той звичай від турків та персів. (За О. Воропаєм)
Радісна зустріч
Шкільні сани, в які запряжено гнідих коней, вислизають зі шкільного подвір’я. Молодий учитель Антон Весна, смикаючи віжками, вйокає. Ясенове полоззя саней раптом по-солов’їному тьохкає і, шугаючи по в’їждженій колесами машин дорозі, починає щебетати з якоюсь затятою непта-шиною завзятістю.
Ліс підступає все ближче, схожий на грізне військо, що застигло нездоланною лавою. Учитель смикає віжки, осаджуючи коней поблизу мосту через річку. Вода в річці ще не взялася кригою, і на темному плесі води плавають лебеді. Школярики зіскакують із саней, біжать на берег, весело кричать до птахів, радіючи зустрічі. Так само радіють птахи, пливучи назустріч дітям, бо вже звикли як до таких зустрічей, так і до щедрих дитячих гостинців.
Антон Весна з журналістом зостаються біля коней, усмішливо милуючись мальовничою картиною: діти й лебеді в мирі та дружбі, у злагоді та порозумінні. Птахи не бояться брати хліб із долоньок, заглядають в обличчя, помахуючи крильми, здається, ладні обійнятися з дітьми. (За Є. Гуцалом)
Урятували лебеді
Ударила по селу тривога: замерзають лебеді, треба їх порятувати. Мали б під мостом бити ключі, зогріваючи воду, та, коли кілька днів підряд мете й не відпускають морози, теплі ключі вже нездатні зогріти річку. Холод огортає її все завзятіше, водного простору поменшало, і тепер від недавнього вільного плину течії під мостом зостались хіба що з обкришеними заберегами ополонки – сиві струпуваті рани на скутому й знеможеному тілі ріки. А на цих ранах, як бранці й невольники раптової холодної зими, бабрались лебеді в крижаному кришиві.
Витягували лебедів із води, орудуючи нарубаними в лісі осиковими жердинами, до яких поприв’язувано мотуззя. А вже коли витягнутий із крижаної купелі лебідь опинявся на березі, тут потрапляв до рук дітей, котрі обдирали зі знесиленої птиці снігову шкаралущу. Горнучи охлялих і покірних лебедів до грудей і самі скидаючись на лебедів не так піднебесних, як земних, діти несли порятованих птахів до тракторних причепів, вистелених соломою, клали на солому. Знесені до причепів лебеді в усьому корилися своїм рятівникам, покладаючи свою долю на людей, зі зворушливою лебединою довірливістю ввіряючи їм як день нинішній, так і день завтрашній. (За Є. Гуцалом)
Перший диктант
Усього першого диктанту я вже не пригадую, але пам’ятаю одну його фразу дуже добре. Диктувалося російською мовою, бо шкіл на рідній українській мові за царя в Україні не було. Ось проказала Марія Андріївна: “По полю ехала с господами коляска, запряженная четвериком великолепньїх лошадей. За коляской бежала и лаяла собачка испанской породьі”. Ми зашелестіли Зошитами, зашаруділи перами.
На другий день Марія Андріївна принесла перевірені зошити з диктантами і сказала: “Вас шістнадцять учнів, і п’ятнадцять із вас понаписувало: “За коляской бежала и лаялася собачка из панской породьі”. Де ви чули, що є на світі собаки панської чи не панської породи і щоб вони лаялися? Порода “испанская”, а собаки не “лаються”, а “лают”, по-нашому, “гавкають”. “Зрозумів?”- запитала вона мене. “Та не дуже, Маріє Андріївно! Я собі думав, пани їдуть, то й собаки в них панської породи. Батько часто говорять, що їх пан та бариня лають, я й думав, що коли пани лаються, то й собаки їхні не кращі за них і теж лаються…” – сказав я. “А воно, бач, і не так!- засміялася Марія Андріївна.- Та в тебе ще й без того багато помилок. Поставила я тобі двійку! Підтягтись треба! Сідай!” Я сів і ледве не заплакав: “Здохла б та собачка разом із панами!” (За О. Довженком)
(1 votes, average: 5.00 out of 5)