Жив у одному селі мужик з бабою. Усім мужик був гарний: роботящий і не ледачий, так одним його бог скривдив: дав йому мало розуму! Раз посилає баба мужика у ліс за дровами. «З'їздь, - говорить, - у ліс так нарубай дров, я хоч пекти перетоплю так щей зварю». Мужик запріг свій коня й поїхав. Приїхав у ліс, піднявся на більшу сосну, вийняв через пояс сокира та й прагне рубати той сук, на якому сам сидів. Трапилося у цей час проїжджати повз мужичку із сусіднього села.
Глянув він на мужика й закричав: «Що ти, безглуздий, робиш? Адже ти вб'єшся!» Мужик подивився на нього й сказав: «А ти почім знаєш, що я впаду? Адже ти не святий! Поїдь-но своєї дорогою!»
Селянин бачить, що нема чого тлумачити з дурнем, і поїхав далі. Не встигнув він від'їхати й десятка сажень, як сук підломився, мужик упав разом з ним і розбився. Полежавши небагато, він устав і пішов за тим селянином, який, передбачив, що він упаде. Підійшовши до нього, повалився у ноги й сказав: «Панотець рідний! Бачу, що ти свята людина, скажи ж мені тепер, коли буде кінець мого життя?»
Селянинові заманулося посміятися над дурнем, і він відповідав: «Поїдь тепер додому, попрощайся з домашніми й знову вертайся сюди: ти вмреш у тієї сосни, яку праг порубати на дрова».
Мужик дуже злякався й запитав: «А що, панотець, якщо я не поїду більше у ліс, то можу я й не вмерти!» — « Ні, уже краще послухайся мене, а не послухаєшся, так гірше буде».
Мужик повернувся до свого коня. Йому вуж було тепер не до дров; сіл він на коня й поїхав додому.
Тим часом баба давно чекала свого чоловіка й, коли побачила, що він приїхав без дров, стала його лаяти. Але він не слухав її лайки й розповів про свою зустріч у лісі зі святою людиною й про те, що той передбачив йому швидку смерть. Дружина сказала йому на це: «Повно тобі брехати-те! Над тобою хто-небудь там посміявся, а ти й слухаєш! Але мужик, попрощавшись зі своїми домашніми, знову поїхав у ліс.
Приїхав він у ліс, зліз із коня й пішов шукати ту сосну, яку праг порубати на дрова. Довго ходив він і шукав, як раптом запнувся й звалився. «Ну, - подумав він, - тепер вуж, видне, умер». Та не змів устати.
Кінь його постояв, постояла, та й пішла додому. Мужик хоч і чув, що кінь іде, але не посмів відкрити очей і встати на ноги, а лежав, не ворушачись.
Починало темніти. Раптом вибігла зграя вовків і погналася за конем. Мужик і отут не встав, думаючи, що він умер і кінь тепер вуж не потрібна йому.
Баба довго чекала чоловіка й турбувалася, а ранком оголосила сільському старості, що чоловік її не вертався.
Староста зібрав селян, і пішли вони у ліс шукати мужика. Довго вони бродили по лісу, нарешті один наткнувся на дурня. Зібралися усе близько лежачого й дивилися, думаючи, що він і справді вмер. Але раптом мужик запитав: «Вам чого потрібно?» — «А ти чого отут лежиш?» — сказав староста. «Бачиш, умер, сліпнув, чи що?» — «А якщо ти вмер, так я воскрешу тебе!» — крикнув староста, зняв із себе ремінь та й давай хльостати мужика.
Мужик схопився на ноги й став усіх обіймати й дякувати, що його воскресили, а потім бігцем пустився додому.
Підходить він до свого села й бачить: несуть небіжчика на цвинтар. Мужик підійшов і сказав: «Несіть небіжчика у ліс, там його воскресять; я сам учора вмер, так сьогодні мене воскресили». Інші думали, що він сміється, відколотили його й прогнали.
З тих пір і прозвали його небіжчиком.